На другому поверсі РАЦСу, де знаходиться Управління соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Луцької міської ради, ранок починається з телефонних дзвінків, скрипу ксерокса, переспіву комп’ютерів та шурхоту паперів. В невеличких кабінетах працівниці посхилялися над документами, вивчаючи справи і потреби підопічних. Вони опікуються найбільш вразливими категоріями. А ось і кабінет очільниці. Уявляв його з величезним столом для нарад і меншеньким для роботи, а він – як рукавичка із казки: чистий, охайний, світиться добротою. Його господиня – Ліна Вікторівна Галан – запрошує до столу, пропонує каву.
Цьогоріч у неї два ювілеї – 25 років роботи у соціальній сфері, 30 – трудового стажу. А ще ж є ювілеї різних чудових починань, які народжувалися саме завдяки цій невгамовній і чутливій до чужого болю соціальній керівниці.
– Ліно Вікторівно, Ви завжди оптимістична, креативна, хоча робота у Вас надзвичайно складна. Через ваші управлінські серця зараз фактично проходить дві війни – російською агресією і бідністю та хворобами. Одна війна впливає так емоційно. А друга – це боротися за життя і за підтримку сімей, дітей, молоді таких складних. Де сили черпаєте для цього?
– Дякую за схвальний відгук про роботу. Допомога сім’ям – це дійсно щоденна боротьба за кожну сім’ю, це перемоги сімей, вирішення їх проблем. Я завжди кажу своїм працівникам, що на заводі можна переробити деталь, викинути і зробити іншу. Ми ж не маємо права на помилку, тому зобов’язані порадити, направити, допомогти сім’ям так, щоб не зашкодити. Тільки в кращих інтересах для дітей і дорослих.
На превеликий жаль, зараз надзвичайно складна ситуація в країні, дуже помітна гуманітарна криза. Багато людей опиняється без роботи або з мізерними заробітними платами. Не всі витримують психологічно те, що відбувається в нас у країні через злочинні дії агресора. З’являються й деструктивні сім’ї, як ми називаємо, коли тато чи мама починають заглядати в чарку, а в них же ростуть діти, і ми зобов’язані піти і допомогти їм, щоб їхня сім’я розвивалася гармонійно.
Буває, що діти залишаються без батьків. Їх потрібно влаштовувати в інтернатний заклад. Це надзвичайний стрес і суттєвий регрес для дитини. Не знаю, на скільки кроків назад це відкидає розвиток сиріток, та й навіть широкими дорослими кроками цього виміряти не можна. Тому для кожної дитини потрібно підібрати сім’ю, щоб вона була любляча, оточила дитину повагою і дала те тепло і ласку, які дуже необхідні дітям. У нашому полі зору – також діти з інвалідністю. Тут війна теж робить свою чорну справу. Постійні тривоги, недоспані ночі, перебування в укриттях, стресові ситуації, страхи не проходять безслідно. Інвалідизація дітей порівняно з минулим роком зросла на 30 відсотків. Люди – в стресі. Приємно, коли матері народжують дітей, бо хочеться, щоб наша Україна відроджувалася, щебетала у світ радісними голосами. Діти – це наше майбутнє і наше сьогодення, про яке ми маємо турбуватися. На жаль, ці стреси, психологічні прояви дуже впливають і на стан вагітності, і на стан виношування дитини. І діти вже народжуються з певними вадами. Звісно, відсоток здорових новонароджених значно більший. Їх також хочеться підтримати і забезпечити всіма необхідними соціальними послугами. Це і внутрішньо переміщені наші співвітчизники зі Сходу, Півночі, Півдня, Центру України, які приїхали до нас. Ми намагаємось їх зрозуміти і підтримати. Не кажу, що маємо забезпечити усім необхідним. Але максимально реабілітувати, вивести з того жахливого ступору, безвиході, жахів, що вони пережили, мусимо і намагаємося це робити. Маємо наснажити їх на продовження життя і відродити їх по-новому, в новому місці. І це дуже велике завдання для соціальних працівників, освітян, психологів. Адже, окрім економічних і фінансових складових, є те, про що треба говорити постійно. Це наша підтримка і допомога, які дають людям життєву силу, віру в себе, у краще майбутнє нашої країни, надихають реалізовувати будь-які свої плани, розвиватись, окрилюватись, радіти. Тільки тоді можемо говорити, що за сім’ю ми спокійні і безпечні.
