Перший легальний «жовтоблакитник без маски» про
розквіт та занепад Народного Руху України, про «ворогів народу», про засланих у
середовище НРУ «сексотів», долю Олександра Гудими і багато чого іншого:
цікавого та невідомого.
Ми розмовляємо з першим головою Народного Руху на
Волині Михайлом Тиским. Для чого?
Дуже слушне запитання!
Михайло Григорович уже давно
та з успіхом знаходить застосування своєму досвідові й розуму в іншій сфері,
ніж громадсько-політична, працюючи на посаді доцента кафедри політології та
державного управління історичного факультету Східноєвропейського національного
університету ім. Лесі Українки. Але його рухівське минуле, як, власне, і досвід
розквіту та занепаду колись найвпливовішої та наймасовішої опозиційної до
перефарбованої компартійно-радянської номенклатури сили стає сьогодні дуже
актуальною темою. Хоча б тому, що маємо гіркий досвід поразок таких явищ, як
рух за Перебудову, боротьба з ГКЧП, перших потуг створення Української держави,
Революції на граніті, Помаранчевої революції… Нині ніхто не може сказати, що
Революція гідності закінчилася навіть через рік після її початку, як і те,
якими будуть результати цього доленосного процесу. Але згадуючи про золоті часи
Народного Руху України та період його клінічно-політичної смерті, можемо як
провести певні паралелі, так і спробувати змоделювати подальший розвиток подій,
що стосуються кожного волинянина.
А для початку, мабуть, уже
треба нагадати читачеві: Народний Рух України за Перебудову виник як громадська
організація 1989-го, у період існування СССР. Наступного року НРУ було
зареєстровано Радою Міністрів УРСР. Як політична партія Рух отримав свідоцтво
про реєстрацію від Міністерства юстиції України 1993-го. Одним із найвідоміших
лідерів був В’ячеслав Чорновіл, який трагічно загинув.
На загальноукраїнському рівні
сьогодні НРУ очолює Василь Куйбіда. Юридично осередок НРУ функціонує і на
Волині: обов’язки голови, як повідомляє прес-служба Центрального проводу НРУ,
виконує Дмитро Климук.
Щоправда, нас більше цікавить
минуле Руху та його майбутнє, а не його сучасне. Саме тому й спілкуємося з
Михайлом Тиским, одним із співорганізаторів ювілейних заходів із нагоди
25-річчя організації.
– Чому так сталося, що «старший побратим» Народного
Руху України – польська «Солідарність» – і нині користується великим
авторитетом у Польщі, а у нас НРУ фактично зійшов із політичної сцени?
– «Солідарність» зародилася в
середовищі польської національної інтелектуальної еліти, яку підтримувала
Римсько-католицька церква. Поштовхом до створення громадсько-політичного руху був
страйк суднобудівників Гданська. Лідером цього руху став робітник Лєх Валенса.
Для спецслужб то була несподіванка, так як інтелектуальну еліту, за вказівками
КГБ СССР, вони тримали під пильним контролем. На початках Валенса як лідер робітничого
руху влаштовував й інтелектуальну опозиційну еліту, і польське духовенство. А Народний
Рух України зароджувався в середовищі національної інтелектуальної еліти
ліберального спрямування, центром якого стала Спілка письменників, для котрої
головною метою була лібералізація українського життя, тобто – послаблення
цензури тощо. Разом із тим у глибокому підпіллі діяла інтелектуальна
націоналістична еліта. Її головним завданням було втілення ідеї незалежності України.
Цю еліту підтримувала загнана в підпілля Українська греко-католицька церква. Тим
часом Крим та Донбас були настільки русифіковані, що населення тих регіонів переважно
не переймалося українськими національними проблемами. Російська православна
церква, яка домінувала в Україні, теж не підтримувала НРУ. Таким чином, не
маючи єдиної ідеологічної платформи, а також загальноукраїнської підтримки як еліт,
так і духовенства, Народний Рух постійно трансформувався та розколювався на
дрібні частини, аж поки не зійшов із політичної арени країни.
– Якщо згадати витоки «НРУ за Перебудову», чи не виникло
у вас відчуття, що серед тодішніх активістів було немало випадкових людей, які
або через власні нереалізовані кар’єрні амбіції, або й за завданням КГБ СССР
увійшли до числа активістів, щоб, як казали в одному з тогочасних фільмів, «внедриться
в структуру, воглавить ее, а потом развалить»?
– Поповнення Руху новими
членами відбувалось у вересні 1989 року після установчого з’їзду НРУ в Києві.
Значний приплив нових учасників Народного Руху стався вже після виборів у
березні 1990 року. Осередки Руху тоді на Волині з’явилися в усіх районах та
великих населених пунктах. Саме тоді в організацію прийшли випадкові люди з
кар’єрними амбіціями. Цей період чисельного зростання організації КГБ використав
для «вживлення» своєї агентури. Ці «сексоти» були активними і досить
радикальними. Так, пригадую, мені часто пропонували організувати захоплення
магазинів та товарних баз із дефіцитними товарами, чинити фізичну розправу над
партійними та радянськими чиновниками. У відповідь на їхні домагання я пояснював,
що у демократичному суспільстві всяке покарання має відбуватися лише згідно із законами
України.
