Сергій Кудрявцев, попри свій доволі молодий вік та
невеликий період роботи на посаді першого заступника голови
облдержадміністрації, може з повним правом вважатися одним із довгожителів
виконавчої гілки влади нашого краю. Прийшовши на роботу в квітні 2014-го, він і
понині залишається виконувати свої службові обов’язки, незважаючи на
різноманітні кадрові зміни на рівні держави та різновекторні політичні вітри.
Він не часто виступає з
публічними виступами, зате дуже багато часу витрачає на зовні непомітну, але
насправді дуже потрібну для кожного державного механізму справу – підготовка
нормативно-розпорядчих документів, виконання доручень голови, наради, зустрічі,
переговори…
Сьогодні Сергій Кудрявцев –
наш співрозмовник. Незважаючи на катастрофічний дефіцит часу, пов’язаний переважно
підготовкою нового бюджету області, ми знаходимо кілька вечірніх хвилин, аби
поспілкуватися без недомовок.
– Сергію Альбертовичу, парадокс українських реалій:
всі владу недолюблюють, але її прагнуть. І кожен попередній керівник стає
поганим, кожен нинішній – добрим (але буде поганим неодмінно), і навіть той,
кого ще не призначили, в перспективі також нічим не кращий від попередників… Що
ви знали про владу обласного рівня до того, як сюди потрапили?
– Маю досвід понад п’ять
років роботи на рівні структурних підрозділів Луцького міськвиконкому, де
доводилося дуже часто вирішувати спільні питання з представниками
облдержадміністрації та облради. Виконував навіть обов’язки начальника відділу
підприємництва. Звичайно, посада першого заступника голови – це інший рівень.
Бо одна справа, коли ти з міськвиконкому приходиш, як це було, вирішувати з
обласною владою якісь проблеми, і зовсім інша, коли це вирішення залежить уже
від самого тебе. Потім я декілька років працював у банківській сфері, і це теж
– неоціненна професійна школа. Загалом же я, як і мої побратими зі «Свободи»,
стою на тих позиціях, що влада – не самоціль, а лише інструмент для досягнення
наших програмних цілей побудови держави соціальної та національної
справедливості.
– Серед історичних постатей, державних діячів чи
галузевих керівників є особи, які стали взірцем виконання своїх обов’язків?
– Ніколи не малював собі
ідолів. Ми усі не без гріха, правда ж? Але дуже цікаво спостерігати за
особливостями роботи кожної людини, з якою разом працюєш. Повірте, кожна людина
– це особистість! А ще навчився не носити в серці образи чи озлоблення на чиїсь
неправильні вчинки. Бо навіть такі повороти долі, це теж крок до мудрості.
Хоча, звичайно, коли встромлюють ножа в спину, то це дуже боляче…
– Часто норовлять?
– Порівняно з іншими, мабуть,
рідко. Але були неприємні випадки, коли на чомусь послизнешся…
– А вони ще й підштовхнуть?
– Так. Але я вмію втримувати
рівновагу. Тому не боюся подібних моментів. І ніколи на другий бік вулиці не
переходжу, коли зустрічаю любителів когось підштовхнути. Єдине, що після
подібних випадків намагаюся вже більше ніколи не мати з недоброзичливцями
ніяких спільних справ.
– Якби рік тому ви особисто знали, що Революція
гідності завершиться втратою Криму, війною та кров’ю на Донбасі, різким
погіршенням рівня життя пересічних громадян, може, щось робили б не так?
– Звичайно, накопичилося дуже
багато упущень… Знаєте, кожен ворог заходить так далеко, як йому дозволяють.
Переконаний, що українській владі та кожному з нас треба було діяти набагато
рішучіше. І в Криму, і в Луганську та Донецьку. І зараз, у зоні АТО. Мабуть, нам
треба було не панькатися із сепаратистами в парламенті Криму чи в будівлі СБУ в
Слов’янську, а одним потужним ударом поставити на цьому всьому крапку. Власне,
це моя особиста думка.