– Ліно Вікторівно, Ви людина, яка радіє кожній маленькій справі, мріє про цю справу. Дбаєте про осередки психологічної підтримки, реабілітацію і лікування хворих, як покращити життя бідних і знедолених, підтримати біженців, що змушені покидати домівки, покидати нажите за життя на поталу рашистським лиходіям і війні. А коштів, вочевидь, не сильно багато у вас, бо все йде на війну, і бюджет управління невеличкий… Але хоча б той бюджет, що є, виконується?
– Ми маємо кошти і намагаємося дуже раціонально їх використовувати. Чому? Бо більш, ніж переконана: усі кошти потрібні фронту. Треба підтримувати наших хлопців, треба здобувати перемогу, і тільки тоді мріяти про більше й більше їх мати. Зараз левова частина коштів Луцької міської ради, звісно, спрямовується на підтримку Збройних Сил України. Ми також зі своїм колективом постійно донатимо, проводимо різні заходи на підтримку Збройних Сил України. Ми ще в 2022 році зрозуміли, що вихід з ситуації, яка склалася в умовах війни, можливий за рахунок грантів. Потрібно писати свої проєкти і подавати на різні всеукраїнські та міжнародні конкурси.
– Наскільки вагомою є ця підтримка?
– Вона досить значна. Ми залучили 67 мільйонів гривень. Завдяки цим грантовим коштам повністю зроблений капітальний ремонт шести приміщень. І не тільки ремонт. Це також оснащення новими меблями, найсучаснішою технікою, створення комфортних умов для наших відвідувачів і працівників, щоб їм було зручно працювати. А ще подбали про надзвичайно креативний дитячий простір, наповнили його цікавими іграшками, зошитами й книжками, всіляким приладдям, оздобили в світлих барвистих тонах. Там прекрасні умови для дітей. Здобуті грантові кошти дозволили нам розвивати й соціальні послуги. Ми маємо в нашій територіальній громаді вже три автомобілі, можемо екстрено прибути в ту чи іншу сім’ю і працювати з ними у їхньому ж домашньому середовищі. Так, ми надаємо послуги у них вдома і це дуже зручно. Ми можемо перевозити дітей, які пересуваються на колісних кріслах, в ті чи інші заклади. А ще розвинули нову соціальну послугу, яка була дуже затребувана і важлива для батьків, які виховують дітей з інвалідністю. Це «Денний догляд для дітей з інвалідністю ( підгрупа А)»… Батьки можуть залишити у нас своїх дітей на чотири години і вирішити якісь соціально-побутові справи, наприклад, відвідати ЦНАП, стоматолога, перукаря або ж приділити увагу якимсь своїм нагальним питанням. У нас є навіть такий гарний випадок, коли одна з мам на ці чотири години знайшла собі роботу і почала працювати. Це додатковий ресурс, який вона може принести в сім’ю і, звісно, покращити своє матеріальне становище. Щоб запустити цю соціальну послугу, звісно, потрібні були неабиякі кошти, зокрема, й спеціально обладнане приміщення. А це – безбар’єрний простір, створення комфортних умов, забезпечення дітей різними розвитковими навчальними матеріалами. І це також монетизовано у цих проєктах, з якими ми працюємо і які ми маємо можливість сьогодні реалізовувати в Луцькій територіальній громаді.
Ми гарно працюємо з фондом ООН у галузі народонаселення . Ми розбудували цілу систему запобігання та протидії домашнього насильства. І з 2021-го року вже створили і кризову кімнату, і денний центр для осіб, які постраждали від домашнього насильства. В нас діє дві мобільні бригади, працює ВОНА-хаб. Це таке спеціалізоване формування нашого управління, що дає силу кожній жінці і робить її вільною, окриленою, незалежною, амбітною.
Це й простір для дітей на пішохідній вулиці Лесі Українки – у самісінькому центрі Луцька. Він, що дуже зручно, з гарною доступністю, прекрасним ремонтом, сучасним обладнанням. Це те, що в нас зроблено в межах реалізації цього проєкту.
Ми дуже активно працюємо з Дитячим фондом ООН ЮНІСЕФ (Україна). Це якраз про соціальні послуги, створення омріяного Центру підтримки сім’ї. Ми з колективом дуже давно про нього мріяли. Хотіли, щоб в нас у місті був такий інтегрований центр, де надаються одночасно і освітні, і соціальні, і психологічні послуги. Це велика підтримка для сімей, бо це ж і групи взаємопідтримки та взаємодопомоги тат і мам, створення осередків для проведення тренінгів, різних психологічних консультацій, які дуже важливі сьогодні і дають можливість людям бути, як кажуть, в ресурсі. Ці кошти використовуються прозоро, у нас є сувора звітність і в податковій, і, відповідно, через систему казначейства.
