Одна з кімнат їхнього будинку на вулиці Шевченка в Горохові нагадує музей, яким завідує дружина Олександра Баламута – Ніна Олександрівна, колишній викладач Горохівського радгоспу-технікуму. На стінах і в шафах – десятки дипломів і грамот, медалей, кубків, альбоми з фотографіями та публікаціями в пресі. Словом, уся історія багаторічної спортивної діяльності Олександра Баламута.
У дитинстві він дуже любив грати у футбол із хлопцями різного віку в садку, а пізніше – на спортивному майданчику біля школи. Збір футболістів повідомлявся ударом об рейку, і цей дзвін було чути далеко. Хлопці, почувши його, збігалися до школи, кинувши вдома будь-яку роботу. Він був лідером серед однолітків, які постійно обирали його капітаном команди футболістів школи, міста, району, області, умів згуртовувати їх і досягати мети.
Спортивний шлях розпочався у Львівському державному інституті фізичної культури, куди Олександр вступив за порадою своєї матері – Галини Улянівни – талановитого й авторитетного свого часу в Горохові педагога з дипломами Казанського університету та двох українських педагогічних вузів. Вона першою побачила у своєму синові здібності, необхідні для того, щоб стати видатним спортсменом. І не помилилася.
У студентські роки Олександра Баламута зарахували до збірної команди Львова. На турнірі в Прибалтиці столичні тренери помітили сильні бійцівські риси молодого спортсмена, і він увійшов до складу збірної України. Захищав Олександр Баламут і спортивну честь колишнього Союзу. Після закінчення інституту йому запропонували залишитися у Львові, запрошували також в інші великі міста, обіцяючи всі необхідні умови для блискучої спортивної кар’єри. Та він повернувся до рідного Горохова, у ту школу, де колись працювала його мама, де він навчався.
«Тоді в мене було переконання: щоб виховувати справжніх майстрів – не обов’язково жити у шикарній міській квартирі та ходити столичним асфальтом. А ще поставив собі за мету створити із провінційних хлопців і дівчат такі спортивні колективи, які могли б не тільки протистояти, але й перемагати прославлених і гонорових гандбольних лідерів», – розповідав Олександр Баламут.
Рядовий учитель фізкультури, працюючи на громадських засадах тренером і згуртувавши навколо себе здібну та наполегливу молодь, зумів досягти своєї мети.
Він не шкодував енергії, сил, вільного від роботи часу й вихідних, щоб передати свої знання й майстерність учням. Працював сам, як кажуть, до сьомого поту й вимагав цього від них. Був прикладом для юних у фізичному гарті та невтомності на гандбольному майданчику. І цей педагогічний метод – поєднання в особі наставника і тренера, і гравця – діяв найефективніше.
Про юних гандболістів із Горохова із захопленням заговорили не лише в області, а й далеко за її межами. У 1961 р. на чемпіонаті України команда хлопців зайняла друге місце, а команда дівчат – третє, поступившись лише вихованцям знаменитого київського тренера Ігоря Турчина. Та згодом горохівчани перемагали і їх. Чотирнадцять разів вони ставали чемпіонами України, удостоювалися найвищих нагород ЦРСТ «Колос».
Найбільша слава до горохівчан прийшла 1970-го. Тоді їхня чоловіча команда виступала за збірну України на І Всесоюзних сільських іграх, що відбувалися в Луцьку, і стала чемпіоном СССР. Наставникові «золотих» хлопців і 37-річному гравцеві Олександрові Баламуту було присвоєно почесне звання заслуженого тренера України.
Наступного року до скарбниці нагород була зарахована і срібна перемога жіночої команди на першості Радянського Союзу.
Його сумлінна праця була відзначена урядовими нагородами: «Відмінник народної освіти», «Відмінник фізкультури і спорту». Перший почесний громадянин Волині.
Після цього горохівські гандболісти ще майже 20 років неодноразово були призерами чемпіонатів України та СССР. Вони брали участь і в міжнародних зустрічах, перемагали команди Польщі, Румунії, Чехословаччини. Олександр Баламут виховав понад 10 майстрів спорту СРСР.
Олександр Миколайович – це легенда волинського гандболу. Півстоліття життя віддав спорту.
Проводяться гандбольні турніри, на які приїжджають гандболісти не лише з усієї України, а й із Білорусі, Польщі, Литви, Словенії. Спортивна школа в Горохові носить його прізвище. І одна з вулиць в місті названа на його честь.
«Найцінніший скарб нашої сім’ї – фотографії, медалі, грамоти, кубки, сувеніри, вимпели. Це усі нагороди за чемпіонські і призові місця. В житті надійним було його плече, розрадливим – слово, турботливими – будні, щирою і сонячною теплотою – батьківська любов».
Роман ДМИТРУК, НВК ЗОШ І-ІІІ ступеня м. Горохів.