Василь Острозький творив
дива за свого земного життя, коли усамітнився у важкодоступному гірському
монастирі, де келії та місця для богослужінь були вирубані монахами прямо на
скелях. Його свята віра продовжує примножувати чудеса й після завершення
земного буття. І хоча поселення Острог розташоване дуже далеко від однойменного
міста на Рівненщині – аж у Чорногорії! – вклонитися Святому Василеві йдуть та
їдуть сотні тисяч прочан, і серед них усе дедалі більше волинян.
Дорога до цього монастиря
веде зі столиці Чорногорії (країна із 600-тисячним населенням та територією,
вдвічі меншою від Волині, лише 2006-го стала незалежною, а до цього входила до
Югославії) м. Подгоріца і стелиться спочатку доволі пристойною асфальтівкою, що
петляє між горами, але за 7 км від монастиря перетворюється на страшно
покручений «серпантин». Хто бував у Криму чи Карпатах, той на своїх нервових
клітинах випробував запаморочливі маневри, коли з одного боку авто – майже
кілометрова прірва, а з іншого – суцільна скеля заввишки до самісінького неба.
Проте, незважаючи на ці екстремальні умови, машин і автобусів тут чи не більше,
ніж у години пік на центральному проспекті Луцька.
Що ж спонукає християн зі
всього світу діставатися до цієї православної святині?
Все пояснення – в
неперевершеній особистості Василя Острозького. Цей святитель – один із найбільш
шанованих сербських святих. І досі не припиняються незліченні чудеса зцілень
біля ковчега з його мощами, що перебувають у Верхньому монастирі Острога. Тому
ще на підступах до цього святого місця можна побачити величезну чергу
паломників, які намагаються доторкнутися до його нетлінних останків, а потім – невеличку
кам’яну церкву та кілька келій, що збереглися з давніх часів і зараз слугують
своєрідними музейними залами, бо нинішня генерація ченців живе в Нижньому
монастирі, звідки почергово ходить на богослужіння до Верхнього.
Василь Острозький народився в
с. Мрконіч у Поповом Полє 28 грудня 1610 р. у звичайній православній родині й
отримав ім’я Стоян. Незважаючи на жахливі умови мусульманського гніту Османської
імперії, що окупувала тоді ці православні балканські землі, юнак із ранніх
років увірував у Христове вчення і всіляко слідував православним канонам,
протидіючи спробам поширення уніатства. Згодом він прийшов до найближчого
монастиря Завала, де ігуменом був дядько Стояна – Серафим. Згодом перейшов до
монастиря Тврдош, де розмістилася резиденція Требінської єпархії, де й прийняв
постриг з ім’ям Василь. Незабаром Преподобний був удостоєний дияконського, а
потім і священицького сану.
Як розповідає дослідник його
життя Олег Кузеванов, із Тврдоша Василь попрямував до Чорногорії, де тодішній
чорногорський митрополит Мардарій (на прізвисько Корнетський владика) затримав
його в себе в Цетінському монастирі. Тоді в Чорногорії, за потурання Мардарія,
єзуїти активно вели уніатську пропаганду. Св. Василій переконував митрополита
виступити проти цієї єресі, але Мардарій його не слухав.
Незабаром Мардарій згрішив зі
служницею, а звинуватив у цьому молодого слугу Василя, котрий був засуджений на
повішення, але просив почекати з виконанням вироку до народження дитини в
служниці. Всі подивувалися такому дивному проханню, але врахували волю засудженого.
І що б ви думали? Коли немовля
прийшло на Світ Божий, Василь узяв його на руки, тричі дмухнув і запитав, чий
він. На превелике диво, новонароджена дитина промовила: «Корнетського владики».
Тоді Василя виправдали, а Мардарія закидали камінням, насипавши над ним цілий
курган, який називають «могилою Корнетського владики».
Зараз, коли у Верхньому
монастирі Острога є спеціальний ченець, котрий щодня фіксує всі факти чудес та
зцілень, запис про те давнє диво перебуває на одному з чільних місць. А ще там
чимало інших унікальних записів.
Наприклад, про поіржавілі
кайдани, що потрапили сюди разом із біснуватим юнаком, якого ніде не могли
вилікувати. Три дні і три ночі монахи молилися над нещасним, а потім людина
прийшла до тями і стала повністю здоровою.