В організаційному плані
провести якийсь захід при засиллі випадкових людей було неможливо. Після
третього з’їзду НРУ В’ячеслав Чорновіл розпочав роботу зі створення на базі
Руху політичної партії. Організаційними питаннями займався його перший
заступник Олександр Лавринович – згодом член Партії регіонів та міністр юстиції
уряду Азарова-Януковича… Досить активним був також і член Великої ради Руху
Сергій Головатий – згодом теж один із провідників цієї ж диктаторської партії…
– Кого із сучасних державних та громадських діячів ви
вважаєте гідним спадкоємцем ідей НРУ? А в нашій області?
– Зародження Руху відбувалося
в середовищі інтелектуальної національної еліти, яка представляє собою досить
невеликий прошарок суспільства, котрий для будь-якої цивілізованої нації становить
не більш як 2-3% від її загальної кількості. Якщо вважати, що впродовж
існування радянської влади еліта зазнавала найбільших переслідувань, то в
Україні її активних представників залишилося ще менше. Народний Рух в Україні
зароджувався в головах та серцях таких відомих українців, як Євген Сверстюк,
Валентин Мороз, Мирослав Попович, В’ячеслав Чорновіл. Левко Лук’яненко, Дмитро
Павличко, Ігор Юхновський, Слава Стецько, Юрій Бадзьо та багато інших. На
Волині таких виявилося майже 500 осіб, тих, які не побоялися стати делегатами
установчої конференції Волинської регіональної організації НРУ, що відбулася 19
серпня 1989 року.
– Як оціните діяльність на посаді голови КО НРУ
Володимира Банади? Кому належить будинок у Луцьку, свого часу безплатно
переданий організації? Чи проводяться там якісь загальнорухівські заходи?
– Пан Банада – це
політик-прагматик… Його лучани, наприклад, пам’ятають як організатора дискотек
для молоді. Наприкінці 1989-го – на початку 1990-го, тоді, коли Народний Рух здійснював
активні політичні акції, Володимир Банада проводив свою індивідуальну виборчу
кампанію. В окрузі, по якому він балотувався у Верховну Раду УРСР, вибори
виграв (за підтримки міської організації НРУ) Олександр Гудима. На повторних виборах
до Луцької міськради Володимир Банада як висуванець Руху став депутатом, а
згодом і заступником голови міськвиконкому. Після гучного розколу політичної
партії «Народний Рух України», котрою керував В’ячеслав Чорновіл, пан Банада
згодом очолює одну з її половинок у нашій області. В процесі зародження та
становлення громадсько-політичної організації НРУ на Волині Володимир Банада не
брав жодної участі. Приміщення на вул. Шевченка, 2, яке займала Крайова
організація Народного Руху з квітня 1990 року, було передане їй на безоплатній
основі рішенням Волинського облвиконкому за моїм наполяганням як депутата облради.
Про орендарів чи власників цього приміщення на цей час мені нічого не відомо.
Активісти-рухівці на чолі з головою братства ОУН-УПА Волинського краю Мелетієм Семенюком.
– Михайле Григоровичу, а що стало для вас особисто
спонукальним мотивом вступу до НРУ? Як оціните підготовку до нещодавнього
ювілею організації, чому урочистості відбулися за таким скромним форматом?
– Із початком горбачовської Перебудови
я одразу залучився до процесів оновлення країни. Мене підкупив вислів Михайла
Горбачова: «Так дальше жить нельзя!». Виховувався я в родині, де шанувалися
моральні цінності, часто батьки говорили про злочини німецького нацизму та
російського комунізму проти українського народу. Злочинні дії цих режимів наша
родина відчула на собі сповна. Так, мій батько відбув майже трирічний термін гітлерівських
концтаборів, а його рідного брата розстріляли співробітники КГБ як учасника
національно-визвольного руху. Про Голодомор на великій Україні мої батьки
дізналися, коли мати двох дітей зі Сходу України привезла їх, рятуючи від
голоду, в наше село. Мій дід Іван як заможний господар узяв хлопчиків до себе.
Коли наступним разом жінка приїхала забирати дітей, то малеча розплакалася, а
за нею й ненька – побачивши добре одягнутих і ситих синів. Мій батько Григорій
був під постійним наглядом КГБ і, звичайно, вся наша рідня – також… Тому це –
відповідь на першу частину вашого запитання. Щодо другої, то скажу так. Двадцятирічний
ювілей НРУ відзначався на високому державному рівні. Так сталося, що 25-ту річницю
Руху зустрічали в період активних бойових дій на Донбасі, а член оргкомітету
Микола Поровський, який відповідав за організацію заходів, пішов добровольцем
на фронт. Голова оргкомітету Іван Драч тільки вийшов із лікарні після важкої
операції… Тому все відбулося так, як відбулося.
