Як Луцьк власну
валюту вводив, а Нововолинськ до Львівщини відходив…
Про ці, а також
про багато інших цікавих та вікопомних для життя Волині моментів історії
розповіли учасники презентації книги Валентина Малиновського «Становлення і
розвиток місцевого самоврядування у Волинській області (1990-2010 рр.)». Так
співпало, що захід припав якраз на апогей євромайданівського руху на Волині,
тому ця історична обставина також наклала певний відбиток на тональність
зустрічі…
Як писав український
поет Володимир Сосюра, «Бій відлунав. Жовто-сині знамена затріпотіли на станції
знов…». Що би хто не робив, а рух нашого народу до здобуття державності не
закінчувався ніколи. Триває й тепер. З усіма позитивами та мінусами
«революційного моменту»… І як тут не пригадати, що не тільки зараз на Волині
були велелюдні заходи, і не лише нинішня влада мала тримати звіт перед громадою
та зважуватися на кроки, що буквально за кілька років до їх здійснення
здавалися нереальні?
Тому відомий
науковець, доктор політичних наук, начальник управління державної служби
Головдержслужби України в області Валентин Малиновський працював над своїм
дослідженням у спокійній та розважливій обстановці не один рік, проте
представив на суд компетентної та вимогливої аудиторії саме в період, коли
знову відбуваються кардинальні зміни. Так чи інакше, але його дослідження
«Становлення і розвиток місцевого самоврядування у Волинській області (1990-2010
рр.)» має безпосередній стосунок не стільки до формування штатів влади того чи
іншого рівня чи перейменування або підпорядкування її, як до дуже важливого
етапу в історії нашого краю. І тут автор майже 200 наукових праць – не схибив.
Валентинові Ярославовичу вдалося уникнути сухого стилю викладу документів та
свідчень, проте на основі істинних фактів у захопливій та змістовній формі
нагадати волинянам не тільки про розвиток місцевого самоврядування в буремне
30-річчя, але показати, яким непростим був шлях від тоталітарно-командної
партсистеми до формули демократії, що ніяк не набуде в нас усталених
європейських ознак. Мало того, цифри та факти ясно показують, що невеликий
історичний проміжок часу підтверджує стару істину: революція має здатність
пожирати своїх дітей, а її плодами, як правило, користуються пристосуванці, котрі
так само швидко з’являються на політичному Олімпі Волині і так само згасають…
Хто сьогодні,
наприклад, згадує про вождя всіх майданів Олександра Гудиму, котрий був
народним депутатом, а зараз десь розчинився серед київських хмарочосів? Де
Геннадій Кожевников, який очолив штурм собору, був там першим старостою, згодом
– як держслужбовець захищав права споживачів, а зараз навіть не отримав права
виступу на Євромайдані? Що поробляє останній перший секретар обкому КПУ Іван
Лазорко? Чому молодий рухівець Олександр Свирида зміг виграти парламентські
вибори в Миколи Жулинського, аби потім поступитися Володимирові Бондареві? Ким
був і ким став сам Володимир Налькович, який здійснив дрейф від антикучмівського
активіста до голови облдержадміністрації, а потім повернувся до громадської
діяльності в русі Юрія Луценка? Скільки партій за 30 років устиг змінити
екс-перший заступник голови облдержадміністрації і недавній мер Луцька Богдан
Шиба?
Книга Валентина
Малиновського примушує згадати не тільки цих людей, а й багатьох інших.
Гортаючи її сторінки, бачиш, як і хто ухвалював ті чи інші рішення, як і хто та
яким чином уникав відповідальності… Приміром, уже мало хто пригадає, як у часи
талоно-купонів дефіцит товарів примусив владу вдатися до обмеження вивезення їх
за межі області. Аж раптом нагадування про Бориса Сороку, який очолював обласну
комісію з ліцензування, і про те, як він зазнав тілесних ушкоджень, а згодом –
заявив, що ні до кого претензій не має, бо, мовляв, сам собі шкоди завдав… І що
заступником у нього був Віталій Заремба, в подальшому – двічі перший заступник
голови облдержадміністрації, а тепер – знаний та успішний агробізнесмен…
Проте автор запросив
на презентацію тих, хто у всі часи та за будь-яких обставин продемонстрував та
підтвердив здатність не тільки красиво приходити до влади, але й ефективно її
застосовувати. Тому присутні побачили всіх голів облради попередніх скликань. Прийшли
Володимир Блаженчук, Борис Клімчук і Василь Дмитрук, не прибув лише Анатолій
Грицюк, який, щоправда, через день уже з’явився у волинському «білому домі»,
щоб «повоювати» з чужими портретами. Побачили учасники презентації й тих, хто
був причетний до процесу виготовлення книги, а також найближчих друзів та рідних
автора, насамперед – маму Олександру Прокопівну. Тому присутні говорили і про
книгу, і про Волинь, і про людей… Часом серйозно, а часом і з гумором,
згадували події днів, що давно минули.
