Як
подолати Режим, який здається нездоланним.
Мені
вдалося поспілкуватися з автором Акта про Незалежність України, екс-народним
депутатом, 86-літнім Левком Лук’яненком у його скромному будиночку в с. Хотів,
що під Києвом, котрий аж ніяк не виглядає як заміська резиденція екс-голови
Української республіканської партії.
Левкові
Григоровичу довелося пережити багато: репресії, 72 дні в камері смертників, 27
років ув’язнення. І щоб зрозуміти те, що зробив Левко Лук’яненко для
незалежності України, треба не тільки провести чверть віку на тюремних нарах, а
ще й передумати все, що й він. Його мали розстріляти за те, що кинув виклик
Режимові. Зауважте, не в наші дні, коли є відносна, скажімо так, свобода слова,
а наприкінці 50-х, у країні, ще паралізованій страхом. Він вийшов проти Режиму
сам на сам. У цьому весь Левко Лук’яненко! Як він вижив, досі залишається
загадкою. Може, тому, що ГУЛАГ, який легко ламав злодіїв у законі, перед
людиною такої міцності виявився безсилим?
Отож,
про минуле і сучасність – в інтерв’ю з Левком Лук’яненком.
–
Левку Григоровичу, що відчули, коли у травні 1961-го Львівський обласний суд
засудив вас до розстрілу, а трохи згодом замінив цей вирок на 15 років
ув’язнення?
– Коли
засудили до розстрілу то, безперечно, отримав, скажемо так, болісний удар. Я
дуже багато склав планів боротьби за самостійну Україну. А все могло обірватися
на самому початку. З іншого боку, міркував: розстріляють тільки мене, а шестеро
ще залишаться, бо нас судили сімох. Найважливіше у тому було, що я розробив
стратегію нової боротьби за Україну. Вона побудована на тезі: Незалежність
потрібно відстоювати на основі внутрішнього і міжнародного законодавства. До
внутрішнього належали Конституція СССР та Конституція УРСР, які давали право
вийти із Радянського Союзу і стати незалежною державою. А міжнародні нормативні
акти – це купа документів, наприклад – Статут ООН 1946-го, Декларація прав
людини 1948-го тощо. В цьому й була новизна, яку виклав у програмі Української
робітничо-селянської спілки. Оскільки я був головою, саме мене й мали
розстріляти. Але залишилися інші люди, які продовжили б мою справу. Тому, в
принципі, вже було щось зроблено для того, аби Україна стала самостійною і
незалежною.
– У
книзі «Сповідь у камері смертників» Ви написали, що програму своєї партії
побудували на основі ідеології РУП Миколи Міхновського (Революційної
Української Партії). Чому вам імпонувала ідеологія саме цієї сили?
– Я
звідти взяв небагато. На мою особисту орієнтацію політичної боротьби вплинули
кілька томів Грушевського, де я прочитав про Мазепу і Хмельницького. Бо ще з
армії запланував: аби щось зробити добре для України – маю вступити в
Компартію, піти на юридичний факультет (закінчив Московський університет, – авт.).
Із цими думками я жив протягом 5 років. А потім після того, як прочитав
Грушевського, то усвідомив, що стою на мазепинських позиціях. І відкинув це.
Протягом 22 років правління Івана Мазепи, народ про нього складав багато проклять,
бо він вислужувався перед Петром І. Але ж народ, який складав прокляття, не
знав про плани гетьмана щодо звільнення України, тільки найближче оточення. І я
собі уявив: якби не було 1709 року (Полтавська битва, – авт.), то ким би
загинув Мазепа? Зрадником і тільки. Тому пішов іншим шляхом: вирішив створити
підпільну організацію для боротьби за самостійну Україну.
–
Повернемося до сучасності. Кожен свідомий громадянин України знає, що зараз
відбувається на Сході країни, що сталося з Кримом. Чи можливо врегулювати
конфлікт?
– Ось
дивіться, я служив в армії понад 8 років. Я там змужнів, став людиною. Тому
армія для мене як другий дім. Усе, що з нею зв’язано, дуже добре знаю. А це ж
знання залишається, воно нікуди не зникає. Від природи козак любить зброю, а я
– козацького роду. Таким чином, коли почався наступ у Криму – то я помітив те,
мабуть, що не помітило наше керівництво. Почалася психологічна атака на
Україну, не війна! Як Путін здійснив цю так звану психологічну атаку? Запустили
по телебаченню: летять гвинтокрили, гудуть; йдуть військові кораблі, аж піна
підіймається, танки скрегочуть, гуркочуть двигуни автомобілів. Так що – війна
почалася? А ні! Бо жодного пострілу не було. Я думаю, що наше керівництво або в
армії не служило, або не зрозуміли, що відбувається. І почало капітулювати. А
Україна отримала новий вид війни. Це не та, яка була 1939-1945 роках, а нове
явище. Як воно здійснюється? Дуже просто: спецзагонами, диверсійними
розвідувальними групами. Для Росії такий вид війни – звичний. Вона використовувала
його у Чечні, Грузії, Середній Азії. Треба усвідомити, що війни на зразок
Другої світової вже нема і не буде! Якби наше керівництво це зрозуміло, то тоді
розробили би тактику гнучкої оборони української території. Хоча треба
зауважити на виправдання нашої влади, що, по-перше, наступ москалів почався
тоді, коли вона ще не встигла сформуватися. По-друге, бандитська «Партія
Регіонів» на чолі з Януковичем так зруйнувала українську армію, що відразу
майже нічого було протиставити московському наступу
– У
книзі «Національна ідея і національна воля» ви писали про оборонну вдачу
українців, закликаючи усіх змінити цю оборонну позицію на наступальну. Чи є цей
заклик й досі актуальним, якщо теперішні події доводять, що ми навіть
оборонятися не можемо?
