Крихітна Конопелька в оточенні великих і заможних сусідів вимирає, заростає чагарниками і скоро може взагалі зникнути з карти Волині… Чому?
«Неперспективне» село, як і колись, належить до Сокиричівської сільради Ківерцівського р-ну.
Що тут було літ 100 тому, вже ніхто й не скаже. Судячи з розташування обійсть, мешкали в цій живописній місцині заможні господарі. Не обов’язково українці: могли бути й польські, і чеські, і німецькі, і навіть голландські колоністи. В усякому випадку, якщо не так далеко – біля с. Новий Двір і Купичів на Турійщини жили представники Нідерландів (навіть озеро на честь них називається Оляндерським, – авт.), то чому б і ні?
Була б церква, кірха чи костьол, відповідь легше б знайшлася. А так – суцільні знаки запитання.
Зате в польські часи село називалося Солтиси. Походження може також свідчити про певний особливий статус населення, бо солтисами в Другій Речі Посполитій були керівники місцевих громад, по-нашому – старости.
Конопелькою невеличкий населений пункт став вже після Другої світової війни. Тоді саме розпочалася боротьба з «кулішевим хуторянством» (легендарного письменника і сучасника Тараса Шевченка – Пантелеймона Куліша – в період будівництва «розвинутого соціалізму» звинуватили в потуранні хуторянству, тобто, ворожому для радгоспно-колгоспного ладу способу сільгоспвиробництва та життя, – авт.). Тому мешканців хуторів, із яких, власне, й складалося село, дружно виганяли з насиджених місць: кого в колгосп імені Ілліча, кого – в «обійми» суської артілі «Правда».
Та всіх вигнати з рідної землі не встигли. Або руки не дійшли. Тому з десяток господарств залишилося, хоча до наших днів дійшло не більше 15-ти. До них навіть централізоване газопостачання підвели та лінію електромереж протягнули. Було збудовано й магазин системи «КООПспілки», але від нього зараз хіба що стіни з дахом залишилися. Пустка, словом.
На відміну від Бодячева, Муравища, Дідовичів і Гавчиць, Конопелька, яка опинилася на півострові русла однойменної річки, завжди була в цих краях «бідним родичем». Навіть коли тут обробляли землі колгоспу імені Ілліча з центром у Сокиричах, конопельківська бригада особливими успіхами похвалитися не могла.
Що вже й казати, коли стара система розвалилася, а людям, крім паїв, не дали нічого, щоб обробляти землю-годувальницю? Як написав ще 25 років тому відомий волинський гуморист Василь Журавський, «щоб ми щасливими були, нам синьо-жовтий стяг дали, а решту – все собі забрали»…
Звичайно, якби доїзд сюди був кращим, то, можливо, картина була б привабливіша. Приміром, так, як у сусідньому та заможному Бодячевві, де всю ласу землю попід лісом новітні багатії порозбирали під дачі та маєтки. Або хоча б як у «центральній садибі» Сокиричів, через яке проходить пожвавлена траса Луцьк – Маневичі.
А так сюди потрапити дуже важко. З одного боку – грунтова дорога через поле. З другого – асфальтівка, яка зранена вибоїнами. А з третього – взагалі химерна переправа через річку, якою хіба що якийсь одчайдух одважиться машину переправити… Мабуть, тому тут ніхто газет і не читає: а який сенс передплачувати, якщо листоноша сюди ровером приїздить хіба що раз на місяць: у «пенсійний день», коли кільком бабусям гроші треба виплатити?
Власне, мандруючи сьогоднішньою, теплою літньою Конопелькою, пригадується давніший репортаж із цього села, написаний журналісткою Ніною Романюк і опублікований в «Україні молодій» 14 січня 2014 р.
«Шукати звичного центру села в Конопельці – справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, – свій центр, довкола якого все обертається… Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів».
Що правда, то правда!
І самосіву стає все більше… От-от він на справжнісінький ліс перетвориться! А де хащі – там і звірина! До білок, які в усіх дуплах погніздилися і бігають до людей попоїсти, ніби в ресторан, уже давно звикли. І до їжаків, які облюбували селянські хліви, перетворивши їх на своєрідні пологові будинки, де мама-їжачиха спочатку маленьких живих колючих клубочків цицькою погодує, а потім вибігає до жінки-хазяйки за коров’ячим молоком, також. А от дикі кабани – це вже серйозніше… Сліди їхнього наступу видно буквально попід селянськими хвіртками (де, вони, звичайно, збереглися, – авт.)… Картина повністю нагадує 30-кіломтерову зону відчуження навколо Чорнобильської АЕС: звіра багато, лісу – чимало, людей – обмаль.
