Якщо за 2 роки офіційна українська влада
продемонструвала повну нездатність укупі з західними союзниками в Мінську-1 і в
Мінську-2 досягнути відновлення територіальної цілісності держави на Донбасі та
покінчити з бойовиками терористичних ОРДО-ОРЛО, то чому паплюжать спробу Героя
України Надії Савченко відкрити Мінськ-3? А якщо і цей намір досягнути
переможного миру виявиться безрезультатним, то хто заборонить Мінськ-3? Або – з
погляду на безрезультатність перемовин на території «останнього диктатора
Європи (так ще недавно в ЄС і США
називали «бацьку Лукашенка!) – дати старт прямим переговорам із режимом Путіна
в Варшаві чи Лондоні?
Ще недавно полонену українську льотчицю буквально на
руках носили, не переймаючись, що із нею робити після звільнення. Ще свіжі
спогади про красиву картинку в телерепортажах, де показували за кремлівськими
гратами молоду і мужню жінку з великим тризубом на футболці, не задумуючись, де
вона могла взяти таке ненависне Москві вбрання і чому його дозволили носити в
залі маріонеткового суду. Ще року не минуло, як звільнену народну депутатку
зустрічали з квітами та нагородами, ледь не порівнюючи її повернення з
благополучним приземленням першого космонавта Юрія Гагаріна…
І що?
Від любові до ненависті – один крок! Не встигла
Надія Савченко необачно натякнути, що, коли люди попросять, готова піти на
Президента, як із Банкової посипалися стріли нищівної критики, підхоплені
олігархічними телеканалами та Інтернет-порталами. Їй прозоро натякнули: дякуй
за свободу і тримай язик за зубами.
І вона на якийсь час стишилася, лише один раз в залі
ОБСЄ як член української делегації бовкнувши, що для звільнення з
терористичного полону та російських тюрем всіх наших заручників і
військовополонених треба вести прямі переговори. І з Кремлем, і з ватажками
ОРДО-ОРЛО…
Та оливи в вогонь підлила зовсім свіжа подія. Доки в
Мінську представники офіційної української влади намагалися всоте спонукати
делегатів від окупованих Донецька і Луганська поміняти «всіх на всіх» (до речі,
а чому на одну дошку зі знаком рівності поставили солдатів та офіцерів, які
виконували Конституційний обов’язок із захисту рідної країни на рідній землі та
бандитів із числа місцевих сепаратистів і кадрових російських окупантів?!),
Надія Савченко з власної ініціативи (та під контролем спецслужб України!)
зустрілася з ватажками банд формувань – Захарченком і Плотницьким. Про що вони
говорили, й сам чорт ногу заламає. Але цей факт став приводом для
санкціонованих владою ультра-патріотів знову накинутися з кулаками критики на
Героя України Надію Савченко. Мовляв, московська підстилка, кремлівська агента
та сибірська пройдисвітка… Ну, не мала вона права самостійно про щось
говорити з бандюками…
Щоб чесно відповісти на ці та інші звинувачення,
слід чітко визначити: а хто в цій країні і з ким має право вести переговори?
Якщо офіційний Київ на вимогу Німеччини та Франції сформував групу для
переговорів у Мінську з представниками сепаратистсько-терористичних ОРДО-ОРЛО,
то яким законом це унормовано? І що там роблять, наприклад, екс-Президент
Леонід Кучма і діючий Перший заступник Голови Верховної Ради України Ірина
Геращенко за одним столом із емісарами так ненависних нам Захарченка і
Плотніцького?
Відповідь очевидна: «Мінські домовленості» не мають
жодного офіційного статусу і володіють нікчемною юридичною силою. Тому й не
відпускають наших хлопців із концтаборів і тюрем, тому на Донбасі і в Криму
російські офіцери почуваються як удома…
По-друге, закулісні переговори завжди були, є і
будуть. Бо вони – результативні!
Згадайте про пакт Молотова-Ріббентропа у серпні 1939
р. Саме цей таємний документ між країнами-агресорами, врешті-решт, дозволив
повернути Західну Україну в «лоно єдинокровних братів-українців», які,
переживши лихі часи, в серпні 1991-го створили власну незалежну державу з
західними кордонами, які були встановлені у вересні 1939-го!
Та й пізніше таємні перемовини відбувалися
неодноразово. Згадайте рейд червоних партизанів Ковпака з Сумщини в Карпати.
Саме завдяки контактам із відділами УПА червоні банди пройшли через Рівненщину,
Волинь, Тернопільщину та Станіславщину, фактично не завдаючи шкоди мирному
українському населенню. УПА, в свою чергу, не вступала з ними в бої…
А як ігтелрівські окупанти відступали, хіба наші
мудрі хлопці не скористалися бажанням Берліна знайти союзників у подальші
боротьбі з Москвою? Тому й так багато зброї та набоїв вдалося накопичити до
приходу «других совєтів»!
Ба, навіть із польською націоналістичною Армією
Крайовою, незважаючи на ріки пролитої крові, вдалося порозумітися: тож уже
після 9 травня 1945 р. на Грубешівщині відділи УПА і АК спільно атакували
більшовицький гарнізон, у результаті чого ледь не вбили поручника Войцеха
Ярузельські – майбутнього диктатора ПНР.
Тому не все так просто, як нам намагаються показати.
Й ініціатива Надії Савченко якщо не безгрішна, то, в усякому випадку, не зайва.
Вчинок Героя України мені нагадує доволі прозорий
жіночий вислів: «Хлопці! Ви або щось робіть, або злазьте!».
Іншими словами: якщо нинішня влада не здатна
виконати власні передвиборні обіцянки і не може, сидячи в Мінську- і Мінську-2
відновити територіальну цілісність України включно з Донбасом і Кримом, то
навіщо заважати це зробити іншим в Мінську-3 чи в Варшаві-1 або Лондоні-2?
Бо нам потрібен мир. На умовах переможного
закінчення війни, яку полохливо називають АТО…
І якщо для цього комусь потрібно надати офіційний статус і печатку, то це треба зробити без ревнощів і переживань за те, хто наступного року керіватиме нашою державою.
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото з архіву: підписання таємного пакту
Молотова-Ріббентропа в Москві.