Присвячується Миколі Байбуху з м.
Володимира-Волинського
Він біг з
незвичайною легкістю – руки і ноги, все тіло, як злагоджений механізм, робило
свої рухи, залишаючи позаду кілометр за кілометром. Попереду, з боків та позаду
простягалася сліпучо-біла снігова пустеля. Очам не було за що зачепитися, окрім
вкатаного зимняка – широкої дороги по снігу, що вів прямцем на південний схід, ніби
під лінійку проведений колесами
вантажівок. Час від часу Микола поглядав то на годинник «Луч», то на сонце, що
невблаганно котилося до горизонту, подумки аналізував маршрут.
Від
стовпа-їжака з численними дошками-дороговказами і позначеними назвами міст та
відстанню до них біг вже три години, періодично змінюючи біг на ходьбу. Москва,
Ленінград, Рига, Мінськ, Брест, Київ, Львів…Тисячі кілометрів відділяло його та
членів їх будівельної бригади від сімей та рідних порогів. За три з половиною місяці він наситився
досхочу одноманітністю у всьому: спілкуванні, харчуванні, роботі. До Першого травня
залишалося три дні, як попросив відгул на свято у Петровича – в селищі
залишилося працювати на приїску троє друзів-земляків та двоє дівчат-офіціанток у
місцевому ресторані. Передали запрошення, будуть гуляти. По тутешніх мірках це
недалеко, зовсім поруч, якихось кілометрів сімдесят п’ять.
Підійшовши
до приміщення аеропорту, очима вперся в оголошення – вихідний! Сонце тільки почало відриватися від
землі грішної, вітру не було, надворі – мінус десять, до обіду буде тепліше. Повертатися
назад під насмішки колег? Нізащо! Внутрішній голос казав «Вперед і тільки
вперед!» Як не дивно, а буфет працював, тому
пляшечка «Кока-коли», пачка цигарок та
печива поповнили запас на дорогу.
Періодично
сповільнюючи темп бігу, прислухався, стараючись почути бодай якісь звуки, але
ні гулу транспорту, ні каркання ворон, як на Волині. Тихо, аж у вуха тисне, тільки
скрип снігу під ногами орієнтував, що це не сон і підганяв вперед. Лице не
мерзло, розкішні борода і вуса , які Микола вперше загодував тут і
доглядав з певною увагою, мали своє
практичне значення. У голову влізла і стала вже набридливою пісня Висоцького, що
залишилася на магнітофонній бобіні вдома: «Север, Север. Север – страна без
границ… Эта промерзлая насквозь земля! Воронье нам не выклюет глаз из глазниц, потому
что не водится здесь воронья».
Уже п’ять
годин в дорозі! Краєм вуха відчув якісь дивні звуки. Що це? Попереду неясним, мигливим
маревом щось виокремлювалося якоюсь чудернацькою ламаною лінією. Так це ж
річка! Індигірка! Гул ішов від неї –починався льодохід. Поблизу берега в
заплаві стояли і лежали зламані стовбури
карликових дерев – ніби береза чи модрина. На ріці великі брили льоду
насувалися одна на одну, внизу по течії проглядався затор. Відчай і страх тут, на
березі, замерзнути ні за цапову душу, охопив Степана. Ковзнувши рукою в кишеню
штанів, дістав кишеньковий ніж, швидко обчистив від льоду і гілочок жердину, підійшов
до берега, пильно вдивляючись на протилежний бік. Дорога обривалася, понад
краєм берега йшла вода. А навпроти якийсь рух, світло. На роздуми нема часу.
Спасіння там! З Богом! Тримаючи жердину в обох руках, промацав дно. Неглибоко
скраю – це добре. Ступив на велику льодину, що пропливала поруч, і пішов, перестрибуючи
з однієї на другу, третю… Вдалося! Ставши ногами на землю за метрів 100, побачив
такий знайомий і майже рідний ЗІЛ-133,
водовозку. Водій закинув забірний рукав у річку, керував роботою насоса,
вигазовуючи позаду машини.
– Эй,
друг! До поселка довезеш?
Отетерілий
від невідь звідки прийшлого з тундри мужичка, зарослого і покритого памороззю на вусах і бороді, з
неймовірною швидкістю той вимкнув насос, прикрив кран і то не повністю, не
говорячи ні слова, вскочив у кабіну, заблокувавши замки дверей, і на повних
газах рвонув з місця, тягнучи за собою забірний гофрований рукав, з якого
лилася вода та ляскали дверцята насосного відсіку позаду авто. Жах перекосив
його обличчя, коли Степан попробував відкрити двері зі сторони пасажира. Воно й
не дивно – мало хто тут вештається, не будучи в ладах із законом. Всякого роду
зон тут вистачає…
Уверх по
річці, акурат в тому місці, де ще недавно була переправа, стояло декілька
машин: два «Белази» і «Татра». Очевидно, що льодохід став для них також несподіванкою.
Народ гуляв, в світлі фар на вогні в казанку щось кипіло, на примітивному,
нашвидкуруч збитим столом, стояла пляшка горілки, закуска.
Вихід Степана
на світло до них нагадував «Явлення Христа народу». У всіх на деякий час
відняло мову, лише коли Степан привітався і спитав, де той Сусуман, компанія
навперебій стала розпитувати хто він, звідки і куди та по що. Літній мужчина зі
вставними зубами жовтого металу подав бутерброд і чашку чаю.
– Тут
недалеко, километров пятнадцать. Идешь прямо по дороге и слева увидишь зарево
от фонарей.
Перепочив
хвилин десять. Вперед! Стемніло, хоча сніг по своєму підсвічував від місяця та
зірок. Підвезти відмовилися, ну що ж, в них своя програма, та й казали: «Не по
дорозі». «Север, север, север..» Тьху!.. Відчепися!.. Де та зірниця від ліхтарів?
Тут дорога вже була більш втрамбована, видно проїжджало більше транспорту. Надія
була на попутку, бо знав, що тут діяв неписаний закон – не залишати водіям
будь-якого транспорту людей на дорозі. Але всеодно кожної весни то тут, то там
проявлялися з-під снігу «підсніжники» – замерзлі подорожуючі потрапили в
заметіль, деякі ними стали за поломки транспорту. При цій думці піддав ходу і небавом
побачив сяйво .
Біля 23
години Микола відшукав у центрі селища дерев’яний великий за розмірами будинок, що майже по вікна застряг у
снігові. Музику і яскраве світло підтвердила вивіска. Це був ресторан «Север».
Втомлений
до самого «не можу», переступив поріг. У ніс вдарило тютюновим димом, апельсинами
та чимсь смачним із кухні. Компанія друзів-земляків не вірила своїм очам:
– Ти
звідки? Як? Літаки не літають сьогодні…
– Пішки!
Підсунувшись,
організували місце за столом. Випив одну порцію –двохсотграмовий гранчак
горілки, щось скубнув трохи із поставленого харчу, закурив. В очах якось дивно
все попливло, тіло стало неймовірно тяжким
і неподатливим, тепла хвиля втоми пройшла від маківки до самих стоп і
там залишилася.
Дмитро, друг-земляк
, розбудив Степана через два дні в гуртожитку. Спав, як в маківці, без
сновидінь. В подальшому не раз аналізував цю пригоду, добре, що так
закінчилося.
Юрій КАЛЬЧИК