Ну дуже вже люблять ті, хто в минулому побував на владному олімпі або хоча би біля його підніжжя, після того, як гасне їхня політична зірка, виблискувати для громадськості вже не ділом, а словом, беручи участь у різноманітних круглих столах та дискусіях… А назви в таких заходів – доволі пафосні. Приміром, «Крах демократії: безвідповідальність влади та примарність опозиції» – круглий стіл, що відбувся недавно у конференц-залі «ВолиньМедіа» в Луцьку. Серед учасників – політичні аналітики, правозахисники й інші експерти. Та це лише – на перший погляд.
Основна мета заходу – обговорення концепції законопроекту «Про владу в Україні», розробленого громадськими активістами. На думку організаторів зібрання – ініціаторів кампанії «За відповідальну владу», становище України плачевне, адже влада – безвідповідальна, а опозиція не здатна контролювати її. Тож третьою стороною, згідно із запропонованою концепцією, мусить бути громада, котра за необхідності висуватиме посадовцям чи народним обранцям вотум недовіри.
Серйозну тему завітали обговорювати не менш серйозні гості. У списках учасників, розданих представникам мас-медіа, – координатор громадської ініціативи «За відповідальну владу» Ігор Курус, політичний аналітик Інституту Євро-Атлантичного співробітництва Володимир Горбач, голова політради партії «Вся Україна» Ярослав Погарський, юрист, правозахисник Валентина Теличенко, політолог Тарас Літковець, голова Центру Політичного Аналізу та Виборчого Консалтингу Михайло Наход, голова Правління ВОГО «Асоціація регіонального розвитку» Петро Гоцалюк. Здавалося б, цих людей об’єднують лише глибокі знання у сфері політології та правознавства, та якщо покопатися в біографіях, то частина свого часу мала прямий стосунок до влади періоду правління помаранчевих, ще хтось досі співпрацює з представниками опозиції. Зокрема Володимир Горбач очолював інформаційно-аналітичний відділ виконкому партії «Реформи і порядок» (нині – у складі Об’єднаної опозиції), був помічником нардепів Миколи Томенка та Бориса Тарасюка, Валентина Теличенко – належить до групи захисників Юлії Тимошенко та нині звільненого Юрія Луценка, представляє Тимошенко в Євросуді з прав людини, Тарас Літковець у період 2006-2009 рр. був начальником управління внутрішньої політики Волинської облдержадміністрації, Михайло Наход свого часу – членом політичної ради партії «Наша Україна», Петро Гоцалюк – начальник головного управління промисловості та розвитку інфраструктури (2005-2006 рр.), заступник Луцького міського голови Богдана Шиби у 2006-2010 рр. Порівняно індиферентним і до влади, і до опозиції (поки) можна назвати Ярослава Погарського – голову проєвропейської партії маловідомих політиків, заснованої лишень у липні цього року, котрий останнім часом активно дає інтерв’ю ЗМІ, в яких стверджує, що влада й опозиція злилися в одну сім’ю. Серед учасників круглого столу чомусь не було Ігора Ку руса – журналіста, в минулому члена Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення й кандидата в народні депутати на нещодавніх виборах по виборчому окрузі з центром у Дрогобичі. Натомість мовчазно споглядав за перебігом дискусії декан факультету бізнесу ЛНТУ Тарас Божидарнік, котрий теж зробив невдалу спробу поповнити лави Верховної Ради України. Активним учасником обговорення був нардеп, котрий відбувся, екс-голова Волинської облдержадміністрації (2005-2007 рр.) Володимир Бондар.
Цікаво, чим керувалися організатори, запрошуючи для участі в круглому столі саме цих гостей? І виносячи у назву слова про безвідповідальність влади і примарність опозиції, мали на увазі лише нинішню ситуацію в державі чи загалом зведені нанівець політичні відносини? У першому випадку слід би було покликати до дискусії й представників чинної влади, аби ті пояснили, чому ж вони такі безвідповідальні. В іншому – у запрошених, котрі, як не дивно, нині не прив’язують себе до опозиційних сил, натомість утекли з потопаючого корабля у сферу громадської діяльності: чому ж вони свого часу власним прикладом не творили відповідальну владу?
Натомість дискусія була направлена в інше русло: про минуле мало згадували, та й говорили доволі абстрактно не так про законопроект, як про корупцію в Україні на різних рівнях. Відтак критика звучала не в бік високих державних мужів, а в бік дрібного чиновництва та навіть простого українця. Мовляв, такий у нас корупційний менталітет, що проявляється навіть на побутовому рівні. Тож чи не одноголосно учасники круглого столу зійшлися на тому, що, можливо, дії кожного з нас у випадку потрапляння, скажімо, в міністерське крісло, були би непередбачуваними: хтозна, чи не стали би ми корупціонерами, поповнюючи лави безвідповідальних?
Щоби кардинально змінити ситуацію в Україні, слід зробити дещо фантастичне – замінити приблизно 90% її населення. Із такою напівсерйозною тезою Валентини Теличенко погодилися чи не всі, однак задалися питанням: чи справді існують неутопічні методи вирішення проблеми? Й окремі з них відповіли фактично основним положенням законопроекту «Про владу»: треба, щоби дії влади контролювала громада (хай навіть із корупційною свідомістю). Тарас Літковець висловив глибокий сумнів у тому, що люди зможуть самостійно здолати корупцію і навів приклад адміністративних методів Грузії. Однак маленька Грузія – не велика Україна, тож її досвід хоч і зразок, та не для цілковитого наслідування. Натомість Ярослав Погарський мовив, що громадяни інертні лише тому, що не мають можливості вплинути на ситуацію, а відповідний закон гарантував би їм таке право.
– У нас корупція – це системне явище, – констатував Володимир Горбач. – Країна ходить по колу незалежно від того, хто при владі.
– Боротьба з корупцією – що боротьба з алкоголізмом у Радянському Союзі, – навів паралель Тарас Літковець. – Усе закінчується, як правило, різноманітними тренінгами, круглими столами, видачею брошур і посібників… А влада боїться лише двох речей: думки євроатлантичної спільноти та масових вуличних протестів – це навіть показав приклад Врадіївки.
Тож саме такими конкретними методами слід боротися з поганою владою, жорстокими міліціонерами, продажними суддями тощо. Систему одразу не зламаєш, треба час і поступовість дій.
Що ж, чимало правдивих і цікавих речей було виголошено під час круглого столу, та це все – ніщо більше, як обмін думками. Підсумовуючи, Михайло Наход висловив припущення, що парламентарі ніколи відповідного закону не приймуть, бо то для них «харакірі», а допоможе лише масштабна громадянська акція. Володимир Бондар узагалі заперечив потрібність котрогось нового закону: мовляв, Україна потребує тотального виконання чинного законодавства, а не прийняття нових нормативно-правових актів.
Поговорили-побалакали і розійшлися. .. Така вже наша ментальність: гострі на язик – активна громада – дискутують, більшість – пасивна маса – слухає та киває головою, а лише одиниці реально щось роблять.
Ірина ВОРОБЕЙ.
Фото автора.