– Кожен має право на свою точку зору. Сергію
Альбертовичу, хто першим вам запропонував посісти посаду першого заступника
голови облдержадміністрації? За яких обставин це сталося?
– Я – член «Свободи», і цього
ніколи не приховував. Програмні положення нашої політичної сили є для мене визначальними
віхами. «Програма захисту українців» – і моя програма. Звичайно, я в період
революційних подій не був на передових позиціях, бо виконував інші завдання.
Хоча на луцькому Майдані був регулярно. Але коли виникла потреба в нових людях
у владі, коли «Свобода» отримала право на цю посаду, я не міг залишатися
осторонь… Пропозиція виявилася доволі
несподіваною, але я вдячний побратимам за таку довіру. Я проаналізував свої
знання та досвід – і прийняв рішення, що зможу працювати на цій посаді, аби
нікого не підвести.
– Ви так і не відповіли, хто саме озвучив пропозицію…
Квотний принцип розподілу влади – правильний?
– В існуючих реаліях він себе
виправдовував. Не вважаю його поганим. Якщо декілька політичних сил очолили
боротьбу з режимом Януковича і здобули перемогу з допомогою громадянського
суспільства, то вони й повинні були на підставі взаємних домовленостей та
компромісів узяти відповідальність за всю повноту влади. Ми, свободівці,
показали, що можемо бути не лише організаторами масових виступів, але й силою,
здатною розбудовувати державу. І персоналії тут – не головне.
– Не підвели своїх однодумців?
– Не мені давати відповідь на
подібні запитання. В усякому разі, «Свобода», «Батьківщина» і «УДАР» на
центральному рівні визначили міру відповідальності та межі повноважень, і
реалізували домовленості конкретними кадровими рішеннями. Хоча мої побратими
«зубами» не трималися за ті чи інші преференції. А коли ми побачили, що
«Свободу» усувають від влади, наші міністри, голови облдержадміністрацій та райдержадміністрацій
чи не вперше в новітній історії України пішли з влади по-європейськи, написавши
заяви й подавши у відставку…
– Але ж дивний результат виявився: три політичні сили,
як ви кажете, взяли на себе відповідальність, але «Свобода» програла
парламентські вибори. Замість неї у Верховній Раді України опинилися ті, кого навіть
улітку минулого року взагалі не існувало! Як пояснити цей парадокс?
– Ви як кваліфікований
журналіст можете краще за мене відповісти на це запитання. Але я теж не
уникатиму прямих відповідей. Пригадайте, як «Свободу» паплюжили до революційних
подій, під час них і навіть після повалення режиму Януковича. Екс-генпрокурор
Олег Махніцький, наприклад, зробив чимало корисних речей, але про це ніхто не
говорив. Натомість вилили на нього багато бруду і зробили ледь не візитною
карткою нашої партії, хоча він уже давно не має до «Свободи» жодного стосунку.
– Як так?
– Коли його призначали
Генпрокурором, пан Махніцький, згідно з законом, написав заяву про припинення
членства в партії. Після звільнення з посади не поновлював членства в партії.
– Чому?
– Не знаю. Хоча в період
революційних подій він був активним і патріотичним. Значить, щось у ньому
змінилося під час перебування на такій високій посаді. А зараз, кажуть, що він
уже є радником чинного Президента…
– Отже, «баба з воза, коням легше»…
– Гадаю, проблема тут – в
необхідності кардинального реформування органів прокуратури, в особливостях її
нинішньої структури, прокурорської системи загалом та усталеному її сприйнятті.
Сьогодні так само багато негативу подають про Генпрокурора Віталія Ярему, але
партію, яка запропонувала його на цю посаду, ніхто ж не паплюжить, як нас!
– Отже, ви програли через негатив щодо партії. А ще?
– Будемо відверті: нас не
хотіли бачити у Верховній Раді ні наші колишні партнери по коаліції, ні
представники Заходу, ні, тим більше, Росія. Адже політична сила, яка на перше
місце ставить інтереси українців і України, нікому особливо не потрібна.