– Яка причина багаторічної тяганини щодо розслідування
загибелі В’ячеслава Чорновола? Чи не одразу після цієї смертельної
автокатастрофи я особисто публічно (в газеті) припустив, що насправді стався
факт організованого політичного вбивства В’ячеслава Максимовича. А що думаєте ви?
– Переслідування лідерів українського
національного руху – це споконвічна російська імперська традиція. Ще в
середньовіччі козацькі гетьмани відбували покарання за свої переконання в
московських в’язницях. У Новий час Тарас Шевченко, а згодом Михайло Драгоманов
переслідувалися лише за висловлену ідею української автономії у складі великої
слов’янської держави. Після Жовтневого перевороту1917 року, коли більшовики в
боротьбі зі своїми противниками взяли на озброєння терористичну діяльність,
були знищені Симон Петлюра, Євген Коновалець, Лев Ребет, Степан Бандера.
Більшість українських та зарубіжних експертів переконана в тому, що загибель
В’ячеслава Чорновола – терористичний акт російських спецслужб. Для кремлівської
влади успіх молодої Української держави у випадку приходу до влади В’ячеслава
Чорновола з повноваженнями Президента України став би катастрофою. Адже, для
прикладу,Чеська республіка, очолювана таким же, як Чорновіл, пасіонарним
лідером – Вацлавом Гавелом, уже в ті часи стала успішною державою.
– У цьому сенсі які ваші версії доволі загадкової
загибелі одного з активістів НРУ Олександра Юрченка?
– Олександр Юрченко після
закінчення військово-політичного училища проходив службу в рядах Радянської армії
як політрук. Членом Руху він став із часу заснування організації. Пан Юрченко
був активним, досить амбітним та освіченим політичним діячем обласного
масштабу. Його політичними конкурентами стали Геннадій Кожевніков та Олександр
Харченко. До вже відомих версій загадкової загибелі Олександра я, на жаль, не
можу висловити свою, оскільки з ним мало спілкувався.
– Ледь не легендарна постать 90-х – Олександр Гудима,
який на хвилі народного піднесення став депутатом Верховної Ради України від
Луцька. Скажіть, ветерани НРУ на Волині відчувають якусь користь від
сьогоднішньої діяльності Олександра Васильовича?
– Після переїзду в Київ на
постійне місце проживання та припинення повноважень народного депутата України
Олександр Гудима не припиняв своєї активної участі у громадсько-політичному
житті держави аж до інсульту, який отримав улітку 2011-го під час судового
засідання за сфальшованим звинуваченням. Упродовж десяти років він очолював
Товариство Андрія Первозваного, яке займалося благодійною діяльністю та відродженням
духовності в Україні. Діяльність товариства суперечила політиці московських
церковників із формування «Русского мира» в Україні. Судовий процес, який
тривав аж до 2014 року, – це помста за його активну проукраїнську діяльність.
– Як ви вважаєте, після Революції гідності до влади в
Україні та на Волині прийшли справді гідні люди? А ваша думка щодо новообраних
нардепів: Гузя, Савчука, Єремеєва, Мартиняка, Івахіва, Лапіна?
– Вибори Президента України
та депутатів Верховної Ради 2014-го – це зміна лише центральних органів
державної влади, а на рівні місцевого самоврядування влада і досі перебуває в
руках депутатів місцевих рад, які обиралися в часи правління Віктора Януковича.
Частина із названих вами народних депутатів прийшла у Верховну Раду України,
витративши для того значні кошти з метою маніпулювання свідомістю виборців. Давати
оцінку цим депутатам на початку їхньої діяльності у Верховній Раді – справа
невдячна, так як лише «по ділам Вашим воздасться Вам».
– Чому НРУ публічно не заявляє про повернення до
активної громадсько-політичної роботи та не озвучує наміру взяти активну участь
у виборах депутатів місцевих рад?
– Після вдалого старту на
виборах 1990 року Народний Рух України поступово став втрачати свою
організованість, почалися чвари, боротьба за лідерство та відтік членів Руху в
політичні партії. Тарас Шевченко висловив досить влучну думку з подібного
приводу: «…Не так тії воріженьки, як добрії люди». Члени Народного Руху, котрі
вступили на шлях боротьби з тоталітарним режимом на початку 1989 року, не мали
корисливих амбіцій, а найважливішою їхньою метою була незалежна демократична
Україна. Вже буквально через рік після березневих виборів 1990-го в Рух прийшли
люди, які мали, на превеликий жаль, іншу мету.
– Дякую за відвертість, успіхів і вам особисто, і
вашим рухівським побратимам!
Розмовляв Володимир ДАНИЛЮК.
Фото з архіву та автора.
На одному з перших мітингів разом Олександр Гудима та
Михайло Тиский.