Традиція
називати Луцький район столичним серед тамтешніх чиновників прижилася, певне,
ще з радянських років. Можу припустити, що імідж надуманої столичності більше
шкодить, ніж допомагає. Тим часом з 2005-го на чолі цього «козирного» району –
керівник, в якому напрочуд мало штучного «столичного лоску». На головній посаді
в районі Володимирові Демчуку випало працювали і тоді, коли в країні вирували
бурі, і за повного штилю… Але щось таки особливо допомагає йому вести корабель
правильним курсом. Що?
Нинішній
голова райдержадміністрації Володимир Демчук як державний чиновник гартувався в
рядах управління фізичної культури та спорту облдержадміністрації. Хоча до того
у його біографії були різні цікаві посади: Романівського сільського голови,
заступника голови колгоспу… Але запам’ятали Володимира Демчука як одного з найефективніших
менеджерів у сфері фізичної культури. Він і сам не заперечує, що спорт – то
його пріоритет. А ще – належить до рідкісної категорії керівників, які без
жодних «але» разом із журналістом можуть пройтися вулицями рідного села,
показати, де живе і чим переймається спільно із сусідами. Спитаєте, що кажуть
сусіди? Передовсім, що Демчук – господар.
Із
медійниками Володимир Миколайович – завжди невимушений у спілкуванні. Зважаючи
на це, «Волинська газета» спровокувала його на незвичне інтерв’ю. Ми
розмовляли, їдучи в службовому автомобілі голови райдержадміністрації, а не
сидячи в службовому кабінеті. Час від часу спинялися, аби оглянути ті об’єкти,
на яких нині передовсім зосереджена увага виконавчої влади району або ж вони
просто промовисто свідчать про певні управлінські завдання. Витратили на все
про все кілька годин – небувала розкіш як для службовця такого рівня. Але він
належить до категорії тих державних мужів, які вірні традиціям шанобливого
ставлення до читацького інтересу.
–
Володимире Миколайовичу, пропоную почати подорож із вашого рідного села
Промінь. Знаю історію про те, як ви спільно з односельцями задумали – і за два
дні збудували дитячий спортивний майданчик. Хотіли показати приклад?
– Цей
майданчик постав спонтанно (на фото). Один із батьків прийшов до мене і каже:
«Дивись, стільки дітей на вулиці багато». А я у відповідь: «Тоді давайте
зробимо їм майданчик». Громада підтримала ідею. Ви знаєте, я давно не бачив
такого пориву.
Цей спортивний майданчик для дітей у с. Промінь відкрили на день Незалежності
України. На втілення спонтанної ідеї в життя мешканцям однієї із сільських
вулиць вистачило два дні. На об’єкт люди витратили власні кошти, спонсорську
допомогу, невеликий грант «Європейського вектора». Загалом же у селах району в
останні роки з’явилося чимало подібних майданчиків, що спонукають дітей не лише
до розваг, а й до здорового способу життя!
–
Ви не байдужий до спорту. Кожен, хто переступить поріг приймальні голови
райдержадміністрації це розуміє: всі шафи та полички заставлені спортивними
кубками…
– Покликання
голови райдержадміністрації – то, безперечно, комплекс питань. Один із
пріоритетів – здоров’я нації. Нам треба формувати здорове покоління, починаючи із
садочка, ні – із сім’ї. Часто нині згадую ті роки, коли в нас на все село були
три телевізори, але ми мали можливість досхочу грати в хокей, футбол, на лижах
кататися. Була проблема нас до хати загнати, нині ж інша – вигнати дітей на
вулицю.
–
А серйозніший спортивний досвід маєте?
– По-перше,
я закінчував факультет фізичного виховання, займався легкою атлетикою. В гирях
задніх не пас – був шостим в області. Нині в районі ми традиційно з апаратом
райдержадміністрації, моїми колегами, проводимо цікаві заходи. Скажімо, на День
Миколая беремо внуків, дітей і організовуємо веселі старти. Захопливе свято.
