Захаращена пам’ять у рідному селі Бориса Клімчука.
Тому, що взаємне поборювання між українцями досі не завершилося?
Чому монумент на честь українських патріотів, які
поклали своє життя на олтар незалежності України, заріс будяками і
чортополохом?
«Людська пам’ять не має початку і не має кінця, вона
не вмирає». Ці пророчі слова на початку вересня 2011 р. сказав тодішній голова
облдержадміністрації Борис Клімчук у рідному селі Воля Любитівська на
Ковельщині під час відкриття пам’ятника 23 невідомим українцям, які загинули від рук
польських жандармів на початку Другої світової війни – у двадцятих числах
1939-го. Але минув час, і невдячні нащадки вже не згадують ні про розстріляних
українців, ні про місце пошанування їхньої пам’яті.
Побудова скромного монументу відбулося з ініціативи
місцевих мешканців та активного сприяння органів виконавчої влади районного та
обласного рівнів. Власне, воно було мрією тодішнього голови
облдержадміністрації Бориса Клімчука, адже про трагічну долю 23 невідомих
українців йому розповідав батько Петро Іванович, який бачив бездиханні тіла
знищених охоронцями в’язнів, яких із тюрми м. треста конвоювали на Волинь після
початку війни, але з невідомих причин вирішили знищити, довідавшись, що зі
Сходу наступають «червоні визволителі»…
Тож на урочистому відкритті тоді виступали декан історичного факультету Східноєвропейського
національного університету імені Лесі Українки Анатолій Шваб, а місцева мешканка
Раїса Новосад, а також – Борис Клімчук.
Він наголосив, що головною проблемою українців у роки
Другої світової війни була національна роз’єднаність між країнами, ідеями та
громадами. Як наслідок, українська земля встелена тілами своїх синів і дочок,
котрі стали жертвами окупацій, конфліктів і взаємного поборювання. Дійшло до
загальної недовіри, підозрілості та байдужості самих українців один до одного…
«Людська пам’ять не має початку і не має кінця, вона
не вмирає. Сьогодні ми згадуємо та шануємо українців, які загинули у різні
роки. Їхні втрачені життя – це жертовний вклад у становлення української
незалежності!», – наголосив тоді Борис Клімчук.
І що ж? Село Воля Любитівська за роки після встановлення
пам’ятника встигло попрощатися і з самим Борисом Клімчуком, який помер у
вересні 2014 р. і похований на місцевому кладовищі. Відбувається й адміністративно-територіальна
реформа, в результаті чого місцеві органи влади отримують більше прав і
повноважень. Беззміним Любитівським сільським головою трудиться Віктор Павлов, а
на хвилі Революції гідності до керма районною владою прийшли депутат облради
від БПП «Солідарність» Віктор Козак і голова райради Андрій Броїло… І що ж? Невже
нема кому косу в руки взяти і знищити бур’яни біля пам’ятника?
І взагалі: навіщо будувати нові патріотичні пам’ятники,
якщо не здатні доглянути раніше встановлені?
Світлана КОМА.
На фото автора: в таких хащах і знаходиться
патріотичний монумент.