Для когось материнство – небесний дар, а для іншого – непосильна ноша. Хтось вимолює його у Бога, а хтось готовий покинути свою кровиночку напризволяще, прирікаючи маленьку людину до неминучої смерті. Як врятувати тих, хто тільки з’явився на світ Божий і самотужки цього зробити просто не може?
На жаль, історії про те, як горе-мати викинула своє новонароджене дитя, знайомі кожному. І не важливо, де виявили страшну знахідку: у сміттєвому бакові, порожній коробці, бездонному колодязі чи закопаною просто на подвір’ї – щоразу подібні новини буквально шокують…
У західних країнах уже давно навчилися не лише закликати до шанобливого ставлення до Жінки-матері, але й напрацювали цілком гуманний спосіб допомогти тим «золулям». Які з невідомих причин вирішили позбавитися від немовляти. Наприклад, у сусідній Польщі римсько-католицькі костьоли обладнані спеціальними «віконечками життя», куди безталанні матері потайки кладуть своїх крихіток… Такі випадки бувають не часто, але – трапляються. І стовідсотково кожна «непотрібна дитина» залишається живою, виростає і стає корисною суспільству.
У нас, аби зменшити кількість таких випадків та подарувати немовляті шанс на щасливе майбутнє, у більшості міст України відкрито так зване «вікно життя», де можна залишити малюка, не зашкодивши його здоров’ю. Зазвичай цим опікуються офіційні медустанови.
У 2011 р. таке «вікно» з’явилося і в Луцькому клінічному пологовому будинку. Тож нам захотілося дізнатися, чи воно взагалі функціонує? А якщо не зачинилося, то скільки діток за цим 7 років отримало свій «шанс» на життя?
Поспілкувалися з цього делікатного приводу з завідувачем Центру планування сім’ї Луцького клінічного пологового будинку Ларисою Шендибило.
Під кабінетом черга… Я ніяково перепрошую жінок, які там знаходяться, та повідомляю, що у мене призначена зустріч зовсім із іншого приводу, ніж у них…
Мене люб’язно запрошують пройти до кабінету, де також чекають.
На столі – документи та аркуш паперу, на якому виведено цифри. Згодом дізнаюся, що це статистика відмовлень від немовлят, спеціально підготована до нашої зустрічі.
«Функціонує таке вікно цілодобово. За весь час, слава Богу, звернень не було. Тобто, не приносили лучанки діток», – життєрадісно повідомляє мені Лариса Яківна.
Цікавлюся – чому? Чи то бояться, чи просто не знають, що існує такий функціонал?
«На щастя, останнім часом у Луцьку не знаходили викинутих напризволяще немовлят. Перед відкриттям такого вікна були випадки, коли дітей покидали… І в обласну дитячу лікарню приносили хлопчика Іванка, якого потім всиновили, і у сквері біля дитячої поліклініки знайшли мертве немовля. Але після відкриття «вікна життя» – усе спокійно», – розповідає медик.
Але, незважаючи на те, що за весь час існування «вікном життя» так ніхто і не скористався, воно справно працює і медпрацівники завжди готові прийти на допомогу до маленького «підкидиша».
Аби продемонструвати «вікно життя» в дії, Лариса Яківна пропонує мені бахіли та веде коридорами до функціонального приміщення. Тут на першому поверсі у віконному отворі облаштовано спеціальний бокс, дверцята якого відкриваються як на вулицю, так і всередину кімнати. Ззовні вікно постійно відкрите. Як тільки малюка покладуть всередину, спрацьовує своєрідна сигналізація, яка повідомляє про це працівників медзакладу.
Демонструючи процес в дії, Лариса Шендибило відкриває вікно з вулиці, злегка надавлює рукою на внутрішню поверхню, і вдалині починає лунати дзвоник. А через декілька секунд до кімнати забігла медсестра, яка не знала про нашу маленьку перевірку. Жінка полегшено зітхнула, побачивши, що це лише доросла журналістка і, ніхто не збирається залишати крихітне немовля…
Взагалі, медпрацівники закладу дуже тішаться, що вікно не є затребуваним, адже завжди головною для малюка є мама, і ніхто не в силах її замінити.
До слова, статистика відмов приємно радує своїми мінусовими показниками.
«Після того, як запрацював спільний україно-американський проект «Здоров’я матері і дитини», спостерігається значне зменшення кількості відмов від новонароджених», – повідомляє Лариса Шендибило.
Проект запрацював у Луцькому пологовому з 2004 р. У палаті лежить одна, рідше – дві породіллі, і дитина постійно знаходяться коло мами.
«Тобто, коли мама перебуває поруч із дитинкою, навіть, якщо вона спочатку й планувала відмовлятися, то провівши день-два з малюком, а ще погодувавши його грудьми, зазвичай її плани кардинально міняються. Але навіть, якщо жінка твердо впевнена, що їй дитина не потрібна, з нею спочатку працюють соціальні служби, намагаючись переконати змінити рішення, і лиш потім дитину забирають», – зазначає Лариса Яківна.
За її словами, спостерігається тенденція, що дітки, мами яких висловлюють бажання від них відмовитися, поводять себе дуже спокійно, наче намагаються переконати її, що будуть хорошими, аби тільки їх не віддавали.
На щастя, в останні роки кількість відмов сильно скоротилася. Якщо, у 2001-2002 рр. було написано 12-15 таких заяв, то в 2016-2017 рр. їх кількість дорівнює нулю. У попередні роки таких нараховували по одній на 12 місяців.
Чесно кажучи, ця інформація зігріла моє серце. Добре, коли у мами є дитина, а у дитини – мама. Це природно і правильно. Але, якщо у когось коли-небудь, усе-таки, виникне ситуація, коли жінка не зможе виховувати свого малюка, то не треба забирати у нього шанс на життя.
Краще принести його до «вікна життя», й тоді, можливо, у нього появиться справжня турботлива сім’я, яка зможе віддати дитині всю свою любов. А руки жінки, якій власна крихітка не потрібна, не будуть заляпані рідною кров’ю!
Ольга КОНОНЧУК.
На фото автора: вікно життя; Лариса Шендибило та працівниця пологового.
Від редакції. Висловлюємо щиру вдячність облуправлінню охорони здоров’я облдержадміністрації за сприяння в організації написання цього репортажу.