Уявляєте: внуки бачать, як дідусь біжить… У лютому обов’язково відбуваються
змагання серед державних службовців із волейболу, міні-футболу, настільного
тенісу, шахів. Улітку ми виїжджаємо на озеро всім колективом. Мені приємно, що
в першості району з футболу беруть участь понад 18 команд. Це ж майже 300
молодих людей щонеділі виходять на футбольне поле! Сільські команди «Ласка» з
Боратина, «Піддубці» та «Будівельник» із Баківців грають на область у вищій
лізі, «Торчин» – у першій. Паралельно до спортивних фестивалів ми залучаємо
художню самодіяльність. Луцький район – один із небагатьох проводить творчі
звіти серед працівників апарату райдержадміністрації! Починали з концертів у
районному Будинку культури шість літ тому. Тепер ми вже виросли, і в лютому
концерт відбувався у стінах драматичного театру! Це був аншлаг! Ішли цілими
родинами. Ще одна «моя» традиція – посадка лісу. З 2005-го ми створили до 60
гектарів. Це і згуртовує, і виховує. Жоден керівник без команди нічого не
вартує.
–
Якщо виконавча команда – відмінна, то як із співпрацею із сільськими головами?
Адже у вас ради самодостатні, керівники – гонорові…
– Є
різний гонор! Якщо це гонор в інтересах соціально-економічного розвитку, то хай
буде. Питань нема. Он … сміється (водій голови райдержадміністрації, – авт.),
він розуміє. А якщо це гонор, який не дає користі для розвитку регіону, це вже
інша справа. Загалом, я хочу підкреслити, у нас хороші, мудрі керівники
сільськогосподарських підприємств, сільські голови, керівники установ та
організації. Один у полі не воїн. Принцип «лебідь, рак та щука» не дає толку.
–
Останнім часом ви часто згадуєте своє рідне село. Рік тому на серйозному рівні
відзначили 500-річчя з часу першої згадки. А до того була книга про древній
Пілганів, у радянські роки перейменований Променем, серед авторів якої –
Володимир Демчук…
– Я
горджуся своїм селом. Справді разом із мешканцями села ми написали книжку «Земля
моїх батьків». Було таке натхнення три роки тому. Потім вона стала лауреатом
обласної премії імені Куделі. Минув час… Нині багато говорять про Пілганівську
чудотворну ікону. А насправді те, що інформація про неї стала нині відкритою і
доступною людям, – доля випадку. Я з розмов у сім’ї знав, що є Пілганівська
чудотворна ікона, що вона має дивовижну історію. У мене бабуся була глибоко
віруючою людиною. Але по суті ніхто в селі не знав, що образ досі у Промені. І
коли ми вже дописували книгу, науковець із краєзнавчого музею Олена Бірюліна
повідомила: мовляв, у нашому селі має бути чудотворна ікона, про яку згадував
ще у 1702 році Данило Братковський. Завдячуючи книзі, ми відкрили лик та його
дива для громади. Інакше знали б про це одиниці. А сьогодні науковці довели, що
про ікону знав польський король. Саме через неї зчинилося протистояння між
конфесіями. Чудотворний образ хотіли забрати із села в місто, але громада не
дала. Це – історичні факти.
–
У народі кажуть: видно пана по халявах. Ви – не той керівник, який розвиває
сільське господарство, не маючи уявлення, що таке ходити за плугом… Так?
– Раз
ви вже спитали, то розкажу: господарство в нас чималеньке, із сім’єю обробляємо
до 7-ми гектарів землі.
–
А як знаходите час?
– Тут
має бути самоорганізація. Чітко розписано, хто за що відповідає. Ми й цукровий
буряк сіємо, і зернові… Фактично на сто відсотків родина забезпечена екологічно
чистою продукцією. Не тому, що я – керівник і можу собі дозволити. Я люблю все,
вирощене своїми руками. У нас вдома є кури, свині, кролі. Буває, сядеш за кермо
трактора і відпочиваєш. Дивишся, як поволі йде скиба землі з-під плуга – і стає
легше. Ти не будеш орати і думати про роботу, в такі моменти чомусь думаєш про
землю… Коли бачиш, як сходить вирощене тобою, відчуваєш неймовірне задоволення.
Я можу впевнено сказати, що моє хобі – працювати на землі й займатися спортом.
–
На фоні успішного господарювання метрів аграрної справи піднімаються дрібні
виробники. Для прикладу, одне з найвіддаленіших сіл району Хорохорин ще кілька
літ тому потерпало від безробіття. Тепер там і капусту, і полуницю садять «аж
гай шумить».
