Художник Микола Кумановський не був самим собою, якби організував виставку своїх робіт, як усі маститі й неперевершені. І коли живі класики прагнуть влаштувати презентацію неодмінно в залах луцької арт-галереї мистецтв, що належить облорганізації НСЖУ, де зазвичай лунають полум’яні промови про непересічну цінність усіх творів для людської цивілізації, то Микола Іванович знову пішов своїм шляхом. Точніше, з допомогою дирекції обласної бібліотеки для юнацтва він влаштував виставку картин у читальному залі книгозбірні, а сам, як по-секрету повідомив, захворів на простудну болячку і заліг «зализувати рани» в своїй невеликій хатині над лугом та Стиром у тихому мікрорайоні Луцька під назвою «Вишків».
До речі, серед полотен Миколи Кумановського, виконаних у звичайному для майстра стилі гостро кубічних людей, еліпсоподібних пейзажів та в гаммі відтінків, яка не пересічного глядача примушує згадувати, скільки ж кольорів має веселка, є й «Вишківський натюрморт». Дивна картина зелено-синьої палітри: безмежний луг на задньому плані, а на передньому – застіллями та емоціями виснажений стіл із двома ножами і залишками рибок на ньому, а поруч – старомодне крісло з піджаком, який висить на спинці… Думаю, такого Вишкова ще ніхто не бачив. Це під силу лише синові Поділля (Микола Кумановський родом із містечка Сатанів, що на Хмельниччині), який уже багато років живе й творить на нашій Волині.
Волині, до речі, яку розумом осягнути можна, а серцем зрозуміти – ніколи… Бо наш край – наче олійні полотна Миколи Івановича: на перший погляд, майже примітивно, а коли починаєш дивитися і бачити, то розумієш, що це – на рівні Пабла Пікассо!
Не вдаючись у перелік усіх представлених картин, у цьому сенсі зверну увагу бодай на одну. Вона називається «Хлопці з Олики». Ну, що містечко Олика Ківерцівського р-ну колись тішилося славою та статками польських магнатів Радзивіллів, а потім навіть було якийсь час серпасто-молоткастим райцентром, це відомо небагатьом. А от що в колишньому маєтку ще за радянської влади влаштували філію обласної психічної лікарні, де в абсолютно ненормальних умовах нормальні і не зовсім люди намагаються спільно подолати психічні хвороби, це, звичайно, знає значно менше кількість людей (бо на першому місці – клініка в Липинах). Микола Кумановський щось таки особливе мав на увазі, коли творив це полотно. Бо на ньому – двоє характерних для автора чоловіків-халамидників. Один намагається щось читати. Другий йому «ставить ріжки». І обидва втішені своїм примітивно-ідилічним заняттям та абсолютно байдужі, дивимося ми на них чи сором’язливо опускаємо очі. Зрештою, складається відчуття, що цих парубків із Олики на картині набагато більше, але вони заховалися з другого боку олійного полотна, і що далеко не всі вони чиїсь пацієнти…
Що ж, правду колись сказав відомий волинський психіатр Євген Шимонович: «Зараз настали такі часи, що аби вважатися дурним, треба мати добрий розум!».
І якщо вже знову повернутися до серйозного тону розповіді про представлені Миколою Кумановським роботи, то треба, поклавши руку на серце, визнати: треба народитися Миколою Кумановським, щоб вміти створювати мистецькі твори, які для одних – еталон примітивізму, а для других – зразок геніальності. А це через те, що Микола Іванович як живе, так і творить: без сірятини посередності та «ге»-подібного пристосуванства. І коли він каже: «Орли літають гордо і на самоті, а горобці – зграйками та з галасом», то, думаю, це і є його мистецьке кредо.
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото автора: кумановські хлопці з Олики до нас жодного стосунку не мають, як і ми до них?