Цього літа зустрів у рідному селі нашу футбольну зірочку Юлю Дударчук.
Її футбольна кар’єра починалася у команді ЖФК «Ніка» – десятиразового чемпіона України, володаря Кубка нашої країни, володаря Кубка Світу серед клубних команд, срібного призера Міжнародного турніру з футзалу серед жіночих студентських команд «Кубок ректора УАБС НБУ». У складі «Ніки» завоювала 6 медалей. У шістнадцять стала кандидатом у майстри спорту, у неповних вісімнадцять – майстром спорту України з футзалу. Вона чемпіон України з футболу серед жіночих команд (1 ліга) сезону 2014 р., срібний призер ЧУ з футзалу 2012–2013, 2010–2011, бронзовий призер ЧУ з футзалу 2015–2016, 2014–2015, 2011–2012, другий бомбардир чемпіонату України з футзалу (18 м’ячів, сезон 2016–2017), найкращий молодий гравець чемпіонату України (2015/2016).
Зараз дівчина навчається у Полтавському національному педагогічному університеті ім. В. Г. Короленка, грає за футбольну команду «ПЗМС» (Полтавський завод медичного скла) та національну збірну України з футзалу. Отож не оминув нагоди, щоб не розпитати, що новенького у її житті.
– Юлю, як тобі живеться у Полтаві?
– Уже звикла. Це першого року було дуже важко. Попри те, що мене, сільську дитину, доля закинула у велике місто, довелося звикати ще й до ментальності місцевих людей. Були навіть такі, що називали мене бандерівкою. Мої колежанки відрізнялися від мене ментально. Траплялося, що я плакала. Адже ж мені тоді було лише 13 років. Та роки збігли і зараз я зовсім не шкодую, що тоді прийняла таке непросте для себе і моїх рідних рішення і потрапила до Полтави. Дуже рада, що я там.
– Кожного року не перестаю дивуватися твоєму спортивному завзяттю. Ти справжня футбольна зірочка України. Про тебе пишуть спортивні видання, у тебе беруть інтерв’ю відомі журналісти. Знаю, що торік ти стала кращим футболістом України…
– Так, того року мене назвали найкращим молодим гравцем, – уточнює. Мені таланило на голи… А ще я вдячна команді, адже не дарма кажуть, що футбол – гра командна. Від вчасного пасу і навіть підбадьорливого погляду дівчат по команді залежить, чи будеш успішним на полі. У цьому є також заслуга і тренерів. Завжди пам’ятатиму своїх перших футзальних тренерів – Ольгу та Сергія Ягодкіних. Зараз у нас новий тренер – Микола Миколайович Кудацький. Він все робить для команди і ми стараємось. Все добре.
– Як починався твій шлях у великий футбол?
– У мене є старший брат, за яким скрізь і ходила «шнурочком». Фактично виросла з хлопцями на футбольному полі. Під час великої перерви завжди ганяла з ними м’яча. Їздила на всі шкільні змагання. Теніс, баскетбол, волейбол, футбол… Рідний батьків брат Юрій Дударчук, котрий закінчив Луцький педінститут ім. Лесі Українки і повернувся до рідної школи викладати фізичне виховання, розгледів мій талант і, щоб якось його підрятувати, став брати на ігри із хлопцями. Власне він і порадив займатися футболом більш професійно. А якось, ще десь у 6 класі, під час районних змагань мене помітив тренер Шацької ДЮСШ Володимир Олександрович Кубай і запросив у свою дівочу секцію, куди і їздила кожний день на тренування… Та з дівочим футболом не склалося і тренер запропонував мені тренуватися з хлопцями (у ті ж роки тут тренувався і майбутній півзахисник юнацького «Шахтаря» та збірної молодіжної України Василь Штандер – Авт.). У 2008 р. зіграла за юначу команду на приз «Шкіряний м’яч», відтак стала виступати за область у чемпіонатах із футзалу. Їздила на тренування у Маневичі, де була команда дівчат, в Івано-Франківськ, де отримала першу в житті нагороду (за 3 місце). А потім потрібно було їхати до Полтави. Мій вибір підтримали тато і брат, а мама була проти. Мені ж тоді було лише тринадцять…Але тато переконав її і я потрапила до Полтавського спортивного інтернату та здобула місце форварда в команді ЖФК «Ніка».