Наприклад, Володимир
Блаженчук нагадав колишньому Луцькому міському голові Антонові Кривицькому, як
під час перебування Антона Федоровича на посаді, в період тотального дефіциту
товарів, міська влада ледь «луцьку валюту» в обіг не запровадила. У свою чергу
Антон Кривицький нагадав нинішнім керівникам: у критичних ситуаціях треба діяти
швидко, продумано і – на користь людей. «Коли дехто каже, що в місцевого
самоврядування повноважень не вистачає, то я категорично заперечую: то не
повноважень, а здатності працювати бракує! Їм що, для більшої ефективності,
автомати Калашникова чи ізраїльські «Узі» пороздавати?!».
Борис Клімчук,
згадуючи свою роботу на посаді голови облради в 1992-1995рр., зауважив, що
місцеве самоврядування і виконавча гілка влади працювали злагоджено і
стабільно, а спільні рішення, які приймалися тоді, спрямували лише на благо
краю. «Часи були непрості. Затримувалися зарплати, пенсії, та ще й енергетична
криза. Іноді було соромно дивитися людям в очі, бо грошей не вистачало ні на
що… Пам’ятаю, як приїхав у гості до батьків, а вже покійний батько каже: «Побув
трохи – і в Луцьк. Їдь, роби щось, бо люди ждуть!»… Ми шукали рішень. І я не
втомлюся дякувати волинянам, які витримали той складний період. Сьогодні
ситуація в нашій державі завдяки новій виваженій внутрішній політиці,
економічним реформами, реформі місцевого самоврядування, кардинально
змінилася».
До речі, Валентин
Малиновський у книзі помістив стенограму виступу Бориса Клімчука на сесії
облради в 1992-му, коли його кандидатуру було запропоновано серед двох інших.
Як стверджує автор, це – «справжній спіч»:
«Перш за все я не
люблю політику і не люблю політиків. І ніколи не любив. І ніколи не полюблю.
Натомість я люблю Володимира Висоцького. І, як покійний Раджив Ганді, я люблю
ансамбль «Бітлз». Це частина мого життєвого кредо. Я його ніколи не ховав. Воно
залишилося таким і зараз. Натомість я люблю людей і вірю людям. На сьогодні, в
умовах тієї ями, про яку казав Корсак і в яку ми ще не скотилися, вважаю, що це
найбільший недолік…».
Василь Дмитрук, який
очолював облраду впродовж двох скликань поспіль, порадив нинішнім депутатам
навчитися толерантності та виваженості, проявити здатність не тільки говорити,
але й слухати. А ще – брати сміливість діяти на користь людей навіть у
найкритичніших ситуаціях. А що Василь Павлович має право це стверджувати, то події
Помаранчевої революції це засвідчили: він, а також заступник голови облради
Василь Струк (також був на презентації), врятували область від вакханалії,
забезпечивши безкровний перехід влади від голови облдержадміністрації Анатолія
Француза до його наступника Володимира Бондаря.
Виступив зі
схвальними оцінками і Нововолинський міський голова Віктор Сапожніков, один із
довгожителів серед керівників місцевої влади Волині. Він також згадував цікаві
епізоди з життя громади, наголошуючи: при владі мають бути відповідальні та
навчені люди. Бо коли один із міських голів вважав, що для запровадження руху
тролейбусів у Нововолинську треба лише встановити стовпи та причепити до них
дроти, то так «рогаті» на вулиці Міста шахтарів і не виїхали…
У цьому сенсі Борис
Клімчук нагадав, як нововолинські депутати в 1996 р. додумалися навіть озвучити
ідею про адміністративне підпорядкування міста Львівській обл., що тепер
викликає лише гірку іронію: рівень життя в Нововолинську є найкращим із усіх
шахтарських міст держави!
А тролейбусну тему
Борис Петрович продовжив жартівливим діалогом із Антоном Кривицьким:
– Пам’ятаєш, Антоне
Федоровичу, як ми з тобою в першому тролейбусі по новій лінії до Гаразджі
їхали?
– Як таке забудеш?!
– Правда, дехто
казав: повезли їх у Гаразджу, то нехай би звідтіля й не поверталися… Знаєш, як
треба було зробити? Туди поїхати службовими автомобілями, а вже назад – у
тролейбусі!
– Борисе Петровичу,
ми ж завжди з народом були. А я особисто
у міськраду завжди пішки ходив! Тому ми все правильно зробили. Бо ця
тролейбусна лінія потрібна волинянам. І служитиме людям ще довго.
– І фактично не має
аналогів в Україні!
Як зізнався на
завершення презентації заступник голови облради Валентин Вітер, який
репрезентував увесь депутатський корпус нинішнього скликання та голову облради
Володимира Войтовича, ця книга з розряду друкованих видань, починаючи читати які
не можеш зупинитися доти, доки не перегорнеш останньої сторінки. Враховуючи, що
літопис нашого самоврядування зупинено на 2010-му, то невдовзі Валентинові
Малиновському доведеться сідати за написання чергового манускрипту… А в ньому
знайдеться місце для ще більш захопливих історій та дивовижних фактів.
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото автора: книга Валентина Малиновського; в історії волинського
самоврядування був і такий епізод – луцькі депутати проголосували за демонтаж
танка Т-34, що й було з успіхом реалізовано, правда, ніхто не знає, в чиїй
кишені осіли гроші, виручені за реалізацію високолегованої броні…; під час презентації книги Валентина Малиновського спілкуються два Василі – Струк і Дмитрук.