Особливо олігархам, які звикли, що все в цьому житті можна купити і продати, не
потрібна у владі антиолігархічна сила, здатна поставити їх на місце. Те, що
націоналісти спроможні вигравати, свідчать результати в окремих мажоритарних
округах. Для прикладу, свободівці показали непогані результати і навіть здобули
депутатські мандати в центральній Україні, де нас менше паплюжили у ЗМІ.
Зараз ми ретельно аналізуємо
причини, чому так сталося. Одна з них – обмежений доступ до телебачення. Якщо до
деяких телеканалів ми мали хоч якийсь доступ, то інші категорично відмовлялися транслювати
наші матеріали. Одні активно рекламували «Самопоміч» і «Народний фронт», інші –
Олега Ляшка та «Опозиційний блок». Ще одна причина в тому, що свободівські тези
і гасла перебрали на себе наші опоненти, скористалися ними, як своїми і,
врешті-решт, відібрали голоси наших прихильників. Хоча, чесно кажучи, для них
це – лише красиві слова, не наповнені реальним змістом, як для нас, націоналістів.
Хоча навіть найпопулярніше нині гасло «Слава Україні! Героям слава!» першою в
публічний ужиток ввела саме «Свобода»! Врешті, я переконаний: уроки жовтня
минулого року – це лише тактична невдача, бо стратегічна перемога – за нами. А
перші місяці роботи нового парламенту без фракції ВО «Свобода», до речі,
показали багато недоліків. І кнопкодавство з’явилось, і з текстами законів
якісь розбіжності, і російська мова лунає…
– Стоп! Так Арсен Аваков і раніше ніколи державною
мовою не спілкувався, всупереч чинному законодавству! А «Свобода» мовчала… Бо
союзником тоді був, тому мовчали?
– В офіційних виступах із
трибуни Верховної Ради України він такого собі не дозволяв. Бо саме «Свобода»
поставила однозначну вимогу: виступи з трибуни – тільки державною мовою! Але ж біля
кожного держслужбовця не приставиш контролера, якою мовою він говорить у своєму
кабінеті… Ми не звикли шукати ворогів серед союзників. Але і в нас, як тепер виявилося,
теж були не до кінця ідеологічні люди, від яких, на щастя, позбавляємося. Бо Україною,
честю, свободою і правдою ми не торгуємо. Тому й Аваков повинен, як міністр,
використовувати державну мову, і всі інші. Це – аксіома.
– А як за такої непевної конфігурації серед депутатів
співпрацюється з облрадою?
– У мене – нормальні ділові
стосунки з абсолютною більшістю депутатів. Хоча більшою мірою роботу з депутатами
координує мій побратим-свободівець Олександр Пирожик, якого обрано першим
заступником голови ради. А за розподілом обов’язків від імені виконавчої влади
в стосунках із органом самоврядування співпрацює безпосереднього голова облдержадміністрації.
– То які галузі входять до вашого кола функціональних
обов’язків як першого заступника голови?
– Після того, як головою
облдержадміністрації призначили Володимира Гунчика, мої обов’язки дещо
змінилися. Зараз опікуюся напрямами фінансів, МНС, інфраструктури та транспорту,
житлово-комунального господарства та капітального будівництва, міжнародних
відносин…
– Що робити з волинськими шахтами? Ви неодноразово
проводили наради, кілька разів виїжджали в Нововолинськ, аби вивчити ситуацію
та вирішити проблеми безпосередньо на місці… Але все загострилося до межі, яка
загрожує закриттям вугільних підприємств, припинення спорудження новітньої
десятої шахти, обвалом платежів у місцеві бюджети, масовим безробіттям і, як
наслідок, потужним соціальним вибухом. Що далі?