– Ти гравець національної збірної України. Як почуваєшся у нашій головній команді?
– Зараз добре. До національної жіночої збірної України мене запросив головний тренер Володимир Колок. Саме він визначився зі списком 14-ти гравців, яких викликали на навчально-тренувальний збір до Львова та мали змогу зіграти два товариські матчі з Національною жіночою збірною Італії. До цього списку потрапили гравці з чотирьох клубів, у тому числі і я. Що ж, я вдячна йому за це. Завдяки цьому здобула неабиякий досвід і тренувань, і відповідальних ігор, бо ж довелося грати у товариському матчі проти збірної Італії, забити три голи у ворота збірної Словаччини, виступати в Іспанії, Росії, Узбекистані, Польщі… Цього року вже провела два матчі за збірну України і забила два голи. Це дуже багато. Це супер для мене. В головній команді складається все добре. У нас дуже професійний тренер, знає, як поводитися з м’ячем, чого вимагати від гравців на полі. А на перших порах довелося не солодко, було дуже важко, зараз психологічний клімат змінився у кращий бік і професійний рівень тренувань виріс. Я вже два роки у збірній України. Після останніх зборів я виросла на кілька сходинок вгору. Наш новий тренер грав за збірну, виступав за кордоном. Він професіонал своєї справи. Мені він дуже сподобався.
– Де найбільше полюбляєш грати?
– І в захисті, і в нападі. Ми всі намагаємось бути і біля воріт суперника, і швидко відійти до своїх, щоб захистити. Ми всі бігаємо. Та все ж особисто мені найбільше подобається забивати голи.
– Розпочинається новий сезон. Тобі доведеться вчитися і грати водночас. Чи не важко це для дівчини?
– Зараз я навчаюся у магістратурі Національного педагогічного університету на факультеті фізичної культури і спорту. Звісно, і навчання, й чемпіонат вимагають неабияких зусиль, але одне одному не шкодять. Я з цим справляюся. З навчанням у мене дуже добре, футбол не заважає вчитися. Звісно, мій улюблений предмет – футбол.
Зараз розпочинається сезон і я приступлю до тренувань. Їх у мене два на день. Трохи важкувато, але я професіонал. Мені подобається забивати у ворота суперників, а для цього потрібно тренуватися, щоб набути доброї фізичної форми і, граючи у командну гру, показати індивідуальну майстерність…
– Мельники мають свою футбольну команду, яка грає в чемпіонаті району. Сьогодні на їх товариський матч із футболістами с. Грабове прийшли навіть твої тато і мама. Мельниківці програли з рахунком 3:4. Хтось навіть висловив думку, що якби на поле вийшла Юля Дударчук, рахунок був би на користь наших односельчан. Чи не хотілося тобі, як колись, зіграти за рідне село у команді хлопців?
– Ні, просто це хлопці. Вони грають у свою гру. Грають дуже гостро. Ніхто із них не буде дивитися, що я дівчина. А я боюся травмуватися.
– Чи даєш тренерські уроки місцевим футболістам?
– Поряд зі мною живе хлопець, який у місцевій футбольній команді грає на місці воротаря. То ж, звісно, я не оминула нагоди, аби трохи його потренувати. Так роблю завжди, коли приїжджаю до рідного села. Йому мої тренування сподобалися.
– За що любиш Мельники?
– Тут я народилася, пішла до школи, тут живуть мої батьки, рідні, друзі. Звісно, я люблю своє село. Тут дуже гарні люди. Село таке привітне. Я вже п’ять років у Полтаві, бачу, що наші люди дуже відрізняються від тих, що там. Набагато добріші.
– Чи маєш попри спорт якесь хобі?
– Люблю гуляти. У Полтаві чимало гарних парків, то ж намагаюся частіше бути на природі. Звісно, парки наших грибних і ягідних лісів не замінять, та все є можливість побути з природою.
– Чи не збираєшся заміж?
– У мене є хлопець, з яким дружу. Дуже вдячна йому за підтримку. Він уболіває за мене, в усьому допомагає, приходить на всі домашні матчі. Щодо одруження, то усьому свій час…
Розмовляв Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото автора: Юлія Дударчук з батьками і племінницею у рідному селі.