Руслана
Наумчук із Ковельщини майже півстоліття допомагає хворим.
45 років пропрацювати медсестрою – це
вже варте уваги. Але щодня ризикувати зараженням на туберкульоз – справжній,
погодьтеся, подвиг! Що ж спонукало жінку вибрати не просто медицину, а роботу чи
в не найскладнішій сфері?
– Що
хворі наші – люди не прості – це факт, – погоджується Руслана Володимирівна,
коли зустрічаємося з нею в Поворській туберкульозній лікарні. – Бо ж і
лікування хворого триває місяців із шість, і заражаються паличкою Коха
найчастіше люди неблагонадійні: пияки, безхатченки, голодні та холодні. Тому до
тяжкої хвороби додаються «ломка» алкоголонезалежних, розхитана психіка,
озлобленість на всіх і вся. Все це ми мусимо терпіти, добре слово знаходити, випрошувати,
аби хворий таки випив таблетку, а не потайки викинув.
Щоби
звикнути до таких умов роботи, зізнається Руслана Наумчук, знадобилося близько
року. Бо до того жінка працювала з добродушними пацієнтами кардіологічного
відділення Маневицької ЦРЛ. Але так склалися обставини, що жінка – уродженка Поворська
Ковельського р-ну – отримала пропозицію працювати у своєму селі. І попри те, що
праця з туберкульозними хворими – це ризик не лише для лікаря, а й для його
родини, пані Руслана таки згодилася.
– Відразу
було дуже тяжко, – продовжує оповідачка. – Бо, як уже казала, вчилася з
пацієнтами працювати, боялася сама підчепити хворобу. Але старші колеги
підтримували, своїм досвідом показували: якщо дотримуватися правил дезінфекції,
то все буде нормально. І ось так я вже 15 літ працюю у лікарні.
За
цей поважний термін і Руслана Наумчук стала справжнім професіоналом, і заклад,
у якому трудиться, – серед кращих в області.
– Все,
чого досягала наша лікарня, відбувалося на моїх очах: придбання устаткування,
облаштування лабораторії, рентгенологічного і фізіотерапевтичного кабінетів, –
зазначає медсестра. Саме дякуючи старанням колективу (а це восьмеро медсестер,
заввідділення і головний лікар) вдається досягати дійсно хорошим результатів у
лікуванні, запобігати недузі та смертельним наслідкам її перебігу.
– Дуже
радує, що цього року лише шістьох тяжкохворих ми не зуміли вберегти (це один із
найкращих показників в області), – продовжує оповідачка.
Якими
зусиллями вдається отримувати подібні результати, Руслана Володимирівна
розповідає «живими» історіями. Так, був у медсестри епізод: вона буквально піймала
пацієнта, коли той хотів викинутися з вікна. Доведений до відчаю через відмову
коханої, чоловік із Маневицького р-ну вирішив таким способом позбутися своїх
проблем. Тож потім Руслана Наумчук мусила цілу ніч коло недужого сидіти,
балакати, повертати віру в життя.
– Ще
одного хворого, з Ковельського району, нам привезли вже фактично для вмирання, –
пригадує далі. – Самотній і занедбаний, він стільки часу пролежав удома, що з
ростом майже 1 метр 80 см важив усього 37 кілограмів. Ми з ложечки його
годували. Через місяців два вже допомагали підводитися. Коли виписувався, важив
до 80 кілограмів. На той момент устиг познайомитися із хворою на туберкульоз
жінкою. І коли обоє одужали, навіть стали разом жити.
– Окремо
я хочу розповісти про дівчину, яка вразила своїм життєлюбством, – продовжує медична
сестра. – Вперше вона перехворіла туберкульозом іще п’ять років тому. Три
місяці тому прийшла до лікарів перевіритися (бо після весілля чомусь стала
різко худнути) і знову – паличка Коха. Інший би впав у депресію. А вона ні.
Заходиш у палату – на тумбочці букет, очі світяться щастям. І ми віримо, що в
неї все складеться добре.
За
15 років роботи в тублікарні Руслана Наумчук побачила, наскільки впливає на
процес одужання підтримка близьких та – віра в Бога.
–В
нас лікувалася пацієнтка, яка жодної таблетки не приймала, не перехрестившись.
І якщо одних хворих виписуємо через місяців шість (а буває й пізніше),то ця
жінка одужала значно швидше, – каже наша оповідачка. – Або от лікар «швидкої»:
заразився, доки в нас перебував, вишивав ікони. І це теж йому допомагало.
А
ще, зізнаються самі хворі, їм дуже важлива підтримка таких «сестричок», як
Руслана Володимирівна.
– Коли
влітку пацієнтів відпускаємо на прогулянку (бо лікарня поруч із лісом), то в
знак подяки нам частенько дарують букети. Недавно чоловік, який ішов на
виписку, казав: «Так прив’язався до медперсоналу, до хорошого харчування і
теплих палат, що навіть покидати вас не хочу». А ще один після виписки
повернувся, аби подарувати картину (вона тепер прикрашає кімнату відпочинку).
Дякуючи
хворим за хороше ставлення, Руслана Наумчук разом із колегами все ж бажають
пацієнтам більше ніколи не потрапляти у стіни тубдиспансеру. А для того просять
дотримуватися елементарних, але дієвих правил:
*калорійно
харчуйтеся (бо коли людина голодує, її імунітет ослаблюється і не може боротися
з паличкою Коха);
*перебуваючи
у громадському транспорті або в інших місцях скупчення людей, стежте, аби на
вас не кашляли (відвертайтеся чи просіть хворого прикриватися хустинкою);
*хоча
би раз на рік робіть рентген-знімок, аби гарантувати здоров’я собі та рідним.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.
