Циганка їй пророчила самотність… А вони в парі вже 23 роки.
Хівонія Ляцевич ще ого-го яка метка й проворна. Хоч на Трійцю їй уже буде 77 од роду, вона й коло худоби порається не гірше молодих. Як треба, й до плуга стане, й межу викосить, а коли для поліщуків настає благодатна пора збирання чорниці чи лохини, то й тут перша. Але заробити собі на безбідне життя – то одне, а от коли діло стосується справ сердечних, то тут треба, аби й добре слово хто сказав, і пригорнув любенько…
Вона в Галузії (село Маневицького р-ну) прожила з роду-віку. Правда, ще в дівоцтві подалася на заробітки – на багатші села. І так занесло Хівоню аж у Запорізьку область – тамтешні колгоспи піднімати. Але то, мабуть, тільки й причина, бо ж кожна дівка так Богом створена, що треба їй долі-доленьки.
Але Хівонія все працювала: то дояркою, то й у лісі. Але вже не чужому, а у своєму. Бо повернулася згодом додому і пішла на роботу, як сама каже, у тутешній лісхоз – так 26 літ і минуло в роботі.
І там наша Хівонія була бригадиром. Спочатку керувала «дівочим батальйоном», а потім їх «приручили до чоловіків», бо для тієї роботи вже замало стало жіночих рук і сили.
– Я була крепкий спеціаліст. Нарівні з чоловіками працювала. Сосни різали, очищали, вантажили. Ніхто ніколи не рахувався, що то я жінка. І ніхто з них не скаржився, що відстаю, – хвалить себе й очі опускає. Мовляв, чи не перестаралася, бува. Але вона насправді ще краща, бо про неї й люди у селі таке кажуть.
– Ой Божечко, як я той ліс люблю! Я й зараз іду просто подивитися, де яка пташка співає, де як дерево росте. Мене й питають не раз, як я там сама ходжу, тож важко. А мені геть не важко, там так дихати добре, – очі у Хівонії сяють, заквітчану хустинку поправляє, бровами веде, бо ж розмова заходить про… нього.
В 91-му Хівонія Миколаївна пішла на пенсію. Але насправді вона назавжди залишилася просто Хівонею. Без великої важності. От тільки не любить, як у селі її Хімкою зовуть.
Стала працювати по господарству. Сама-одна була, каже, «незамужня», бо горда. А, може, то доля така. А її, хай і паскудну, ні конем, ні волом не об’їдеш.
Колись, каже Хівонія, одна циганка їй казала: «Ти на вроду красива, але на долю нещаслива. Та й перебираєш хлопцями, як у коробці гнилицями».
Тому Хівонія змирилася, і вже навіть не надіялася на жіноче щастя. А потім прийшов він – молодий тракторист Володя. І попросився на квартиру. Отак і лишився… квартирувати. Назавше.
– Я з ним і не розписалася, так живу, по державному, – каже. – Він пощитав, що то вже 23 роки пройшло, як ми вкупі. Я ж то спочатку думала, що він так до мене – прийшов, а там знайде собі молодицю якусь. А він мене не кидає, хоч більш як на 20 літ молодший.
Соромиться Хівонія, очі додолу опустила, у руках ніби щось мне, як дівка на сватанні.
– Ми тако один для одного живемо. Бо ж усі мої брати і сестри вже повмирали. Племінники є, але кожен собі сам. І що би я без нього? Нема й живої душі, до кого заговорити. Володя мене од самотності спас, – зізнається.
Роботяга вона, дай Бог кожному. Бо у 76-річної Хівонії ще 4 корови (каже, то мало, було, й по 6 тримали), свиней повен хлів. А для цього ж треба й землі чимало обробити, бо худобі щодень тричі харчу дати мусиш. То вони корови пасуть, молоко здають – і з того й живуть, бо що Хівоніна пенсія? А у Володі ще й того нема.
«І всього Хівонії, певно, вистачає», – подумалося. Хіба що ще треба: дав Бог при здоров’ї стільки літ прожити, дав рідкісної нині мудрості вміти любити життя таким, як воно є, дав пригорщі, хоч і не повні, жіночого щастя. І так би я з нею з тими думками й попрощалася, якби раптом де не візьмися на порозі – кума Ганна!
– О, кумцю! – радісно так каже наша Хівонія. – То ж то про тебе писати треба! Ти оно яка щаслива: у тебе діти є і внуків повна хата на свято збирається…
Світлана ДУМСЬКА.