Коли вчить… війна

Це – далеко не повний перелік адрес зустрічей та тренінгів, які впродовж тижня відбувалися в столиці за участі головного редактора «Волинської газети», голови правління ГО «Форум українських журналістів», заступника голови облорганізації НСЖУ та голови Громадської ради при Луцькому міському голові Володимира Данилюка. 

Головна тема міжнародних заходів, які проводяться під егідою Міністерства закордонних справ Німеччини, чітко окреслена в назві тренінгів та конференцій: «Зміна медіа-освіти та перспективи політичного діалогу». А по суті своїй це неоціненний обмін досвідом між організаторами проекту (Вольфганг Рессманн – відкритий телеканал Людвігсгафен, Німеччина; Володимир Данилюк – «Форум українських журналістів», Україна; Мамука Андґгуладе, Кавказький університет, Грузія; Мкртіч Тоноян – Центр стратегічних досліджень, Вірменія) та українськими партнерами. І – забезпечення чотирма тренерами з Німеччини кваліфікованого навчання для молодих українських, грузинських і вірменських журналістів. 

Так склалося, що Україну, Грузію і Вірменію поєднала… війна. 

Насамперед, слід пригадати бої за Нагірний Карабах, населений етнічними вірменами, але на який досі претендує Азербайджан. Протистояння триває з 1988 р. і перетворилося на «заморожений конфлікт» зі спорадичними гарячими фазами. Позиція РФ там домінуюча.

Потім – Грузія, яка внаслідок російської окупації 2008 р. втратила частину суверенної території в Абхазії і Південній Осетії, де досі існують маріонеткові «уряди». Ніхто не гарантує, що кремлівський ведмідь, якого від штурму Тбілісі зупинили тільки авіаносці США, не наважиться на збройну провокацію знову.

І, врешті-решт, Україна. В березні 2014 р. країна втратила Крим, анексований Росією, досі триває війна на Донбасі, в окупованій частині якого режим Путіна недавно провів «вибори» в псевдореспубліках «ДНР» і «ЛНР».

Що далі? Хто наступний? І як адекватно висвітлювати ці події в медіа та реагувати на ворожу пропаганду?

Уже перша зустріч в інформагенції «Українські новини» (директор – Денис Іванеско) показала, що вітчизняним медіа непросто реагувати на війну на Сході та події в Криму. По-перше, там неможливо працювати українським журналістам, яких просто знищують. По-друге, інтерес вітчизняної аудиторії до цієї теми згасає… «Війна стала звичною справою», – каже Денис Іванеско.

А що вона буквально попід боком точиться з 1989 р., нагадав один із найкращих фронтових фоторепортерів України, кореспондент парламентської газети «Голос України» Олександр Клименко, який сумарно відпрацював у зонах бойових дій на нашій планеті більше, ніж багато хто прожив на білому світі. Втім, заступник головного редактора видання Віталій Суддя наголошує: попри падіння інтересу середньостатистичних читачів до теми АТО, переселенців, Донбасу і Криму, робиться все можливе, щоб хоча б в інформаційному плані протистояти країні-агресорові. «Це – наша війна. І війна, яка одразу не закінчується, триватиме ще довго…», – підсумували колеги, нагадавши, що в «Голосу України» теж немає жодного журналіста на окупованих територіях Донбасу і Криму. 

На відміну від наших працівників ЗМІ, спецкор американської газети «Нью-Йорк Таймс» Брендон Хофманн (серед інших виступив на підбитті підсумків в Інституті журналістики КНУ) не лише представив свою фотовиставку (одночасно схожу виставку представила й учасниця проекту з ФРН Софія Самойлова), але й розповів, як можна показувати одну й ту саму війну по обидва боки лінії фронту. Власне, статус журналіста з США дозволяє йому живим повернутися з розташування учасників незаконних збройних формувань. 

На відміну від кримчанина Миколи Семени… Той співробітничав із «Радіо «Свобода» та «Крим. Реалії», але був вистежений російськими спецслужбами і засуджений до позбавлення волі. Зараз в нього умовний термін покарання, але вже рік минув, як він не може написати жодного рядка…

Власне, зустріч із головним редактором проекту «Крим. Реалії» Володимиром Притулою та головним редактором Київського бюро «Радіо «Свобода» Інною Кузнецовою відкрила не лише таємницю «провалу Семени» (незважаючи на чіткі інструкції, «проколовся» на «особистій цифровій гігієні»: феесбешники просто проникли в його комп’ютер і знімали всю інформацію). Говорили й про те, як поширювати позитивний досвід американських колег серед вітчизняних ЗМІ та широких верств населення в роз’ясненні не лише шкідливості ворожої пропаганди, але й вмінню розрізнити правду і брехню. 

Втім, існує і внутрішній чинник, який суттєво впливає на роботу журналістів. Якщо, наприклад, на донеччанина Воладислава Асєєва, який виходив в ефір із окупованих територій, окупантам вдалося так натиснути, що той, вийшовши з камери ув’язнення під конвоєм бойовиків був змушений «зізнатися» у співробітництві з СБУ, то й на мирній українській землі не спадають спроби влади «натиснути» на вільні медіа. Інна Кузнєцова на прикладі проекту «Схеми» показала не лише результативність журналістських розслідувань (після репортажу про «телячі теплушки» для українського війська нарешті подбали про теплі вагони для солдатів), але й вказала, що часто влада намагається якщо не прямо, то опосередковано «порекомендувати» журналіста не чіпати незручних для неї тем.