Тобто про всі кошти, які отримуємо, ми звітуємо перед донором, звітуємо перед людьми. Про всі ті послуги, які сьогодні є в нашій громаді, постійно розповідаємо на сторінках наших соціальних мережах і також на сайті міської ради.
– Ліно Вікторівно, зараз йде багато дискусій, чи готові ми до вступу в Євросоюз і НАТО, чи приймуть нас туди. Ваша розповідь про участь у європейських і ООНівських програмах дає надію й на це. Бо ж це не тільки здобуті грантові кошти, а й відповідне навчання, знання світових стандартів і тенденцій, намагання йти в ногу з кращими практиками соціальної роботи. Як у цьому контексті почуваються ваші працівники, чого навчилися? Знаю, що до вас приїжджали дуже відомі європейці, спілкувалися з працівниками, знайомилися з вашим досвідом. Як вони оцінюють вашу роботу, що підказують. Чи може такий важливий сегмент, що розвиває управління соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, стати таким собі локомотивом, що везе нас у європейське співтовариство і утверджує там?
– Більше, ніж переконана, що Луцьк – вже європейське місто. Чому так думаю? Бо давно розвиваємося в найкращих європейських традиціях, маємо чимало нововведень і здобутків, передових світових практик роботи з сім’ями, дітьми і молоддю. Звісно, для того, щоб швидше стати повноправним членом Європейського Союзу, ми повинні виконувати їх рекомендації і ставати кращими. Це гарантує нам успіх. Ми так і робимо. А соціальна сфера – найкращий лакмусовий папірець, що свідчить про реформи, розвиток, європейськість. Тому що добробут людей, їх підтримка – це те, заради чого ми рухаємося вперед. Ми рухаємося для того, щоб наші громадяни відчули, скажімо, зміни, можливості, отримали всі блага, які можемо ми отримати. І разом з тим, найосновнішою ланкою є самореалізація кожної людини.
Дякую за запитання, тому що воно дійсно в саме сердечко. Що ми зрозуміли, коли почали брати участь у проєктах… Раніше на це, напевно, менше зверталося уваги… Це сертифікація спеціалістів. Тобто, для того, щоб надати ту чи іншу послугу, треба мати сертифікованого спеціаліста. І мова йде не тільки про вищу освіту, яка є обов’язковою при роботі в нашому управлінні соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. А це додаткові навички і компетентності, які повинні бути в працівника, який веде той чи інший напрямок. Приміром, є така допускна система для працівників, які працюють з дітьми-сиротами та дітьми позбавленими батьківського піклування. Це обов’язково сертифікований спеціаліст, який пройшов серію навчань, тренінгів, різних іспитів для того, щоб вміти, знати і могти працювати саме з категорією “діти-сироти” та “діти позбавлені батьківського піклування”. Ми дуже багато зараз навчаємося у програмах запобігання та протидії домашнього насильства. Не просто вивчаємо, а штудіюємо законодавство і відповідно до вимог законодавства створюємо ті спеціалізовані сервіси, які вкрай необхідні для того, щоб зробити місто з нульовою толерантністю до насильства, змінити соціальні норми. Для цього потрібні кваліфіковані кадри, спеціалізовані навчання, які вони пройшли. Для того, щоб надати соціальну послугу, є державний стандарт. Він закріплений, відповідно, законодавчими і підзаконодавчими актами нашого уряду.
– Чи відрізняються українські державні стандарти від європейських?
– Так. Маємо навіть такі обмінні візити, коли їдемо в сусідні наші країни – Польщу, Німеччину, Швецію, побувала у Данії, щоб співставити, як розвивається система, наприклад, дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей у них і у нас. І я хочу сказати, що стандарт-підхід один – людиноцентричний, тобто, клієнтоорієнтований, це коли вся увага звертається на людину, її потреби і проблеми. Звісно, багато, що нам потрібно додати до своєї роботи, вдосконалити. І в цьому нам допомагають якраз оці гранти. Завдяки їм ми можемо навчитися правильно працювати і зайти в Європейський Союз вже впевнено і з чіткою соціальною політикою, яка розвивається в нашій Луцькій міській територіальній громаді.
– До Луцької міської громади увійшло багато сільських територій. Чи не стало це для Вас викликом? Сільська спільнота вже соціалізувалася у вашій інфраструктурній управлінській мережі?
