Як тільки зацвітали вишні, Тоня зачиняла всі вікна в хаті. Але п’янкий аромат проникав крізь двері, крізь усі шпаринки. Біля вікна кімнати, де спала, за її проханням навіть зрубали вишню. Під самісінький корінь…
Тоня дуже любила тільки свою вишеньку – Катрусю, з оченятами-ягідками, такими темними, як у неї. Її доня, яка надихала її жити. Про батька, того підлого зрадника, доньці не розповідала. А коли Катя питала про тата, завжди відповідала, що він загинув. Мовляв, в автокатастрофі, коли їхав сюди. От лише перед її весіллям розповіла доньці правду…
Як років 20 тому навесні, коли починали цвісти вишні, в село прислали солдатів на допомогу колгоспу: прокласти дорогу, добудувати місток через річку. Тоня саме закінчила курси швачок у місті, повернулася додому. Струнка, з довгими світлими косами і карими очима. Залицяльників їй у селі вистачало, і он сусідський Микола, який у колгоспі працював трактористом, часто додому проводив…
У клубі першого вечора було, наче у вулику, не проштовхнутися. Але увагу Тоні привернув веселий баяніст Васілій (так його кликали товариші). Високий, русявий, блакитноокий, та ще так гарно грав на баяні. Васілій теж запримітив Тоню. Того ж вечора провів її додому. І чи то весна так подіяла, чи Васіни пісні, чи палкі обійми та поцілунки, але дівчина закохалася. Вася приходив уночі, і Тоня тихенько, щоби не розбудити батьків, вистрибувала з вікна, прямо в обійми солдата. Цвіли вишні, паморочилося в голові від гарячих слів хлопця, які він шепотів їй на вушко, пригортаючи до себе. Родом Вася був аж з-під Вологди, часто співав їй свою улюблену «Гдє же моя тємноглазая, гдє…». Отак минула весна, почалося літо. Солдати закінчували роботу. Одного вечора Вася сказав, що завтра вже рушають, але пообіцяв писати, і, як тільки закінчиться служба, він приїде і забере її до себе. «Ти поєдеш со мной, моя тємноглазая?» – питав, обсипаючи її тіло поцілунками. «Хоч на край світу», – відповідала, мліючи, Тоня…
А невдовзі дівчина відчула, що… вагітна. Листи від Васі так і не надходили. Мама запримітила, що з донькою коїться щось не те. Вивідавши усю правду, вона пішла до голови колгоспу і дізналася номер військової частини. «Бери і пиши», – наказала доньці. Але відповідей все одно не було. Лише згодом стали повертатися назад із позначкою «Адресат вибув». Батько вже теж знав правду і наказав робити аборт, аби не осоромитися на все село. Тоня вперто відмовлялася. Все чекала Васю. Бо ж за Валькою он приїжджав – аж із Грузії. Повіз із собою.
Одного дня батько поклав листочок із адресою Васі. Тоня вже не допитувалася, як він дізнався… А згодом прийшла відповідь… від його матері зі словами: «Нє смєй сюда больше пісать, хохлушка! Нагуляла – сама разбірайся!».
Поїхала в місто, влаштувалася до декрету на роботу, дали гуртожиток. Так було краще, ніж слухати щодня плітки. Після пологів повернулася у село. Так і жила з батьками. Вони змирилися і вже радили внучці.
…Микола знову став ходити. Він так і був один. Сором’язливо запропонував був одружитися, але Тоня відмовила – хіба дівчат мало в селі? Нащо йому має ламати життя?.. А він забрався і поїхав геть із села.
…Васілій таки приїжджав – на весілля до Катрусі. Вона знайшла його. Сказала, що через інет. Ледве Тоня впізнала його. Щось там жалівся на дружину, дітей, обіймав Катрусю, запрошував із чоловіком у гості, просив і у Тоні пробачення і все примовляв: «Ти почти нє измєнілась, такая ж красівая. Дурак я». Так і поїхав.
Більше Тоня його не бачила. Чи простила? Так. Викинула геть із голови, коли Микола, який повернувся до батьків через стільки років, посивілий і самотній, одного вечора постукав до її хати і спитав: «То ти нарешті вийдеш за мене?»…
Орися ДМИТРУК.