«Прямого тиску на «Радіо «Свобода», звичайно, немає, – каже керівник Інна Кузнецова. – Але треба говорити правду. І бути на 100% переконаним в тому, що повідомили суспільству. І, звичайно, розуміти, що так ніколи не буде, щоб влада не ображалася на правду. Але в нас із українською владою проблем немає. А от із владою РФ – існує»…  

Ну, а як працює в Жовтневому палаці, де взимку 2013-2014 розміщувалися євромайданівці (в тому числі і з Волині) потужний телеканал ZiK, якого почали пов’язувати з кумом Владіміра Путіна Віктором Медведчуком, показав ще один візит учасників та організаторів проекту.

І якщо до ZiKу та деяких інших вітчизняних медіа можуть виникати певні застереження, то цілком зрозуміло, що Національна спілка журналістів України завжди відстоює основоположні принципи свободи слова та захищає права працівників мас-медіа. Тож голова НСЖУ Сергій Томіленко, його перша заступниця Ліна Кущ, власкор єдиної незалежної російської «Нової газети» в Україні Ольга Мусафірова, уродженець Донбасу та колишній керівник прес-служби Донецької облдержадміністрації Ілля Суздалєв та інші детально зупинилися на взаєпово’язаності тематики війни та виборчих кампаній. 

Зокрема, Вольфганг Рессманн розповів, як у ФРН праві популісти на критиці медіа зуміли отримати на місцевих виборах до14% голосів, але це означає, що 86% населення – проти їхньої ізоляціоністської політики. Свобода преси в Німеччині – не під загрозою. Але вже були перші спроби тиску на журналістів у східних землях, і поліція діяла доволі мляво.

Мамука Андґуладзе в цьому сенсі навів приклад президентських виборів у Грузії, зазначивши, що мережа Інтернет у цій країні вільна, а от ЗМІ – напівзалежні. Причому, одні чітко орієнтуються на чинну владу, інші – на опозицію. «Але ми стикнулися з парадоксом: чинна влада в боротьбі з опозицією почала проводити мітинги протесту та говорити, що її неправильно показують у медіа!», – каже.

Натомість Мкртіч Тоноян зазначив, що в Вірменії тиск на журналістів загалом відбувається не через політичні, а через економічні чинники. Бо наразі країна згуртована в намаганні змінити волюнтаристську владу на демократичну та домогтися миру в Нагірному Карабасі. «Свобода слова – основний капітал нашого лідера Ніколи Пашиняна, колишнього журналіста», – зазначив.

Ольга Мусафірова, яка пише про Україну для росіян, зазначила, що медіа в наших державах «існують у різних вимірах». Причому, одні й ті ж теми оцінюються діаметрально протилежно. І якщо в Україні, наприклад, тема політичної реклами викликає критику, то в РФ вона – ознака демократії, бо там уже давно немає ніякої реклами, крім путінської…

А Ілля Суздалєв звернув увагу, що чимало журналістів здатні мімікрувати. Якщо навесні 2014 р. переважна більшість зайняла проукраїнську позицію, то потім дехто «перевзувся». Наприклад, Олександр Наумов спочатку ходив на мітинги за цілісність нашої держави, а тепер очолив… сепаратистський телеканал. 

Міжнародна громадська організація «Волинське братство», яку очолює екс-заступник голови облради і облдержадміністрації, народний депутат України чотирьох скликань Сергій Шевчук, наступного року святкуватися 20-річчя. Її актив не лише активно підтримує стосунки з рідним краєм, але й дуже активно допомагає переселенцям із Донбасу та українським воїнам на фронті. Тож перший заступник Жанна Шнуренко детально розповіла, як волинські волонтери сприяють перемозі нашого війська в боротьбі за територіальну цілісність України в Криму і на Донбасі, а народна артистка України Світлана Маригода – про регулярні пісенні виступи безпосередньо на лінії фронту. 

Натомість Михайло Сорока (багаторічний головний редактор газети «Урядовий кур’єр» і Олександр Скіпальський (основоположник військової контррозвідки і розвідки України) розповіли, як методами журналістики та вузькопрофільних фахівців можна боротися з ворожою пропагандою. «Пишіть правду, ще раз правду і нічого, крім правди!», – дав коротку, але цілком зрозумілу пораду генерал-лейтенант у відставці.

Підсумкове засідання в Інституті журналістики НСЖУ, яке модерував заступник директора Євген Цимбаленко, окреслило основні результати чергового етапу роботи та плани для вірменського. Під час пленарного засідання не лише продемонстровано підсумки роботи всіх чотирьох груп, але й проведено дискусію. Зокрема, радник Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, учасник АТО Євген Тєрєхов підтвердив, що Україні насамперед треба виграти інформаційну війну. Він також попросив уважніше ставитися до створення новин про ветеранів бойових дій, бо кожен солдат – це людина особливої долі. А ще поділився власним баченням проблеми Сходу України:

«Донбас мені нагадує пухлину, котру спочатку треба заморозити, а потім видалити. Не в розуміння того, що її треба буквально вирізати, а – змінити свідомість тих, хто перебуває в окупації!».

Тож проект «Зміна медіа-освіти та перспективи політичного діалогу» й виконує серед багатьох інших важливих місій і цю функцію: змінити свідомість і забезпечити торжество демократичних принципів.