З інтервалом у дві доби на Театральному майдані міста Луцька відбулося два патріотичних заходи. Спочатку з нагоди 1000 днів і ночей повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну, яке відбулося 24 лютого 2022 року. Потім – із приводу 20-річчя початку Помаранчевої революції 2004-2005 рр. і 11-річчя початку Революції гідності 2013-2014 рр. Але чому і учасники майже одні й ті самі, і сценарій проведення по суті нічим не відрізняються?
Що криза жанру стають неминучими без реалізації нових ідей, стало зрозумілим ще понад 10 років тому. В державі тоді спробували зробити «ідеологічний шпагат»: 8 травня відзначати День пам’яті та примирення, а 9 травня – День перемоги. У перший день на луцькому Меморіалі «Вічна слава» збиралося набагато менше учасників, ніж наступного. Хоча б тому, що 9 травня був вихідним, та й сила звички працювала: треба йти святкувати Перемогу над «німецько-фашистськими окупантами». І нікому навіть в голову не приходило, що 8 травня (за європейським часом) і 9 травня (за московським) насправді ніякої Перемоги для Українського народу не відбулося: просто один окупант в особі третього рейху та його союзникам поступився іншому – московській диктатурі… Бо ж саме тому День Незалежності України у нас аж 24 серпня 1991 року!
Але проводити «заходи» продовжували за сценарієм, написаним, мабуть, ще в далекому 1975 році, коли цей меморіал збудували, зруйнувавши древній римо-католицький цвинтар (від нього тільки будиночок сторожа, тепер «Дім панахиди» залишився).
Що не змінилося? Президія, на яку весь час дивилися інші учасники. Прапори (поруч із червоними ще й синьо-жовті, що апріорі було нонсенсом). Піонери поступилися місцем ліцеїстам. Обов’язково виступ ветерана… І ось тут почала виникати основна проблема: справжніх ветеранів фактично не залишилося, а зараз поодиноким уцілілим мінімум 100 років!
Зрозуміло, що якби нічого не змінилося, то сценарій все одно ніхто б не переписував. Просто замість ветеранів Другої світової до мікрофона б запрошували «дітей війни», а потім і «онуків війни»…
До чого ці спогади?
Жити в новітній час за старими лекалами – як мінімум недоцільно. По-старому вже не працює. І практично одним і тим самим учасникам покладати квіти до однієї й тієї ж стели з приводу абсолютно різних подій теж недоречно. Так, на Театральному майдані невеликий стенд із портретами Героїв Небесної сотні за час проведення АТО/ООС і Великої війни вже розрісся до гігантських розмірів, але чи варто всім гуртом носити тільки туди синьо-жовті квіти?
Можливо, краще делегувати когось одного, в тому числі і до пам’ятника Василеві Мойсею на меморіалі, а іншим достойникам поїхати, наприклад, в осиротілі родини вбитих на столичному Майдані учасників Революції гідності, вислухати їх, допомогти? Згадати про найбільш виразних активістів Помаранчевої революції, теж допомогти, хто цього потребує? Спробувати хоча б пояснити, чому й досі більшість убивць волинських хлопців на київському Майдані не засуджені?
Це щодо річниць початку двох революцій.
А стосовно 1000 діб після повномасштабного вторгнення рашистів, то і тут покладання квітів на Театральному майдані – піщинка з того, що треба було реалізувати. В області нарешті мусять розробити комплекс заходів та домогтися його неухильного виконання щодо опіки над родинами полеглих Героїв. Турботи про сім’ї тих, хто зник безвісти. Визначенню потреб та вирішенням проблем, із ними пов’язаних, для демобілізованих, особливо – за станом здоров’я. Власне, і кожна сім’я мобілізованих має знати, що вона потрібна не тільки своєму солдатові та найближчим родичам, але й державі, уособленням якої і є влада. І публічний виступ носіїв владних повноважень, наприклад, до третіх роковин повномасштабного вторгнення путінської орди на українську землю, звіт на всіх рівнях, починаючи від сільради, і має стати практикою, котра має шанс на застосування в подальші роки.
В іншому випадку це все будуть чергові «заходи».
Врешті-решт, може, вже настав час і з назвою цієї площі розібратися? А чому б її нарешті не назвати Площа Героїв? Або Соборна площа? Бо ж на ній не споруда театру в стилі пізнього соцреалізму головне, а як мінімум символи пам’яті про борців за волю і незалежність України та найголовніший православний собор нашого краю!
Словом, війна – це не привід для того, щоб нічого не змінювати. Сама війна все змінює, вже змінила і буде змінювати. Тому треба просто проявити волю, щоб ці зміни були вчасними та відповідали вимогам сьогодення.
Остап КАЛИНА.
На фото ІА «Волинські новини» та з відкритих джерел: 9 травня 2018 р., луцький меморіал; під час заходів 19 листопада і 21 листопада на Театральному майдані м. Луцька та місцевому Меморіалі «Вічна слава».