– Для нас це стало несподіванкою. Йшов 2020 рік. Ми всі розуміли, що треба якось починати працювати з сільською територією. Знаємо, що ментально вони трошки відрізняються від міського населення, мають дещо інші проблеми та можливості. Для прикладу! Якщо в місті ми вже відкрито говоримо про насильство, то в сільській місцевості ця тема толерується, приховується, є ще ця стигма – не виносити сміття з хати. Десь ще й досі побутує думка: “Коли б’є, то значить – любить”. Переламати це у селах й досі не просто. Доводиться повсякчас говорити, що є інший цивілізований і апробований підхід. Думати потрібно не про те, як затаїтись і “не виносити проблему з хати”, а як рятувати себе і дітей. Це показувати краще майбутнє для дітей. Тому, отакими малесенькими кроками ми почали доходити до людей. Ми не чекали, коли прийдуть до нас прийдуть, а йшли до людей. Організовували в селах пункти спілкування, пізнавальні заходи, залучали до різних цікавих подій сільських дітей. Запрошували сім’ї на наші міські заходи, а щоб легше було добратися, забезпечували транспортом. Організовували різноманітні сімейні заходи і безпосередньо в старостинських округах. Хотіли побачити і мати можливість спілкуватися з дітьми. А ще розробили дуже багато буклетів, брошур, роздавали їх дітям, сім’ям для того, щоб вони знали, куди слід звертатися за захистом, коли вони стають свідками домашнього насильства. Конкретно, покроково розповідали, що потрібно робити, за якою адресою, на який телефон звертатися по допомогу. Тобто, виходили з точки доступу до тих чи інших послуг.
І ця робота постійно продовжується. На сьогоднішній день я вже бачу, що деякі села стали ототожнювати себе з містом. Вони вже починають зовсім по-іншому давати свої запити на ту чи іншу організацію з тої чи іншої проблематики. І це приємно, це добрий процес.
– Хто із сільчан найбільше допомагає вам у цій клопіткій роботі? Старости, вчителі, поліцейські громади?
– У Луцькій міській громаді є п’ять старостинських округів. Нашими найкращими порадниками і суб’єктами взаємодії, звісно, є школи. Це також і старости, які добре обізнані з життям людей тих сіл, які входять до їх старостинського округу. Працюємо і з громадськими організаціями, бо в нас у селах є і активні громадські організації. Ми працюємо з тими, до кого ходять люди. Це можуть бути і релігійні організації, і якісь благодійні фонди. Також комунікуємо із роботодавцями, мотивуємо їх брати на роботу жінок, які потерпають від домашнього насильства, працевлаштовувати дітей-сиріт, що вже стали дорослими, повнолітніми.
– Так Ви супроводжуєте фактично дітей у доросле життя! Від пошуку прийомних батьків і до першого місця роботи…
– Так, обов’язково, і осіб з числа дітей-сиріт також. Тому й говоримо про те, що ми завжди, коли приїжджаємо в сільську територію чи старостинський округ, намагаємося знайти собі партнерів і союзників в роботі. Найперше вивчаємо потреби сім’ї, відтак залучаємо тих, хто може допомогти. Якщо говоримо про сім’ю, яка веде асоціальний спосіб життя, і в цій сім’ї виховуються діти, тоді вже шукаємо і близьке оточення. Родичів, сусідів, які могли б подивитися і приглянути за дітьми. Намагаємося залучити різні громадські організації, щоб підтримали їх.