– Кожен
керівник просто зобов’язаний радіти з того, що люди добре живуть. Знаю, що із
Хорохорина під час збирання полуниці щодня в різні куточки України відправляють
по 10-12 тонн цієї ягоди! Сьогодні Хорохорин вирощує пекінську капусту. Щодо
підтримки дрібних аграріїв… Ми безкоштовно доставили тим господарям, що
утримують 3 і більше корів, майже тисячу тонн жому. Є в нас родини, які
утримують 20 корів наприклад,як сім’я Заболотських з села Вербаїв та 13 корів
сім’я Борейків з Баківець. Люди мають можливість своєю працею заробляти на
проживання. А влада зобов’язана сприяти. Нині не буває легко. Скрізь треба
докладати зусиль: чи в полі, чи на заводі «Кромберг енд Шуберт Україна», чи на
«Модерн Експо»…
–
Але сьогодні мешканці району вже до зарплати ставляться вибагливо. Я маю на
увазі, що «Кромберг», який, до речі, розширятиме потужності, шукає працівників
аж на Маневиччині…
– Є
такі тенденції. Дійсно, «Кромберг енд Шуберт Україна» будуватиме другу чергу
теж на території району. Заробітна плата там у межах 2,5 тисячі. Приміські
мешканці мають можливість вибору. Тільки цього року центром зайнятості було
працевлаштовано майже 800 людей.
–
Сьогодні ми бачили чимало населених пунктів. В’їжджаючи до села, на що
передовсім звертаєте увагу?
–
На благоустрій, звичайно. За останні роки проведена велика робота щодо
вуличного освітлення й освітлення магістральних доріг. Усі населені пункти
районі при в’їзді в Луцьк належно освітлюються. Це теж економіка. Зовнішній
вигляд села – це ще й показник відповідальності громади. Є, скажімо, розвалений
клуб. Так – треба думати, як відновити. Але… Треба й спитати: у селі був і є
сільський голова, громада… Хто і чому тоді розвалив будинок культури? В темі
благоустрою у нас ще один чіткий акцент: кожна бюджетна установа повинна мати
державний акт на землю, аби ні в кого не виникало спокуси щось збудувати,
скажімо, на шкільному стадіоні. Є такі приклади. І ще одне: святе місце в
кожному селі – церква і цвинтар. Якщо громада – організована, мудра, то
кладовище – в порядку. Подивіться, в якому стані цвинтарі в Європі. Відрадно,
що зараз активно взялися впорядковувати українські поховання в Польщі. Наш
район теж поїде. Це так гуманно! Коли в 70-х роках, будучи у Франції, потрапив
на могилу Герцена, був шокований від того, в якому гарному стані це поховання.
В нас же так: заможно, але бур’яни попід руки.
–
Один із аргументів на користь «культурності» громади – шанобливе ставлення до
старості. Із 17 стаціонарних відділень для постійного проживання одиноких
престарілих та непрацездатних осіб, що діють в області, 6 – таких, які, за
словами Бориса Клімчука, відповідають рівню тризіркового готелю. Одинадцять – потребують
поліпшення умов. Відповідна установа Луцького р-ну, що розташована в с.
Білостік (на фото), входить у зазначену шістку. Ми сьогодні з вами там
побували. Що помітила: мешканці вас добре знають. Певне, заздалегідь готують до
вашого приходу свої насущні питання. Часто буваєте у Білостоці?
– Стараюся
цих людей не обділити увагою. Вона їм іноді більше потрібна, ніж щось
матеріальне. Прикро, що є такі люди, які в похилому віці залишилися круглими
сиротами. Нещодавно був у нас Борис Петрович, оглядав умови, лишився
задоволеним. Наше стаціонарне відділення розраховане на 32 особи. На даний час
проживає 39 осіб, в кожного з проживаючих своя життєва стежина в минулому, вони
давали собі раду, сьогодні потребують підтримки держави. Така соціальна
політика Президента України Віктора Януковича.
–
Ви активно реформуєте медицину. Якими аргументами переконуєте людей, коли
виникає необхідність перепрофілювати заклад в амбулаторію?