– Весь минулий рік питаннями порятунку
нововолинських шахт займався не лише я, а й безпосередньо голови
облдержадміністрації, інші заступники та помічники. Активно підключалися й
народні депутати від Волині, зокрема – мої побратими Анатолій Вітів та Євген
Мельник. Усім миром нам таки вдалося «вибити» з Держбюджету 100 мільйонів
гривень для шахти №10, щоби вона могла розвиватися і в найближчій перспективі
видати на-гора першу партію промислового вугілля. Але врешті-решт реально ми на
це отримали лише половину коштів… Цього року ситуація ще більше загострилася. З
Держбюджету взагалі нічого не виділяється на розвиток вугільних підприємств
Волині. Мало того – урядовці запускають проекти закриття шахт чи їх
приватизації… Розумію, що собівартість нашого «чорного золота» висока, що десь
закордоном є вугілля кращої якості та дешевше за ціною, але гірничі
підприємства – це не лише економіка, але й потужна соціальна сфера. Тому ми не
можемо погодитися на механічну ліквідацію діючих шахт. Власне кажучи,
приватизація, можливо, була б і не найгіршим варіантом, якби знайшлися
інвестори, здатні підтримувати видобуток вугілля на належному рівні та
забезпечувати роботою шахтарів. Але наразі я про подібні ініціативи не чув.
Тому продовжуємо переконувати урядовців, що десяту шахту треба добудувати за
рахунок державних фінансів, і лише після того, як це сучасне та потужне
підприємство запрацює на повну потужність, можна буде говорити про подальшу
долю першої та дев’ятої шахт.
– А як уряд Арсенія Яценюка не почує цих аргументів?
– Виконавча влада області
пропонує ще один логічний варіант вирішення проблеми: відновити в Нововолинську
вільну економічну зону, яка здатна залучити потужні інвестиції, створити нові
робочі місця, наповнити реальними коштами місцеві бюджети.
– Ми спілкуємося якраз у той момент, коли Володимир
Гунчик перебуває в відрядженні в столиці, а вам у невідкладних справа треба
вирішити якусь проблему на рівні району… До кого ви звертатиметеся, наприклад,
у Ковелі чи Горохові, якщо через незрозумілу позицію Прем’єр-міністра України
Арсенія Яценюка в усіх районах Волині відсутні голови райдержадміністрації, а в
більшості адміністративно-територіальних одиниць немає й жодного заступника? Як,
образно кажучи, голова може функціонувати без рук? І чому всі міністерські
посади КМУ заповнив миттєво, а райони залишилися фактично недієздатними?
– Це дуже складна ситуація. І
вона триває вже не один місяць… Як тільки мене призначили першим заступником
голови облдержадміністрації, почався процес формування керівних органів
виконавчої влади в районах. Це була весна минулого року. Слава Богу, якось
встигли це зробити, і вже приступили до узгодження кандидатур заступників,
більшість із яких пройшли навіть співбесіди. У Рожищенському районі навіть
встигли їх прийняти на роботу… Але потім усе зупинилося. В Києві пояснили:
відбудуться в травні вибори Президента, і від їх результату залежатиме подальший
розвиток подій. Петро Порошенко вибори виграв, голову облдержадміністрації на
Волині він призначив ще в липні. І – знову пауза. В уряді сказали, що треба
чекати на підсумок виборів парламентських, хоча кандидатури нових голів
райдержадміністрацій пройшли погодження в Адміністрації Президента та були
подані на погодження в Кабмін. Відповідно було звільнено всіх попередніх
керівників виконавчої влади районного рівня. Тепер виникла парадоксальна
ситуація: немає ні колишніх, ні запропонованих…
– Може, Арсеній Петрович вважає, що треба було когось
іншого пропонувати?
– Я не знаю, що з цього
приводу думає Арсеній Яценюк, але в нового голови облдержадміністрації та
Президента є право запропонувати команду, з якою вони прагнуть спільно
вирішувати ті чи інші завдання. Спочатку в області були дискусії з приводу тих
чи інших персоналій, зараз емоції згасли. Добра ця команда чи не дуже – це вже
інше питання. Але так не може бути, щоб районна ланка взагалі була
обезголовлена! Нині ж складається дуже загрозлива ситуація. Маємо проводити
мобілізацію, а без голів райдержадміністрацій це завдання виконати неможливо. Я
вже не кажу про інші, хоча й поточні, але дуже важливі для життєдіяльності
нашого краю завдання. І це турбує найбільше.
