Старійшина Бережницького лісництва
На
Маневиччині доводилося бувати часто. Готуючи матеріали для «Волинської газети»,
відвідали не один населений пункт. Але до одного з найвіддаленіших сіл, яким є
Бережниця, дорога ніяк не звертала. І ось нарешті все-таки доля нам
посміхнулася і привела і до цього населеного пункту, в історії якого є і не
вельми приємні спогади.
Про них ми
дізналися від головного лісничого Луцького військового лісництва Сергія
Панасюка, згодом почули від майстра Бережницького лісництва Анатолія Скулинця. Анатолій
Онисомович вже 28 років оберігає природну красу рідного краю.
– Почули, що
Ви старійшина Бережницького лісництва і знаєте навколишні ліси як свої п’ять
пальців.
– Пальці завжди зі
мною, а до лісу треба йти. Що ж до роботи, то у військовому тільки 8 років, а
раніше був у Городоцькому державному лісгоспі.
– Ви лісовод
і за професією, і за освітою?
– Можна сказати, що так.
– Як почалася
ваша лісівнича біографія?
– Тому, що я нині причетний до родини лісівників,
завдячую своєму колишньому дядькові, на жаль, вже покійному. Свого часу він
працював і старшим майстром, і лісничим. Тож і привів мене до лісу.
– Родом Ви з
Бережниці?
– Так, родом з Бережниці, тут народився, виріс та живу.
Тут і батьки мої проживали.
– Ваше село
має унікальну історію, яку довелося почути від ваших колег. Виявляється у
період радянізму його жителів намагалися виселити невідь-куди, не дозволяли
будуватися, за найменшу провину штрафували. Робили все можливе, аби зігнати
людину з обжитого місця, з рідної землі, дорожчої за яку у селянина нема
нічого. Пригадайте трохи про той період.
– То відбувалося значно раніше, десь у шістдесяті роки.
Ми тої вакханалії вже не застали. Тоді дійсно комуністична імперія хотіла
виселити село. Але люди вкоренилися і противилися такому бездушному
волюнтаризму. Їх залякували різними способами, не давали будуватися, накладали
різні штрафи. Але село не скорилося. Тільки в дев’яностих роках, уже при
незалежній Україні, у Бережницю провели світло. Ось тобі й весь гуманізм
суспільства, де людина так добре живе і країни іншої не знає, бо й дихається
вільно.
– Ваша
дружина також місцева?
– Так, тільки не з Бережниці, а з сусіднього села Сельська.
Це сім кілометрів звідси.
– У лісі
спіймали чи знайшли в селі?
– Усе-таки свою Віру Минівну, – мовить Анатолій
Онисимович,на хвильку притримавши посмішку, – в селі надивився. Хоча в житті
по-різному ведеться. Маємо троє дітей: Світлану, Андрія і Вадима. Двоє вже,
можна сказати, одружені, а третій ще ні. Двоє внуків-козаків маємо: Остапа та
Захара. Так син забажав назвати.
– Анатолію
Онисимовичу, з початком цієї кривавої війни, яку затіяв кремлівський виродок
путін, почуття тривоги загострилося, не виникало бажання втекти, десь знайти
якщо не для себе, то хоча б для дітей та внуків безпечніше місце?
– Тривога, думаю, вповзла в душу кожного. Але куди
тікати, де ховатися? Кращої сховки за ліс нема. Ніхто рідного села не полишив.
Усі на місцях.
– Багато хлопців
з вашого села стали воїнами, аби боронити від зажерливих посіпак нашу землю,
родину, своє село та Україну в цілому?
– По-моєму сім чоловік пішло на війну з нашого
села, у тому числі й мій кум Володимир Федорович Савчук. На превеликий жаль,
він уже загинув. Він очолював місцеву гімназію, яка є філією Опорного закладу
загальної середньої освіти «Троянівський ліцей» Маневицької селищної ради.
Тільки війна не щадить нікого. Її безжалісні жорна готові перемолоти усіх.
Він був в АТО, а
коли почалася війна, знову пішов захищати Україну. Провоював рік, нинішнього
квітня загинув. Числа вже не пам’ятаю.
– Хлопцям,
які зараз воюють на фронті, допомагаєте, підтримуєте їх морально.
– Аякже без цього. В міру можливого, звичайно,
допомагаємо. Чим можемо, тим і допомагаємо. Сьогодні без цього не можна. Маємо
всі разом працювати на перемогу.
– Громада
села організувалася, мабуть, у такому важливому питанні і також допомагає нашим
воїнам ЗСУ переборювати ворога?
–У нас на фронт часто збирають. Байдужих нема, дають хто
що може. Люди розуміють, як нелегко тим хлопцям, які сьогодні на передньому
краї. Можливо, тепер для них не так важлива якась посилка з харчами, як
моральна підтримка. Вони не кинуті напризволяще, про них пам’ятають.
– Дорогою
помітили, що у вас є православна церква та Дім молитви. Останній виглядає,
неначе королівський палац.
– Так, православна церква в селі є, але тут проживає
чимало п’ятидесятників. Молитовний їх дім і справді розкішний. За чиї гроші
його збудували, то я не скажу, бо не знаю. А церква названа на честь Святого
Дмитра. Саме на його честь у селі престольне свято. Раніше ми відзначали його
восьмого листопада. Тепер за новим Православним календарем День Дмитра
Солунського випадає на двадцять шосте жовтня.
– Що для Вас
значить ліс, чим він подобається та приваблює?
– Найперше, він дає нам можливість заробити якусь
копійку, а для людей це не маловажно. Поступово звикли та втягнулися в роботу і
тепер без лісу нікуди. Уже й не уявляєш собі щось інше. Зрештою, іншої роботи в
селі й нема.
– Яку площу
займають лісові угіддя, що знаходяться під Вашою охороною?
– Мій обхід розрісся на площі тисяча сто сімнадцять
гектарів. Основу лісових насаджень складає сосна, місцями зустрічається вільха.
Але вона в меншій кількості. Враження таке, що знаю вже кожне дерево. І не
тільки тому, що щодня буваю в лісі, серед якого народився і живу. Він багатий і
дарами природи – грибами та ягодами. І річка у нас є, можна сказати, що є все.
Усе добре. Головне, аби тільки швидше війна закінчилася та мир настав.
Володимир ПРИХОДЬКО.
Сергій
ЦЮРИЦЬ.
Фото
авторів.