–
У медицині не можна йти шляхом, яким рухалися в 50 чи 60-х. Сьогодні очевидно:
все має підлягати чіткій структуризації – первинна ланка, вторинна… Зараз вам
покажемо амбулаторію у віддаленому селі Білостік (на фото). Народ туди із
задоволенням йде. А інакше мусив би їхати або в Торчин, або Липини (в районну
лікарню). Там працює лікар із вищою освітою. Все гаразд…Жодна реформа не
відбувається без опору. Якби в кожному населеному пункті, де є лікарські
амбулаторії, нині сказали, що закриваємо ці установи, громада не дозволила б.
Тому що люди реально побачили, що це – хороша справа. Чи в Чарукові, чи Лищі,
чи Боратині, чи Білостоці… Оце – головний аргумент.
–
У Луцькому районі кілька літ тому вдалося запровадити посади фельдшерів при
школах. У багатьох інших їх свого часу скоротили навічно. Наскільки це
ефективно?
– Ми
ж бачимо нині, як важливо вчасно звернутися до лікаря. В цьому величезна роль і
сімейного лікаря, і шкільного. Ви праві: посади фельдшерів при школах ми ввели
задовго до нинішньої реформи. Де більше 150-ти учнів – на повний оклад, де
менше – доплачуємо сільському фельдшерові, де менше ста – на 0,25 окладу.
По-перше, таким чином вирішуються кадрові питання в селі. А головне: ці фахівці
ведуть медичні картки учнів. Тобто мають відомості про стан здоров’я школярів
від 1 до 11 класу. Ми одними з перших в Україні запровадили медичні огляди
учнів. Багато було нарікань… Але добровільно-примусовими методами ці огляди
робили. Я брав їх під особистий контроль. Тепер мені приємно чути, якщо
фельдшері у школах кажуть: торік те чи інше захворювання було виявлено, тепер –
нема. Це – результат. Та й узагалі навіть дорослих треба націлювати на
необхідність медичних оглядів. Працівники нашої райдержадміністрації їх щороку
проходять стовідсотково!
–
І цього року, і 2014-го одним із головних об’єктів, що зводяться в районі, буде
Торчинський ДНЗ. Як не дивно, проблема садочків на фоні загального добробуту –
з року в рік актуальна. Чому?
Фото.
Цього року в Торчині, який гостро відчуває потребу в додаткових місцях у ДНЗ,
почали будувати новий садочок. Освоєно понад мільйон гривень. Відкрити заклад
планують у 2014-му!
– Це
показник того, що невпинно збільшується народжуваність і кількість жителів.
Мене це радує, бо означає, що батьки мають роботу. Наразі рівень забезпечення
місцями у садочках – 38%. Як тільки ми підтягуємося, так і потреба зростає. Тому
треба постійно тему тримати на контролі. У планах на 2014-й рік, відповідно до
соціальних ініціатив Президента, збільшення кількості місць у ДНЗ. Завдання –
охопити дошкільним навчання 80% дітвори. 2014-го плануємо завершити будівництво
довгожданого садочка в Торчині на більш ніж 200 місць, реконструкцію ДНЗ у
селах Несвічі та Шепель. Відкриватимемо додаткові групи. Стараємося, аби діти
не відчували нестачі державної опіки. Особливо ті, кому випало зростати у
малозабезпечених сім’ях або без батьків. Коли недавно приїздив Київський цирк
до Луцька, домовилися – і 300 дітей із малозабезпечених сімей безкоштовно (!)
побували в цирку! У нас – три будинки сімейного типу. Там діти виховуються так,
що й іншим треба приклад брати. Маємо п’ять прийомних сімей. От недавно була
створена в Усичах. Батьки прийняли до себе дитинку, до того ж хвору – із заячою
губою. Дитя потребувало операції. В облуправлінні охорони здоров’я пішли
назустріч. Цій дитині зробити операцію поза чергою. Але що цікаво: перед
операцією, вона каже: «Мамо, а я зможу говорити «Добрий день!»… І коли це
дитя вийшло з наркозу, то перше, що промовило, – «Добрий день!». Розумієте? От
заради цього варто працювати.
–
Дякую за розмову.
Спілкувалася
Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото
автора.