– Може, на фоні популістських заяв про збільшення прав
і повноважень регіонів насправді в Києві дехто свідомо чи через недалекозорість
руйнує державну виконавчу владу по всій Україні?! І це в час, коли ведемо
фактичну війну з російськими терористами та агресорами!
– Бачу симптоми проблеми, яка
для України стає хронічною: протистояння між Прем’єр-міністром і Президентом.
Але я не думаю, що це найкраща для нашої держави форма демократії. Бо на кону
стоїть не мало не багато, а незалежність України! Під час бойових дій вертикаль
виконавчої влади повинна працювати як годинниковий механізм, а не врізнобій. Я переконаний,
що громадськість області обурювалася минулорічними способами мобілізації до
війська лише через недопрацювання місцевої влади. А її в районах, повторюю,
повноцінної й не було! Та й зараз стан справ не кращий. Причому, й по інших
напрямках він тривожний. Начальник УСБУ у нас тимчасово виконує обов’язки,
обласний військовий комісар – теж… Як на мене, краще зараз оперативно
призначити керівників, навіть помилитися, але швидко провести заміну, ніж жити
в умовах безвладдя та непевності.
– У грудні минулого року, коли спостерігав за вами під
час виступу на урочистостях із нагоди 75-річчя першої луцької школи, зрозумів,
що Сергій Кудрявцев – не твердошкіра людина… Емоції колишнього випускника, діти
якого теж ходять у рідну школу, ви й не приховували… А як родина сприйняла
призначення на дуже відповідальну посаду в органах влади Волині? Не казала
дружина: а навіщо тобі це все треба? Бо ж і сьогодні, як чув від помічника, ви
маєте затриматися в кабінеті до пізнього вечора, щоб підписати та відправити в
столицю якісь важливі документи…
– Дружина Лідія так і
сказала: а який сенс змінювати місце роботи? Сімейний бюджет втрачає, дефіцит
вільного часу збільшується… Але реалії тоді вимагали не боятися брати на себе
відповідальність. Це непросте рішення ми ухвалювали разом.
– Які аргументи переважили?
– Вважаю, якщо ми прагнемо
щоб українські діти жити в кращій країні, то для цього треба щось конкретне
робити і чимось жертвувати нам, дорослим. Відчував і відчуваю в собі професійну
та моральну здатність працювати на такій високій та відповідальній посаді. З іншого
боку, робота на такій посаді – це неоціненний життєвий та професійний досвід. А
за набуття досвіду, погодьтеся, теж треба чимось розплачуватися. Тому дружина –
мій надійний союзник. Без її підтримки було б набагато важче. Тим більше, що на
цій посаді виникають не лише позитивні емоції…
– Друзів після призначення побільшало? А тих, хто добивається
«до тіла»?
– Для мене поняття «дружба»
має особливе значення, а тому скажу відверто: друзів більше не стало. Головне –
що старі, надійні зі мною. Товаришів, колег – так, більше. Але це, в основному,
стосується тих людей, із ким співпрацюю при виконанні службових обов’язків.
– До речі, а чому ви зайняли не кабінет першого
заступника, де був Олександр Башкаленко, а інший?
– А хіба це принципово, в
яких стінах працювати? Пригадуєте, кабінет голови тоді був на ремонті, Григорій
Пустовіт тимчасово перебував там, де раніше розміщувався перший заступник, а я
приступив до роботи в іншому. Коли ремонт закінчився, голова перейшов туди, а я
так тут і залишився. Навіщо ці переїзди? Ну, може, Олександр Башкаленко краще
умеблював свої апартаменти, дорожчі двері поставив, але хіба це головне?
Важливо, щоб засоби комунікації були, стіл і кілька крісел, щоби можна було
невелику нараду провести. А все інше – це суєта-суєт…
– Дякую за відвертість, успіхів!
– Користуючись нагодою, бажаю
всім читачам «Волинської газети» всього найкращого! Будьмо оптимістами та
патріотами – й усе буде добре!
Розмовляв Володимир ДАНИЛЮК.