Треба, наприклад, пофарбувати щось в будинку, полагодити електрику, десь допомогти поскладати ті самі дрова. Є люди, які готові допомагати і підтримувати ті сім’ї. Тут є позитивні випадки і гарні історії успіху. Найбільше тішуся успіхом мами, яка сама виховує четверо дітей. І десь, знаєте, від такого складного життя і якоїсь такої сумнівної компанії, почала заглядати в чарку. Однак дослухалась до нас, впройшла лікування в наркодиспансері. Це був довгий і непростий шлях. По-перше, потрібно було, щоб вона дала згоду, визнала, що це є проблема, яка дійсно заважає, робить нещасливою їхню сім’ю, яка не дає можливість приділяти належної уваги дітям. І це був довгий шлях для того, щоб її переконати, мотивувати пройти лікування, яке зараз, дякуючи пакету НЗСУ, є безкоштовним. Жінка пройшла курс лікування і вже, напевно, два роки зовсім не вживає алкогольних напоїв. І ви знаєте, як кардинально змінилося життя. Десь через місяців три вона телефонує і каже: “Ліно Вікторівно, а приїдьте до мене”. Добре, приїду. Я приїжджаю, а в хаті пахне варениками, пирогами, скрізь чистенько. Бідно, тому що, звісно, велику частину коштів йшло на алкоголь і не було додаткових заробітків. Бідно, але чисто. Діти охайно одягнені, вимиті. В хаті зовсім інша атмосфера. Я приїхала до неї і питаю, що б вона ще хотіла? Вона каже: “Дуже хочу працювати”. Коли ми її влаштували на роботу до місцевого підприємця, трошки покращилося життя в неї і в її дітей. Ми забезпечили весь пакет соціальних послуг у вигляді виплат, а що це багатодітна сім’я, то вони отримали досить непогані кошти. Ми вчили її азів фінансової грамотності, тому що вона не знала, як розподіляти кошти, а в магазинах на селі є продавці, що можуть ще й “на зошит записувати”. І тоді людина не бачить, не контролює свої доходи. Ми вчили її фінансової грамотності, ми вчили її додаткової можливості заробітку. Вона почала плести гарні макраме і продавати їх. Тобто вдома, використовуючи свій вільний час, вона могла додатково заробляти кошти. І знаєте, ці діти сьогодні дійсно щасливі, тому що вони бачать турботу мами. І, напевно, ми вберегли від найважчого – зневірення дітей. Сьогодні вони мріють про навчання. Якщо раніше вони навіть не говорили про якісь свої мрії, то сьогодні вони чітко знають, ким вони хочуть стати. Вони допомагають мамі, тому що бачать, що мама працює. Це така, знаєте, успішна історія, але для того, щоб вона була успішною, пройшли роки. З цією сім’єю ми працювали до п’яти років, щоб досягнути цього результату, який сьогодні є. Але ми продовжимо з нею працювати, тому що залишити людину сам на сам – це можуть повернутися ті самі проблеми. Ми забезпечуємо її, якщо в нас є якісь благодійні акції, продуктами, харчуванням. В нас є кабінет екстреної допомоги, де наші шведські партнери, благодійний фонд “Дитяча місія. Україна” надають нам гуманітарну допомогу. Тобто ми можемо одягнути, взути дітей. Ми можемо попросити благодійників, якщо щось необхідно цій сім’ї. Наприклад, один меценат пожертвував для цих діток комп’ютер. Бо ж у час війни діти не завжди навчаються очно, бувають уроки й онлайн. А деколи потрібно мати можливість додаткового навчання за комп’ютером і не завжди це можна зробити в школі. Ось через це цю сім’ю ми підтримали і комп’ютером. Така гарна історія, але для цього потрібні бажання жінки і наші можливості. Коли вони збігаються, ми маємо гарні результати.
– Скільки таких сімей по громаді?
– Тільки під нашою опікою зараз шість тисяч дітей.
– Це досить багато…
– Так, тому заради дітей ми й заходимо в сім’ю. А ці цифри завжди, знаєте, трошки мінливі. Це може бути і 400, і 500 сімей, залежно від ситуації. І ми можемо говорити не тільки про сім’ї в складних життєвих обставинах, а це також сім’ї, які всі кошти витрачають на лікування дитини. Вони також в складних життєвих обставинах, але проходять у нас зовсім за іншим напрямком. Це діти, які потребують медичного лікування і, знову ж таки, батьки не мають можливості додаткового заробітку.
– Вони не знають, куди спрямувати дитину.
– Так, і таке трапляється.
– А Ви спілкуєтеся із провідними лікарями і готові надати сім’ям відповідний супровід. Скільки зараз у вас працівників?
– Для нас це досить болюча тема, тому що їх дуже мало. На всю Луцьку територіальну громаду маємо чотирнадцять соціальників, які працюють безпосередньо в управлінні соціальних служб, ще вісімнадцять добираємо через тендери на закупівлю тих чи інших послуг для спеціалістів, і таким чином в межах реалізації міської програми маємо можливість оплачувати їх послуги. Але це вузькопрофільні спеціалісти, які працюють в тому чи іншому напрямку. Є ще п’ять працівників, які фінансуються за рахунок коштів фонду, виграного гранту, малих грантів підтримки сімей, які опинились в складних життєвих обставинах, і розвитку денного догляду, послуг денного догляду і раннього втрачання. Також з минулого року й до січня 2026-го роботу десяти працівників фінансує Дитячий фонд ООН ЮНІСЕФ (Україна) в межах проєкту «Кращий догляд для дитини». Рік вони фінансують, а далі ми інститулізуємо цих працівників до себе і вже на 2026-й на оплату їх послуг передбачені кошти з бюджету Луцької міської громади.
– Хто може прийти до вас на роботу?
