У столітній
кузні
Нещодавно доля привела мене у с. Нова Руда
Камінь-Каширського району. Воно будувалося серед лісів-боліт, неподалік
Стоходу, сусідить з селами Градиськ, Малий Обзир, Бережниця, Набруска…
Найближче старовинне містечко до нього – теперішній Городок.
Нова Руда досить давнє поселення. Принаймні, його Дмитрівська церква
датується 1742 роком. Як кажуть старожили села, вона одна з небагатьох у цілій
окрузі дійшла до наших часів без будь-яких суттєвих змін. Збудована з дерева,
тризрубна, одноповерхова, з двома прибудовами – вужчим присінком до бабинця із заходу та невеликою ризницею до восьмерика нави з півдня,з широкими
карнизами, перекрита кольоровою бляхою. Голубіє на краєчку західної частини
села. Поряд, на горбочку, така ж непримітна, пофарбована у голубенький колір,
двоярусна дзвіничка.
Місцеві жителі оберігають і шанують свою святиню,
намагаються прибрати до свят, підфарбувати, навести лад доокіл. Приклали до неї
рук багато місцевих жителів, у тому числі й сільських майстрів.
Дмитрівська церква є не тільки гордістю новорудців, а й пам’яткою
архітектури національного значення. Тут хрестять діток, вінчають молодих,
відспівують спочилих, празнують Різдво, Великдень, інші свята.
Принагідно згадають і свого видатного односельця коваля
Вакума. Без нього в давнину, як і без панотця, не могла обійтися жодна сім’я.
Міг викувати будь-який виріб – від плуга до сокирки чи й клямки до дверей. Його
кузня також своєрідна сільська пам’ятка,
яка допомагала творити будучину і добробут кожній родині цього села і багатьом
іншим у цілій окрузі.
– Коваля Вакума з Нової Руди добре знали всі господарі і
їхні господині від Каменя-Каширського до Луцька, – мовить Володимир Левчук –
мій давній колега по лісовій сфері, колишній майстер Градиського лісництва ДП
«Городоцьке ЛГ», де свого часу довелося й мені директорувати та разом з цим
умільцем будувати місцевий храм у Городку.
– У цьому році кузні, яку збудував Вакум, виповнюється
100 років. Ця кузня, хоч і діюча, – своєрідний музей ковальської справи. Ось
погляньте тільки ж бо на цей шкіряний міх, – Володимир Єгоровичом демонструє
«дихалку» кузні і з хитринкою випробувально зводить на мене очі. – Як думаєте,
скільки йому літ?
– Виглядає як новий, – кажу, пробуючи з цікавості й собі
пограти диховітром із жаром горна.
Він рипає, радіючи, жар зацвітає золоттям, кузня
наповнюється теплом.
– Дзінь-дзелень-дзінь… – злітає з-під невеличкого ковалевого молота і
за мить, витираючи піт з розгарячілого обличчя, мій співрозмовник розважливо
каже: «Кузні – сто літ, а горну – 92. Його дід моєї дружини змайстрував у 1930
році. Дата точна».
Володимир Левчук демонструє інші раритети цієї сільської
робітні.
– Зверніть увагу на наждак, – зупиняється біля точільні.
– Це діаболо, центрифуга з американського студебеккера, певне якийсь післявоєнний
трофей діда Вакума. Він його пераладнав і ось з тих пір до сьогодні вона слугує
наждачком.
Студабекерівська центрифуга-наждак розбудила в мені мої
власні спогади про моє село, рідних, які пережили лихоліття Другої світової.
Неводнораз чув від сільських дядьків, що без студебеккерів годі було би виграти
цю страшну війну. Цей автомобіль став незамінним на фронті, а потім і в
господарці служив ще довгі роки. За програмою Ленд-лізу Америка надіслала
тодішньому союзу близько 200 000 автівок. Передбачалося, що після війни вцілілі
вантажівки мають повернути до США, але більшість із них залишилася тут,
прислужилися навіть ковалю Вакуму з Нової Руди. Тепер – нова війна, вже росія нищить
Україну і США, як і в Другу світову, за програмою ленд-лізу надає допомогу
Україні, а значить – буде у нас і перемога, і нові ковальські знаряддя з
якихось сучасних американських технічних виробів.
Володимир Єгорович помітив моє замішання, мова зайшла про
українських героїв, тяжкі бої за Київ, Маріуполь, Харків, Охтирку…
– Про Другу світову залишив свій слід у кузні діда Вакума
не тільки американський студебеккер, а й Т-16 від уральських виробників, – мовить
Володимир. – Бачите ось цю дрельку на стояку. Зроблена на стволі танка Т-16.
– Вміють наші мечі перековувати на рала… – кажу. – І цю
кляту «війну» перекують на якийсь потрібний в господарстві інструмент чи
виріб… Звісно, вкладаю у це філософський зміст, хоч, як бачу, наші майстри
нададуть йому і конкретики.
100-ліття кузні, яке виповнюється у цім році, варто було
би якось відзначити на обласному чи бодай місцевому рівні. Такі кузні –
раритети. Не знаю, де ще подібні є. І чи є? У 30-х роках новорудківський Вакум
був дуже відомим і єдиним на всю округу ковалем. Ім’я Вакум у 20-40-ві ледь не
до Луцька знали. Потім цю його ковальську справу перейняв син Володимир. А
оскільки в останнього було дві доньки і нікому було передати у «спадок», кузня
якийсь час стояла у забутті, чекаючи нового приборкувача заліза…
Знову задихав міх, сипнув іскрами горн і над селом
задзвонив дивен-передзвін – не церковний, коли за цю справу взявся майстер
Градиського лісництва ДП «Городоцьке ЛГ» Володимир Левчук – Володимирів зять.