А ще – про снаряд, який у
1942 р. було випущено з гітлерівської гармати по монастирю, де заховалися
червоні партизани Тіто. Один із них, до речі, наказав викинути мощі Святого
Василя в прірву, проте ручна граната, яка висіла на його паску, несподівано вибухнула,
і святотатцеві настав кінець. Інші ж «народні месники» не ризикнули виконувати
злочинний наказ небіжчика…
Так-от, німецький снаряд таки
влучив у келію, але – не вибухнув! Як
речовий доказ дива дивовижного він і досі лежить неподалік саркофага з мощами
Святого Василя.
Взагалі, благословення,
отримане тут людьми, що причетні до військової служби, має велике значення.
Люди й досі переповідають чудесний випадок, що стався із ще на той час югославськими
льотчиками, котрі захищали небо країни від нальотів авіації НАТО в 1999 р. Усі
літаки, які було освячено монахами монастиря Острога, залишилися цілими і
неушкодженими, тоді як іншу бойову техніку знищив ворог, що переважав і
кількісно, і якісно…
Період, коли жив і творив
Святий Василій, до речі, також був щедрим на воєнні катаклізми. Численні
завойовники (від італійців до австрійців та турків) намагалися загарбати ці
благословенні землі та волелюбний православний народ, що їх заселяє. Проте
Святитель таки знайшов час, аби відвідати Україну, Росію та Білорусь, звідкіля
привіз місцевим духовним отцям щедрі церковні дари від наших пращурів. Ставши
архімандритом монастиря в Тврдоші, він як духівник і пастир обходив навколишні села,
здійснюючи богослужіння і наставляючи паству в євангельській мудрості. Був і на
Афоні, а після повернення в 28-річному віці в м. Печ його висвятили в єпископи
і став Василій митрополитом Требінським, а згодом – Східно-герцеговинським
митрополитом із резиденцією на околиці м. Нікшіч. Проте утиски турків (які
тільки в кінострічці про «Роксолану» такі чемні та шляхетні) примусили Святого Василя
шукати прихистку в монастирі Острога, де він і помер 29 квітня (12 травня) 1671
р. Зі скелі, в якій розмістилася його келія, виросла виноградна лоза, що для
гірського району, розташованого на висоті 1000 м над рівнем моря, є доволі
унікальним явищем. Той виноград росте й донині, а паломники, які страждають від
безпліддя, неодмінно беруть із собою хоча б невеличкий пагін. Кажуть, що разом
зі щирими молитвами та безгріховним життя подружні пари після куштування тієї
лози стають щасливими батьками…
Розповідають тут і про Драго
Джабаркала, який у 1954 р. важко захворів на шлунок. Лікарі вважали, що
потрібне оперативне втручання. Але хворому приснився незвичайний сон, де він
потрапляє в «будинок Святого Василя». Прокинувшись, хворий розповів сон своїм
батькам і, порадившись із ними, вирішив поїхати з матір’ю до Острога. У
монастирі він провів два дні, щодня читаючи молитви Святителю. А згодом,
повністю видужавши, повернувся додому.
А в 1996 р. до Острога батьки
привели 14-річну Сніжану. Коли вони працювали в Німеччині, дівчина долучилася
до секти сатаністів… Звичайна медицина ніяк не могла повернути потерпілу до
нормального стану, тому батьки вирішили відвести Сніжану в Острог і залишатися
там, поки вона не вилікуватися. На третій день щирих молитов дівчина сама
увійшла до церкви та приклалася до мощів Святого Василя і до хреста, а після
молебню вийшла цілком нормальною людиною.
І прикладів таких – сотні.
Навіть екскурсовод Саша зі Львова, котрий супроводжував групу паломників, серед
яких був автор цих рядків, не втримався, щоби не розказати про своє чудо.
Напружена робота в Чорногорії призвела до того, що молодий чоловік став затятим
курцем. По три пачки цигарок на день спустошував! Але якогось дня, стоячи біля
монастирської брами, щиро попросив Святого Василя про поміч. І – не палить уже
понад 7 років!
Російський мандрівник Євген
Марков, який побував в Острозі в 1903 р., писав: «Мощі ці – найбільша народна
святиня чорногорців. Вони готові залишити на спалення ворогу все свої будинки,
кинути дружин і дітей напризволяще, але до останньої краплі крові захищатимуть
мощі свого Святителя».
Що ж, він у боргу не
залишається. Не тільки перед місцевим православним населенням, бо не забуває й
про паломників з інших країн світу. А волиняни, котрі відвідують це унікальне
місце, повертаються додому ще з більшою вірою в торжество Христового
вчення.
Володимир ДАНИЛЮК.
Фото автора.