– Люди з великим серцем, які хочуть працювати і які відчують своїм серцем, що турбота про інших людей – це для них не просто робота, а зміст усього життя. Звісно, нам потрібні люди, які мають освіту. Або соціальну, або психологічну. Ми дуже потребуємо юриста, тому що є багато людей з таким запитом, як юридичні послуги. Серед наших гарних партнерів – центр «Безоплатна правова допомога», куди ми скеровуємо людей. На щастя, зараз є багато адвокатів, які готові підтримати сім’ї в складних життєвих обставинах. Але, звісно, є й такі питання, які можна було би вирішувати тут вже і зараз методом консультації, або перескеруванням, перенаправленням.
– Такий час тепер, що без юриста жоден з нас нікуди не рушить.
– Так. І тому, знаєте, в нас залишаються ті, хто дійсно любить роботу. Багато хто прийде, попрацює і відчуває, що це не його…
– Щоб працювати з сім’ями, із дітьми, треба їх любити, віддавати їм частку власного сердечка… А Ви вже у цій сфері 25 років!
– Це тільки соціальній роботі я стільки присвітила. Крім того, ще маю педагогічну освіту, п’ять років була освітянкою. Тож загалом з дітьми, сім’ями працюю вже три десятиліття. Започатковувала Центр соціальної служби у Володимирі-Волинському.
– А Ви ж лучанка?
– Так, я лучанка. Чоловік в мене військовий і його перше призначення на роботу було у Володимир. Він також лучанин. Ми молоді, повні сил і енергії, поїхали у Володимир на квартиру, яку нам винайняли батьки, бо тоді ще не мали своїх коштів, а потім вже відповідно почали працювати, ставати на ноги. Я з великою теплотою згадую Володимир, бо це гарне місто. Я його дуже люблю і в мене там залишилося багато друзів і колег по роботі. Ми часто спілкуємося. Мені тоді було 22. Пригадую, коли хотілося щось смачненьке приготувати вдома, йшла на місцевий ярмарок, купляла щось і одразу в тих же жіночок розпитувала рецепти. Такі були в мене життєві історії. А потім перша робота, спочатку Мала Академія наук, я працювала вчителем історії. Також були активності, конкурс різдвяних шопок. Десь з самого дитинства мені батьки привили лідерські якості і можливості розвиватися трошки більше, краще. І мені запропонували створити центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у Володимирі-Волинському.
– На той час для України це було дещо новеньке.
– Так, так. Там багато було функцій поєднаних із службою у справах дітей. От, знаєте, найкращу роботу, яку можна знайти, найкраще попробувати якраз в полях. Дотепер згадую ці володимирські поля, села, сім’ї, які були для мене інколи найскладнішим випробуванням, бо там доводилося забирати дітей. От найбільш такий яскравий приклад на все життя. Він навчив мене дуже багато. Якось з одного села зателефонували і сказали, що помер дідусь і в тій хаті три дні разом з тим мертвим дідусем знаходиться двоє маленьких дітей, мама яких десь повіялася. І ми поїхали туди. Мені тоді було років 25, ще в мене самої донька була маленька. І коли я побачила в тій колисці восьмимісячну дитину, а неподалік прив’язаного за ніжку трирічного хлопчика, бо, мабуть, дідусь не давав ради вже з ним, йому, напевно, було погано, і він десь його прив’язав до ліжка, щоб він там вже не бешкетував. І ці діти вже не плакали, а скиглили. І сусідка, яка приносила раз в три дні молоко, виявила таку картину. І ми приїхали, нам треба було забрати дітей. Я не мала навіть в що завернути ту дівчинку, зняла з себе пальто і закутала маленьку у нього і так привезла. І поки я її везла в Володимир, я зрозуміла, що я її не віддам, що вона буде моя. І хлопчика, відповідно, залишу у себе. До пізньої ночі ми їх оформляли в лікарню… Потім через зонд помалесеньку кормили, щоб не було стресу, обстежували. Я пам’ятаю педіатра Наталію Анатоліївну… Вона мені вказала так багато дороговказів життя, які я згадую дуже часто. Вона каже: “Давай так, давай завтра. Ну, добре, добре, забереш тих дітей, тільки – давай завтра”. Ви знаєте, я прийшла додому, до ранку вмовила чоловіка, що ми забираємо тих дітей. І я зранку прийшла до неї і кажу: “Ми забираємо дітей”. Вона зробила мені гарячого чаю і каже: “Давай подумаємо так, от сьогодні ти цих двох забереш. Через півроку буде ще така ситуація, ще буде троє дітей… Ти забереш?” – Ну, звісно, заберу.
