Про те, що
маленькі луцькі вулиці коло відреконструйованого на європейський лад залізничного
вокзалу досі є «типово українськими», я знала давно. Як і кожен лучанин, у
принципі. Особливо всі «красоти» помітні, якщо їх спостерігати з мосту, що
перетинає пр-т Соборності. Для повноти відчуття «благоустрою» можна (особливо
на високих підборах) спуститися східцями, які ведуть до «варшавки» чи на дорогу
до вокзалу. Жартую, звісно. А от лучанці Людмилі Коновальчук, котра мешкає за
адресою пр-т Перемоги, 25, геть не до сміху. Жінка переконувала, що покаже там
таке…
Звісно, перше моє запитання звучало так:
«А ви пробували самі навести там лад: зібратися громадою, розпочати принаймні
прибирання, трохи підремонтувати майданчик, а тоді звернутися до міської влади
і попросити сприяння?». «Пробували», – каже. Правда, як виявилося, не
прибирати, а писати скарги. «Депутата свого знаєте? Йому про це говорили?» –
знову запитую. «Так, – відповідає Людмила Миколаївна. – Але ви тепер моя
остання надія…»
Телефоную Анатолієві Бірюкову – саме цей
депутат Луцької міської ради опікується районом. Анатолій Євгенійович одразу
погоджується зустрітися.
Що сказати про місцеві реалії? Якщо
описувати загальну картину побаченого, то все приблизно так: поміж житловими
будинками, які тягнуться від вул. Привокзальної до п-ту Перемоги, суцільний смітник
з окремими проблисками. У дворі на Привокзальній, 4 ми затрималися найдовше.
– Он бачите?! І зараз п’ють! О,
дивіться, вже нужду під деревом справляє. Сфотографуйте його! – не стримувала
емоцій Людмила Коновальчук.
Бачила це не лише я. Але наша розмова з
чоловіками, котрі вже були добряче напідпитку, нагадувала бесіду виховательки і
діток у садочку. Мовляв, ну-ну-ну, Петрику, більше цього не роби. Он бачиш –
написано: не можна тут так поводитися (це я про ознайомчий стенд, прибитий на
дереві – прямісінько над столом, де стояла горілка і скупа закуска).
І що би ви думали? Той Петрик через
півгодини знову захотів пісяти (пробачте мені такий натуралізм) і пішов під те
саме дерево робити свою справу!
– Припекло, – каже. – А тобі шо?
Та що мені, дійсно. Хіба раніше такого
не бачила? На жаль, у багатьох дворах міста на столах чи навіть лавочках, що
оточують дитячий майданчик, регулярно розпивають спиртне. І у моєму дворі є
когорта любителів такого виду «спорту». Що їм зробиш?
Людмила Миколаївна теж шукала відповідь
на це майже риторичне запитання. Вона каже, що не раз зверталася до міліції, дільничного
інспектора викликала, але поки він приходив, то вже нікого тут не було. Показує
відповідь і на своє письмове звернення на ім’я начальника Луцького МВ УМВС
України у Волинській області Ігоря Муковоза, датоване ще липнем 2014-го:
«Керівництвом Луцького МВ в подальшому будуть скеровані піші патрулі до будинку
№25 по пр. Перемоги м. Луцька з метою встановлення та документування осіб, які
розпивають спиртні напої та порушують громадський порядок поблизу вказаної вище
адреси». І висновок щодо результату розглянутого звернення. Там серед усього
сказано, що опитані мешканці цього будинку на порушення громадського порядку не
скаржаться.
От і воно: те, що тут безлад, видно
неозброєним оком, як і те, що не хочуть мешканці з ним боротися. Ото хіба
Людмила Миколаївна. Мало того, створюють люди ці смітники під своїми вікнами
самі ж.
Прямуємо далі дворами. За будинком на
Перемоги, 25 – металеві гаражі. Хто зміг, відгородив собі сяким-таким парканом
шматок землі. На тому клаптику не тільки намагаються сіяти моркву-петрушку, а й
навіть позводили усілякі халабуди.
– Курей чи свиней тут розводять? – кажу.
– Ага, курей, – відповідає Людмила
Миколаївна. – Але бачите: ось тут чистенько завжди, я до них претензій не маю.
А ось тут.
– А я і до тих, у кого чистенько, маю
претензії,– жартую чи то знову кажу сама собі. – Бо от мені теж хочеться
клапоть землі у Луцьку. Піду завтра трохи у центральному парку відгороджу і
табличку поставлю «Приватна територія». Кому яке діло – усе одно ж земля загального
користування.
Людмила Миколаївна трохи здивовано на
мене дивиться.
Насправді тут не до жартів. Це – проблема
міста. І не тільки. Я би навіть сказала – загальнодержавного масштабу. І то –
без перебільшення! Ви тільки подумайте: наприклад, італієць, котрий здолав
довгу дорогу до свої коханої, виходить на перон вокзалу і раптом випадково
заблукав – дорогу неправильно підказали. Аж тут він потрапляє у ці нетрі. Та у
людини з європейськими звичками може розпочатися паніка від такої «краси»! Так,
саме це й хочу сказати: знайомство з містом розпочинається з вокзалів –
автомобільних та залізничних, бо ж із повітряним та водним сполученням у нас не
поки складається. Точніше – вже не складається.
Кажу панові Бірюкову: мовляв, що ж так свій
район запустили. Могли би принаймні якесь звернення депутатське написати чи
запит під час сесії озвучити, щоб запустити хоч повільно цю машину.
Запит, як виявилося, вже був. І не один.
Звертався депутат Бірюков із клопотанням про капітальний ремонт дорожнього
покриття на вул. Привокзальній. Пообіцяли – буде. І зробили. Дорога під мостом і
справді добра. Правда, якщо не брати до уваги кілька калюж поряд (чомусь відремонтували
тільки дорогу – на узбіччя, очевидно, грошей не вистачило) та сміття, яким усе
це «прикрашено».
– Прибирають тут хоч колись? – запитую
Людмилу Миколаївну.
– Та прибирають, – каже.
А от щодо дворів коло Залізничного
вокзалу, то це ще – питання часу. Чи грошей. Бо Анатолій Бірюков знову
демонструє мені відповідь за підписом міського голови на депутатське звернення,
датоване ще вереснем 2012-го, щодо облаштування прибудинкових територій. Там
сказано, мовляв, цього року таке не вдасться, бо вказаних вулиць нема у
переліку об’єктів, затверджених виконавчим комітетом у межах виділених бюджетних
коштів. А далі: «Ваші пропозиції буде враховано при складанні планів робіт на
наступний рік», тобто – 2013-й. Але вже 2015-й…
– Ви ж тут живете. Тож бачите: є
проблеми значно більші, – каже Анатолій Євгенійович. – Якщо витратять кошти на
облаштування цих дворів, то їх заберуть із кошторису іншої вулиці, де, можливо,
взагалі біда. Я уже 21 рік є депутатом, працював начальником жеку, секретарем
Луцької міської ради, тож з усіх боків спробував, як то воно – розділити,
наприклад, 100 тисяч, коли на це потрібно понад 2 мільйони!
Словом, поки всі намагання – наче у стіну
горохом. Але якщо разом стукати у всі двері – десь та й відчинять. Мені ж
пригадується просте правило: чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять.
Тим часом мешканці Привокзальної жартують: «Подивишся з вікна на вокзал – ми
вже у Європі, кинеш оком на Привокзальний майдан – ні, таки вдома».
Світлана
ДУМСЬКА.
Фото автора.