– Бачите,
дуже сумно. Після того, як вигнали Януковича і перемогли його бандитську
партію, почали формувати новий уряд. Партія регіонів зійшла, так би мовити, з
політичної висоти, опинилася в опозиції, а опозиційна «Батьківщина» стала
правлячою партією. Але не встигла ще влада повноцінно сформуватися, як Росія
посунула в Крим. Почався наступ. Потрібно було формувати уряд таким чином, щоб
він міг обороняти Україну. У нас є чимало фахівців у сфері оборони. Їх не
залучили до роботи. А призначили «своїх». Голова Верховної Ради і в. о.
Президента – від «Батьківщини», прем’єр-міністр – від «Батьківщини», секретар
РНБО – від «Батьківщини», міністр МВС – від «Батьківщини». То про що думали її
керівники? Мабуть, не про Україну, а про збільшення влади в Україні! Але в
таких обставинах потрібно думати не про свою партію, а про свою державу. А
замість цього створили владу із непрофесіоналів. Воювати треба вміти. Армія –
це висококваліфікована організація.
– На
Сході України сепаратисти ведуть уже справжню війну…
– Мені
багато хто телефонує із Донецька і каже, що це «просто зрада взагалі». Немає
ніякого опору. Там кажуть, що у нас зрадницький уряд, який «зливає» Східну
Україну Путіну. Я не поділяю цієї точки зору, думаю, що це просто немічність та
некваліфікованість.
– Під
час Революції гідності з’явилася нова сила – «Правий сектор». Часто її бійців
називають то бандерівцями, то п’ятою колоною, агентами Москви. Яка ваша думка?
– Це
угруповання нове. Єдина схожість із ОУН-УПА – завзятість, самовідданість та
бажання боротися за Україну. А так – усе геть інше. Щодо агентів Кремля. Москва
веде інформаційну війну проти України з 1992-го. Її завдання – розколоти
українське суспільство, посіяти недовіру один до одного, до політичних партій,
активних борців за Україну. Я просто намагаюся не вірити тому, що суперечить
здорову глузду. «Правий сектор» ішов на Грушевського, припинивши всі базікання
із трибуни на Майдані на кшталт «Банду геть!». Треба було перейти до якихось
рішучих дій. «Правий сектор» започаткував нову главу в боротьбі. Вона
закінчилася кров’ю, але свободи без крові не буває.
– Ви
юрист-міжнародник. Що можете сказати про Женевські угоди, які нещодавно
підписали? Адже їх досить активно порівнюють із Мюнхенською змовою.
– Я
скажу так: наша дипломатія дуже успішна, на високому рівні. Уряд не вміє
воювати, але вміє налагоджувати дипломатичні відносини. Він поставив світ перед
тим, що Україна – жертва, а Росія – агресор. І тепер цивілізований світ стоїть
на боці України та проти Росії. Щодо угод – це крок у дипломатичній грі, проте
на них не можна покладати великі надії. І не треба припиняти боротьби, думати,
що нібито Женевські угоди мають щось вирішити. Ми знаємо Росію, вивчали її
дипломатію протягом 500 років. І знаємо її ставлення до міжнародних угод.
–
Останні події в Україні з історичної точки зору – дуже важливі. Чи не плануєте
написати якусь нову книгу? Адже ви – письменник і написали багато книг,
пов’язаних з Україною, її народом, історією.
–
Останню книжку написав під назвою «Від хохла до українця». Вона зовсім
невеличка. Я роздумував над тим, як повернути українця до українства. Ми набули
багато чого антиукраїнського під впливом московської окупації, і це спотворило
наш національний дух. Але десь углибині, на рівні генетичного коду ми
залишаємося тими, ким ми є. Це – незмінне. І воно нас, зрештою, рятує. Ми –
нація європейська. Чи потрібно писати про те, що тепер відбувається?
Міркуванням про національний дух, волю, нашу ідеологію, наш світогляд у мене
всі книжки присвячені. Так що я не знаю, чи буду ще братися за цю тему.
–
Левку Григоровичу, що скажете про сучасну молодь? Бо нині існують досить
банальні стереотипи – вона пиячить, палить і байдикує.
– Я
неодноразово зустрічався зі студентами не тільки в Києві, а й інших куточках
України. У мене склалося враження, що нинішня молодь розумніша за ту, яка була
15 років тому, патріотичніша. Тож переконаний: в України є майбутнє.
–
Дякую за відверту розмову.
http://studway.com.ua/texts/interview/1809-levko-luk-ianenko-svobody-bez-krovi-ne-buvaie
Володимир
КИСІЛЬ, студент КНУ ім. Шевченка.
На фото: Левко Лук’яненко на зустрічі зі студентами; під час інтерв’ ю.