А ще через трошки каже: “А давай ми так спророкуємо: через два-три роки в тебе буде десять дітей”. Я кажу: “Ну, то так і буде… То, напевно, таке моє покликання в житті, якщо так буде”. А вона каже: “А де твоя дитина тоді? Вона в тебе одненька, і тобі тільки 25, і ти захочеш ще народити дітей?” – Ну, народжу ще. Кажу, напевно, от такий в мене шлях десь вибраний.
І вона сказала одну фразу, яка, знаєте, десь як холодним кип’ятком мене десь зупинила. Не зупинила в усьому іншому, але вона сказала: “А що тобою керує?” Кажу: “Мені їх шкода”. А вона мені: “Запам’ятай раз і назавжди – жалість принижує людину. Якщо ти хочеш людині чимось допомогти, будь з нею відверта. Або ти можеш їй допомогти, або одразу не давай марних надій”.
І тоді діти, були поміщені в Володимир-Волинський інтернат і пів моєї зарплати йшло на памперси, тому що вони в ті 2000-ні були, ну, катастрофічно дорогі, а ще на якісь іграшки, я їх постійно відвідувала і щось купувала. Робила для них, що могла. А тоді приїхала американська пара і забрала цих дітей на виховання в Сполученні Штати Америки. Мені довелося вивчити навіть англійську мову, щоб спілкуватися з ними (ще не було мобільних телефонів, зв’язок – тільки через поштамт). Я телефонувала, д переживала за тих дітей, дуже довго їх супроводжувала. І буквально два роки тому цей хлопчик до мене зателефонував, знайшов і попросив зустріч в Zoom. Коли я вийшла в Zoom, він каже: “Ви знаєте, я так Вас і уявляв – білу жінку”. Тому що його мама афроамериканка, тато – європеєць, і така його фраза: “Я Вас уявляв тою білою жінкою… Я про вас не пам’ятаю, але мені багато батьки розказували, як Ви важко віддавали нас”. Я не взяла за 25 років жодної дитини до себе додому. Я виховала своїх двох дітей, але вони такі емпатійні, співчутливі до інших, як і я. І мені здається, у своїй роботі я найбільше керуюся оцим правилом: “Якщо можеш допомогти, помагай тут і зараз”.
– Хто ваші колеги по роботі, які вони?
– Напевно, колектив – це те, що формує саму роботу. І коли поряд з тобою є люди, які готові працювати, викладатися, – це дуже цінно. Мені пощастило з колегами, бо ми з ними однодумці. Ми з ними дивимося в одному напрямку, говоримо в одному напрямку. І масштабуємо ті ідеї, знаєте, інколи так просто збираємося і починаємо говорити, що ми можемо ще зробити.
Я бачу, що жодна людина не є байдужою і пропонує якісь свої варіанти, і це вдосконалює нашу роботу. Особливо в царині створення якихось приємних моментів. Наш управлінський хештег: «Люблю щасливі очі дітей». У час війни щасливих промінців у них дочекатися дуже складно… Коли дивитися на дітей, в більшості – вони сумненькі.
– А як вплинув на цю сумну статистику Святий Миколай? Ви ж спорядили його в дорогу до міських і сільських діток?
– Так, і це якраз той дивовижний випадок, коли можна сказати: «Люблю щасливі очі дітей»… Це дуже хороша історія на всі часи і насамперед – для дітей! Щоб їх от “запалити”… Щоб їм дуже сподобалося… Щоб вони на мить забули про війну, щоб вони забули про тривогу, щоб їхнє дитинство не пробувало в укритті… І щоб вони не здригалися від нічних таких кошмарів. То, звісно, ми маємо зробити якнайкраще в інтересах дітей. Тому, коли організовуємо якісь особливі заходи, ми включаємося усі. І працівники – це, напевно, той забезпечений тил соціальної структури, соціальної сфери, який сьогодні надає можливість і працювати на імідж міської ради, працювати на турботу міської ради. Тому що сама міська рада, міський голова, вони не зможуть почути всі проблеми. Ми маємо бути тими вухами, руками людей, які допомагають.
– До цього особисто долучається і міський голова. Відвідує сім’ї, вручає подарунки. А чарівний маршрут прописує, певне, Ліна Вікторівна?
