Такі слова почув від комроти «Світязь». Повторював їх
неодноразово і для журналістів, котрі прийшли дізнатися про долю волинських
міліціонерів, і для тих батьків, чиї сини ще залишаються в зоні АТО.
– Я тримаю зв’язок із Дніпропетровщиною, – мовить до
Володимира Васильовича – батька лейтенанта Максима Ляшука. – На жаль, доля семи
міліціонерів «Світязю» сьогодні залишається невідомою. Хоча про двох знаємо, що
принаймні живі. Будемо їх шукати і повертати на Волинь.
– Як виходили з оточення? Що, власне, сталося в
Іловайську і на виході з нього? З якої зброї стріляли у правоохоронців і хто це
робив? Яка доля поранених і скільки їх у «Світязю»? Чи доводилося брати участь
у бойових діях, з якими підрозділами взаємодіяли? Який бойовий дух у бійців, чи
не здали «свої» ж високопосадовці, чи спілкувалися з російськими солдатами і як
вони до вас ставилися? Як діяти тим батькам, котрі не дочекалися своїх синів? –
ці питання звучали від моїх колег, батьків, міліціонерів, патріотичних лучан і
навіть учнів Луцької ЗОШ №1, які прийшли підтримати атовців.
Усі отримали щирі й одверті відповіді. Нічого не
приховував командир. Усіх запевнив, що зради не було, волинські міліціонери
разом із батальйонами територіальної оборони та«Донбасом» добу тримали оборону
чотирьох багатоповерхівок. Їх із важкої зброї – мінометів, градів, буків –
прицільно розстрілювали російські
військові. І коли стало зрозуміло, що довго не протримаються, бо нема
чим відповісти супротивнику, прийняли рішення здатися у полон. Колону ж, якій
дали так званий гуманітарний коридор, на марші підступно розстріляли. До них російські
десантники ставилися добре. Вони вірять, що обороняють покривджених донеччан та
луганчан, але воювати супроти українців не хочуть, хоч їх і змушують.
Десантники навіть ділилися з полоненими атовцями своїми сухпайками,
наголошували при цьому, що поводяться так, бо і з їхніми полоненими українці
так само повелися добре.
– Якби не здалися,
усі б загинули… – каже командир. – Адже сили були нерівними. Всі наші
бійці отримали контузію чи поранення, а Володимира Іщука не змогли врятувати:
він помер після важкого поранення на руках у лікаря.
– Чому ви туди поїхали? – запитали школярі.
– Я люблю Україну, нашу землю, – мовив Олександр
Юрійович. – Вона красива і багата. Я не хочу її нікому віддавати і буду
захищати, як тільки могтиму. Якби ми не поїхали на Схід, цей бандитизм,
наркоманія, пияцтво, корупція вже прийшли б до нас, до Луцька, наводити тут
свої порядки. Ми захищаємо вас.
Хлопці тиснуть комроти руку, а дівчата оточили звідусіль,
обняли і, шаріючи, поцілували у щічки свого захисника. І я від наших читачів
подякував хороброму командиру за мужність та побажав якнайскорішого миру.
Сергій ЦЮРИЦЬ.