Доля подарувала йому зустріч із Лідією Володимирівно, полюбилися, справили
весілля, стали обзаводитися власною господаркою… Володимир Єгорович, батько
котрого був також майстром лісу Новорудківського лісництва, з малечку облюбував
ще стельмахування. Для нього змайструвати вікно чи двері – за іграшку. З часом
пристрастився до будівництва дерев’яних будівель. Йому до снаги було звести
хату, хлівчик, клуню, гараж чи яку майстерню. Запрошували і свої, і в сусідні села, якийсь
час будував великі дерев’яні комплексні обійстя на Київщині. Його Лідія
Володимирівна працювала секретарем Новорудської сільської ради, поважає
чоловіка за любов до людей, природи, зокрема, й лісу, особливо ж дорожить і
цінуває його «деревний» хист та вроджену пристрасть до майстрування. До речі, його
Лідія Володимирівна 35 років працювала секретарем, зараз на заслуженому
відпочинку, добре знає про захоплення та любов до певних видів майстрування
усіх жителів підопічних сіл. Не дивно, що й від людей чула добрі відгуки про
золоті руки свого Єгоровича. Життя йшло, будувалися будинки, у Володимира і
Лідії народилося двійко дітей – бог дав сина Володимира і доньку Світлана. В
обох вже власні сім’ї, у кожній зростає по двоє діток. Сім’я сина подарувала
онука і внучку, а доньчина – двох внучок. Живи і радій… Та його Лідії Володимирівні
все життя «боліла» німота дідової і батькової кузні, куди любила змалечку
забігати з сестрою, яка після недільних і святкових церковних дзвонів переймала
естафету дзвоніння у будні. Не витерпіла якось: «Сходив би, подивився, як там
кузня діда Вакума…»
На той час Володя, як великий майстер по дереву, на
Волині багато будинків набудував особисто. У т. ч. і в Києві… Ферми,
конюшні… Він своїми руками споруджував церкву у Городку під керівництвом
автора цих рядків. Окрім того, що він великий майстер по дереву і ніяка
дерев’яна хата без нього в окрузі не складається, після цих дружининих слів
вирішив заглянути у вільний час до видатної кузні.
«Хат набудував, хлівів – також… Є всіляких будівель на
рахунку… Перед Богом не соромно… Потрібно подивитися, що там тесть із своїм
батьком намайстрували…» – подумалось якось.
І пішов до кузні…
З тих пір ожив горн, задихав міх, ожила, подала голос,
задзвонила кузня… На диво, Володимир Євдокимович виявився здатним не тільки
до стельмахування, а й ковальської справи.
Це було років з десять тому, як відкрив риплячі двері
кузні і захопився не на жарт ковальським ремеслом…
– Мені дружина не раз говорила: «Мого ж діда вся округа
знала… І батько був відомим ковалем. Коли ще існував радгосп «Батьківщина», до
діда повсякчас хтось за чимсь приїжджав… Радгосп не обходився без
ковальського таланту сільського майстра, бо не міг певні речі зробити без діда…
Потім мій тато, а син Вакума усім тим займався…» Послухав раз, вдруге і послухав
жінки. І заглянув, вирішив спробувати себе ще у цій справі…
Сьогодні вже Володимира знають у рідному та сусідніх
селах як вправного коваля, а так, як зараз не просо знайти якусь річ для
господарки, то йдуть до нього по сокири, сапки, ножі… Їх же не так і просто
зробити, щоб були зручні, гострилися добре і загартовані були, що ніякий
гвіздок не зашкодив… Володимир Євдокимович самотужки освоїв ці секрети.
Робить такі речі, що й годі уявити.
Днями автор цих рядків знову побував у кузні-музеї, мав
можливість взяти до рук сокиру, зроблену Левчуком. Для більшої переколивості
господар запропонував перерубати дріт шестірку-вісімку… Цюкнув і на лезі не зміг
знайти і слідочка, де б сокира зігнулася… Як же так вона закалена? Що за
секрет знає мій колишній колега-лісівник, добрий майстер-будівельник і чарівник
старовинного горна…
А щоб і зовсім мене вразити, знаючи мою любов до лісу,
виніс виніс такого незвичного тесака…
– Як думаєте, що це за інструмент? – усміхнувся.
– Такого ще не бачив… – чесно зізнався.
– Зробив для майстрів лісу, – роз’яснив. – З власної
практики знаю, як важко на ділянці буває робити просвітлення… Тепер для цього
передбачений сікор, але і ним все не зробиш… Ось і викував… Краще
будь-якого сікора… Можете спробувати…
А схожий цей лісівничий тесачок на казацьку шаблю…
– Це лісівеники мені замовили… Сікор має меншу
ефективність при проведенні освітлення, ніж цей тесак-ніж-шабля… Сікор
відпочиває… У нього ще й назви нема, думаю, з часом хлопці-лісівники
придумають…
Володимир
МИРКА.
На фото
автора: у кузні-музеї; господар кузні Володимир Левчук.