– Так, ви знаєте, це єдиний міський голова, який бере участь у наших заходах. 15 років в нас діє акція «Святий Миколай – у кожну домівку». І це єдиний міський голова, який почав разом з нами їздити в оселі громадян. І коли ми до них телефонуємо, кажемо, що хочемо привезти до них незвичного помічника святого Миколая – міського голову, вони не вірять. Але Святий Миколай все може. Цього року одна мама каже: “Невже він, міський голова, прийде в гуртожиток?” Так, наш Ігор Ігорович йде і в гуртожитки, і в найбідніші та найскладніші сім’ї. У них навіть є можливість поспілкуватися з міським головою, побачити його людяність, його сприятливість до роботи. Ігор Ігорович також бачить, як наші люди живуть. І разом з тим, на радах ми постійно обговорюємо це питання. Ви знаєте, як керівник, найбільше маєш можливість доносити проблеми людей. І це відображається, звісно, і в підтримці, і в виділенні тих самих приміщень. Можна було б вигравати проєкти, але якби не було відповідно такої підтримки, це було б набагато складніше. Тобто і виділяються приміщення, і розуміється, що треба створювати ці сервіси. І виділяються кошти на програми, і затверджуються програми.
– Депутати долучаються до цього?
– Ми завжди рахуємо, що в соціальній сфері не повинно бути політики. Має бути тільки відкрите серце. Тому долучаються усі, і я ніколи не відокремлюю, що це депутат якоїсь обласної чи міської ради.
Це просто людина, яка долучається. І ми дуже радо намагаємося всю допомогу, яку ми отримуємо, перш за все показувати, кому вона йде. Ми дуже багато пишемо листів підтримки, просимо у них про підтримку тих чи інших заходів. І разом з тим запрошуємо наших благодійників, щоб вони побачили ті щасливі очі дітей. На Різдвяно-Новорічні свята ми не купили жодної цукерки за кошти міського бюджету. Їх нам надали люди, які мають ті чи інші підприємства, організації, навіть не завжди дотичні до харчової сфери. Вони нам допомогли забезпечити солодкі подарунки для наших дітей. Святий Миколай тільки розпочав ці заходи, а їх ще буде багато – до Різдва, до Нового року. У нас в запасі є багато подарунків, але якщо хтось має якісь додаткові можливості нам допомогти, ми радо всіх приймаємо і запрошуємо, і допомагаємо їм бути відкритими до проблем інших людей і бачити тих дітей, яким спрямовується ця допомога.
Це така вища міра довіри людей, які дають нам допомогу, і коли вони побачать, кому ми її даємо, їм хочеться ще нам допомагати. Тому що це прозорість у роботі і у всьому.
– Хто чекає Вас вдома?
– Нещодавно в нас з’явилася нова членкиня сім’ї – наша Кнопочка, – жартівливо мовить на це господиня кабінету. – Діти давно мріяли і хотіли саме Коргі – собаку, яку вирощувала сама Королева. Вона дійсно потішна, така енергетична батарейка для нас усіх. Знову ж таки вчить, як турбуватись про інших. Мої діти дуже багато кого заводили. У нас були і попугаї, і канарейки, і їжачки навіть мініатюрні, і морські свинки, і хом’яки, і котики. У нас все життя, коли діти були маленькі, і зараз, коли вже дорослі, хтось жив, за когось треба було турбуватися.
– Подав котик голосок під вікном, треба його рятувати…
Так, і це також було. Ну і оце син зробив такий подарунок, приніс додому ось таку собаку. Вона потішна, дійсно така знаєте яка. Радіємо Кнопці всім сімейством. Чоловік, син, донька і я. Валентин – чоловік і син – Валентин, бо кращого ім’я в житті немає. Донька – Анастасія. Сину 20 років, доньці – 27, вона вже працює, і я дуже тішуся тому, що вона багато вкладає у свій професійний ріст, має значні здобутки. Інколи перемоги чи здобутки дітей – набагато важливіші, ніж свої. Тому я сьогодні тішуся за своїх дітей, що ми перш за все їх виростили людяними. Я їм завжди говорила про те, що по вас і про нас судитимуть, які ми. І тому для них було завжди основне в житті, щоб зі всіма вітатися, всім допомагати, зі всіма бути доброзичливими, ніколи не конфліктувати, завжди всіх усім підтримувати. Діти і допомагають нам, і підтримують нас. У нас дружня гарна сім’я, яку я дуже бережу і якою надзвичайно дорожу. І це, знаєте, те сокровенне, яке навіть не хочеться ніколи виносити десь на загал, тому що щастя любить тишу.
– Спасибі за хорошу розмову.
– Дякую і вам.
Спілкувалися
Тетяна САЛЬДО,
Сергій ЦЮРИЦЬ.