Хтивий і всесильний «старець»

Тому довелося братися за роботу заново…

Але правда залишається правдою: всесильний «старець» із Сибіру, який зумів узяти під контроль чи не всю династію останнього російського імператора Миколи II та осоромився хтивим ґвалтом сотень жінок, хоча й був убитий далекого 30 грудня 1916 р. та кинутий під лід Неви, проте безслідно в нашій історії не розчинився! Тим паче, що і в молоді роки, і в зрілий період, він неодноразово відвідував українську землю, де теж устиг погано наслідити…

В далекому американському Нью-Йорку в такому ж далекому 1918 р. українська діаспора видрукувала тоненьку, але вибухонебезпечну книжечку під красномовною назвою «Страшний монах Распутін або Тайни царського двора». Основою для її публікації стали спогади колись найбільш близької до Григорія Распутіна людини, а ще до початку Лютневої революції його найлютішого ворога – монаха Іліодора (в миру – Сергія Труханова). Саме він, емігрувавши за океан, доки жив, доти й намагався розкрити всю правду про одну з найзловісніших постатей імперської доби. Яка, крім усього іншого, нас, українців, і за людей не вважала…

В хитросплетіння блукань Григорія Распутіна, як це не дивно, знайшлося місце й Україні. А також – відомим на нашій землі людям, які так чи інакше впливали на життя наших попередників.

Отже, Григорій Распутін ще на зорі зародження своєї могутності, маючи законну дружину в дрімучому сибірському селі Покровскоє, полюбляв як старець і провидець мандрувати імперією. Дійшов він і до Києва (мова викладу зберігається без змін):

«Поборював я голод, поборював спрагу, а при тім тьму-тьменну людських пристрастей. Я до Києва заходив без обіда; підійшов до церкви, помолив ся, постояв з мужиками, і Бог посилав мені ласку; мужики накормили і обдарували. За весь час сходив я тут багато монастирів і багато я в них бачив і чув. Зі всіх спостережень заключаю, що життя монаше не гідне людському єству. Я бачив много монахів, маючих жени, які не відказували їм того, що обіцяли своїм мужам».

Крім Києва та храмів і монастирів «Матері городів руських», відвідував Григорій Распутін і Велику Волинь.  Про це «старець» згадував у листі до імператриці Олександри Федорівни:

«Весь час будучи при гробі Христовім в Єрусалимі, я уявляв собі, що ви коло мене. А вертаючи додому, відвідав Почаївську лавру, яка дивно на мене подіяла. Побачив я там дуже багато чесних людей і тішив ся побожністю богомольців і монахів. І явив ся страх у душі моїй і поученнє. Я бачив Матір Божу, і обійняв мене страх і трепет. Бачив я печери і мимоволі вздихнув, бо виглядали вони дійсно так, як би їх викувала рука Божа. Я бачив в печерах Почаївських Йова. Я вступив і до собора, і знов обняв мене страх і трепет. О, який щасливий русскій нарід!».

Згадується в оповіді про Григорія Распутіна і тогочасне волинське духовенство:

«Як зачала ся революція (1905 р., – авт.), вони (царська родина, – авт.) дуже перестрашили ся. А тут ще до того Антоній Волинський (єпископ, – авт.) сказав їм проповідь, що наступила для них послідня година… Його, Антонія, цар відтоди не любить, та й мені неприємно його бачити».

Про блуд Григорія Распутіна ходять легенди, і з них одних можна було б написати не один том історій гріхопадіння.

Ось кілька характерних прикладів, про які розповідав сам «старець»:

«Коли я буваю у цариці, то проводжу цілий день у її спальни. Цілую я її, она до мене тулить ся, а я її стискаю і ношу по спальні, мов малу дитину».

«Я зовсім без пристрасти… Бог дав мені такий дар… Мені притулити ся до женщини, се все одно, що до дошки. От бачив? Мені вже не функціонує… А хочеш ти знати, як я до того прийшов? От так! Я пристрасть свою справляю від черева до голови, до мозку, – тому не тільки я, але й женщини, які до мене притуляють ся, стають свобідні від всяких пристрастей. Тому то головно женщини мене ж люблять».

Та насправді пристрасть сибірського «ясновидця» до протилежної статі одними лише поцілунками не закінчувалася. Ось кілька прикладів:

«Священик Востриков розказував, як до його жінки в Саратов приїхала молодша сестра його жінки… Григорій попросив її на прохід до міста. Коли були біля архирейського саду, він почав її цілувати, потім припер до стіни і начав лапати і стискати ріжни частини тіла. Бідна дівчина ледь з ума не зійшла».

«В Дубовському монастирі була Катерина Гончарова, 28-ми літ… Григорій упередив Лебедову, в якої я була на хатніх роботах, що ночуватиме в її домі… Як настала пора спати, наказав Лебедевій, щоб мене до нього післати. Я мусіла послухати… Він звелів мені роздягнути ся. Потім наказав роздягти його. Потім він положив на приготоване ліжко і сказав, що мушу коло нього положити ся… А дальше… Григорій робив зі мною щось некрасне»…

Монах Іліодор теж дещо зафіксував:

«Бачив я в домі Распутіна в Покровськім дві красні дівчини, Катю і Дуню. Раз зробили вони так: кол я положив ся в салі, щоб спочити, они притягнули свої матраци і почали стелити коло мене. Коли я тому заперечив, вони одповіли, що отець Григорій так приказав».

Рано чи пізно, але ледь не райське земне існування мало скінчитися, бо серед зваблених ним жінок були не лише селянки чи монахині, але й дворянки та графині. Коли ж «старець» поглумився над жінками кількох офіцерів, ті вирішили, що «старцеві» – не жити. Вони заманили жертву в палац Юсупова, де четверо кілерів спочатку запропонували Распутіну, аби той сам застрелився з револьвера. Коли той спробував врятуватися, розстріляли його, а потім викинули тіло в річку Неву. Згодом труп віднайшли, з волі імператора було організоване пишне поховання в Царському селі: тіло поклали в срібну домовину, над склепом звели каплицю. 

«Каплиця вже була при закінченню, коли прийшла революція, і її зняли жовніри… Они прибрали тіло Распутіна і післали на Сибір до його родинного села».

Та страшні пророцтва збулися. Після смерті «старця» сталося два перевороти, а потім Миколу II з родиною розстріляли більшовики. Невдовзі рухнула й сама імперія…

Тільки українське православ’я пережило це все. Хоч Лаври в Почаєві та Києві, мабуть, не згадують, що до них колись ступала нога Григорія Распутіна…