Правда, і як був колгосп, то великого щастя не було, а як він розвалився, то тим паче! Земля-пустка наразі мало де обробляється, тому й піднявся вже кількаметровий самосів. Але й від нього люди позбавлятися не дуже хочуть. Кажуть, що хоче в цій місцині викупити всі паї чи то якийсь німець, чи то якийсь поляк, все викорчувати і – засіяти… І не знають у Конопельці, радіти цьому чи боятися.
Ще одна екзотика дикої природи Конопельки та її річки – вужі, гадюки і навіть бобри. Останні представники земноводних у кущах та заплавах – як удома! Як не в одному, так в іншому місці такі греблі зводять, що якось у такий «капкан» навіть телиця втрапила!
Правда, на конопельківському «пляжі» бобрів не видно. А пляж – це невеличка територія біля вже згадуваного мосту, змайстрованого з кількох колод, поверху збитими тонкими необрізними дошками, та жовтої газової труби, яка вгорі бовваніє: «газифікація» в Конопельці рухнула, фактично не розпочавшись, бо «блакитне паливо» через його дорожнечу тільки до 2 хат підвели.
Взагалі, поодинокі місцеві мешканці ззираються на подорожніх, ніби це сам Христофор Колумб відкривати «Америку» приплив. І не випадково: у сучасних пошукових системах про с. Конопелька спочатку повідомлялося, що в ньому мешкає 73 особи. Тепер переконують, що населення становить рівно 39 осіб. Місцеві ж кажуть, що стільки – тільки «приписаних». А так – душ зо 20 постійних набереться…
То чому дивуватися, що за світлого дня «чужаків» тут не густо? А от ночей люди побоюються…Недавно, наприклад, в «новоселів» Конопельки хтось поцупив автомобіль. Приїхала поліція… І що б ви думали? Знайшли браві хлопці вкрадену автівку посеред лісу! Правда, злодіїв не затримали, але люди й на тому вдячні…
По ночах шастають тут й інші «темні особи». Тому сплять люди не тільки зі щільно зачиненими дверима та вікнами, але й із сокирами попід ліжками… Бо доводиться відганяти непроханих візитерів не тільки криками та прокльонами…
Але, звісно, не все так погано в нашому домі. Де асфальтівка майже закінчується, хтось хазяйнує в полі. І трактор на ньому «дир.-дир-дир»… А поруч, неподалік химерної споруди колишнього сільського магазину не тільки собака, який несамовито гавкав і все поривався побігти в атаку, увагу привернув. Тут, у будиночку з супутниковою антеною, мешкають люди. Справжні люди!
«Сім’я Назаруків – поки що єдина надія Конопельки. Бо тут є діти. Сашко, старшенький, по-хазяйськи складає поліна у дров’яницю. Почувши розмову, з хати вибігає меншенька Сніжанка. Дівчинка цьомкає у щічку дідуся Івана, який саме нагодився провідати дітей. Це з нього, власне, все почалося. Іван Веремчук мріяв жити там, де є річка, щоб ловити рибу, як він сміється, прямісінько з вікна хата. Тому й поїхав за своєю Тетяною у Конопельку, осівши тут на все життя. П’ятеро дітей виросли, хто в США подався, хто в райцентр, а донька Світлана залишилася у рідній Конопельці. І чоловіка свого Павла з райцентру теж сюди перетягнула», – розповіла про них Ніна Романюк.
Щоб там не було, та Конопелька намагається вистояти і в нинішніх «ринкових» умовах. Радіють, що «швидка» за першим же ж викликом прибуває, і що маршрутка вряди-годи курсує, якою діти до школи можуть дістатися.
Вірять, що щось колись та й зміниться на краще. Бо ж не дарма колись «комуняки» в цю заповідну місцину асфальт прокладали: планували розбити тут елітний дачний масив для владоможців. Знали, що енергетика тут потужна, бо ж не дарма Солтисами село звалося…
І тоді не журитимуться старі яблуні біля почорнілих дерев’яних хатин, що їхні плоди ніхто не збирає. Життя колись повернеться і сюди. Як не з українцями, то з німцями, поляками чи ще кимось іншим…
А наразі… Єдине, що тут вражає за розмірами – кладовище, де й покоїться славне велелюдне минуле Конопельки. На відміну від спорожнілих хат, свіжих могил тут із кожним роком більшає… Але й до них усе щільніше підходить ліс-самосів…
Ось так і чахне село без людей…
На трьох дорогах, кожна з яких – головна і неодмінно веде в тупик…
Роман УСТИМЧУК.
На фото автора і з архіву: міст, через який місцеві тракторами їздять, а подорожні й машиною бояться переправитися; магазин-пустка; класичний пейзаж забутого села; колгоспне життя буяло в цих краях 50 років тому; конопельківський пляж.