Подружжя Хомюків знає головний секрет сімейного щастя.
Думаєте, шлюб – це факт
доконаний? Якби ж то. Насправді сімейне щастя лише тій парі дістається, яка щодня
і щомиті за нього бореться. А ще – молиться Богу і вірить у долю.
– Якщо у Книзі Долі записано: «Маєш жити з цим чоловіком»,
то куди не втікай – все одно його зустрінеш! – із 60-літнього досвіду заміжжя знає Любов Яківна. – Бо от познайомилася я з
Володею. «Та ну, – думаю, – такий шустрий! Нащо він мені?» Але скільки не
проганяла, скільки до мене інші хлопці не залицялися, під вінець таки з ним пішла.
– А я хоч і городський був хлопець (родом із Фалемичів, але
навчався у Володимирі-Волинському), хоч від дівок не мав одбою, а все одно:
побачив ті «карі очі, чорні брови», влюбився та й на всю жизнь! – каже
Володимир Семенович, який у свої 80 такий самий бравий, як у молодості.
Познайомилося майбутнє подружжя, як це зазвичай буває,
випадково. Володимирів друг запропонував «сходити на дівчат». Але городські –
завше такі гонорові. Тож намилилися хлопці на багаті села – у с. Зімне (як
кажуть місцеві).
– Зайшли, пам’ятаю, до хати – діво-о-ок: до кольору до
вибору! – пригадує Володимир Семенович. –
Та найбільше мені хазяйчина дочка приглянулася: як струночка, тоненька,
очі карі, сама чорнява. І хоч мій друг обіжався (бо то його дівка щиталася),
але став я до неї клинки підбивати… – з інтригою в голосі продовжує чоловік.
– Ой, видумуєш: «підбивати»! – безцеремонно перебиває Любов
Яківна. – Володя був крепко шустрий, аж відлякував. Та не дарма в народі
кажуть: «Де б я не ріс, де б ти не ріс, а нас Господь докупи зніс». Отаке й у
нас сталося.
Квітково-цукерковий період, як тепер кажуть, став у Хомюків тільки
від любощів солодкий. Бо в голодне повоєння була біда чорная, – так влучно
зауважують оповідачі. Тому найдорожчий презент, який зумів Володя роздобути
своїй Любі, – цукерки-подушечки, дістані
«по великому блату!».
Та й дівчатам непросто виходило хлопців зваблювати: сукенки
зазвичай перешивалися з маминого чи від старшої сестри плаття, туфлі на
каблуках – небачена розкіш, а панчохи – взагалі на вагу золота.
– Якось віз я Любу з Володимира на Зімне. Машини тоді, ясно,
не мав. Але й велосипед, який мені сестра купила, на той час – транспорт
солідний, – усміхається Володимир Семенович. – Так-от їдемо. А темнота-а-а –
хоч око виколи. Проґавив яму і перекинулися ми на землю. Я сміюся! Кумедія ж! А
Люба моя навзрид ридає. «Що таке?! Що болить?!» – кинувся до неї. А вона на
коліна показує: перший раз панчохи вдягнула й ті порвала, – навіть тепер, через
60 літ, сміється чоловік. А жінці і зараз не смішно. Бо таке, мовляв, навіть
розповідати соромно, не те що в газеті писати. Хоча насправді сльози дівчини
зрозуміти можна: капронки їй прислав брат. І роздобув їх тільки тому, що
працював у шахторозвідці та спецпайок отримував. Тому довго ще Люба берегла у
шафі порвані, але акуратно зашиті панчохи.
– Мабуть, після того ви жінці пар із десять колготок купили?
– цікавлюся жартома.
– Я? Та ви що! Гроші дав – і хай сама собі вибирає! –
дивується чоловік запитанню. Бо він, виявляється, за всі 60 літ майже ніколи
зарплати в руках не тримав: усе їй – коханій дружині діставалося.
– А нащо мені гроші, коли ними Люба й так грамотно
розпоряджалася? – запитує Семенович риторично.
– Тим паче, – додає дружина, – ми разом у Володимир-Волинському
вищому профтехучилищі 40 літ пропрацювали, в одній бухгалтерії нам гроші
нараховували, то й не було потреби обом за зарплатою ходити.
– Невже ніякої «заначки» не мали? – не можу повірити.
– Та ж у нас обща каса була. Кому скільки тре’ –
приходив і брав, – пояснює чоловік.
– А ще була у нас довіра один до одного, – додає дружина. –
І саме вона, мабуть, є головним секретом, чого ми 60 літ укупі тримаємося.
Саме ця довіра, між іншим, не дала шлюбові розпастися, коли
злі язики зводили наклепи на Семеновича та Любові Яківні вкладали в голову
погані думки.
– Було… Було по-всякому, – зітхає Володимир. – Я ж із 43
років роботи педагогом 30 літ співав у хорі. А це значить – пізні репетиції,
поїздки з виступами. Словом, якось їхав я мотоциклом з Володимира-Волинського у
Зімне. Ніч. Темно. Бачу, якась дівчина рукою спиняє. Став я. «Підвезете?» – питає.
«А чого ж ні», – відповідаю. Вона, як вияснилося, жила геть в іншому селі. Доки
я туди, доки додому – на півтори години з графіка вибився. Заходжу в хату, а
Люба з порога: «Ти де був?» – «Співав», – кажу. «І хто ж тебе до цих пір
слухав?» – «Та ще мотоцикл дорогою зламався», – виправдовуюся, але бачу: хтось
уже про дівчину доклав. Е-е-ех, ліпше зразу правду. Розказав усе, як на
сповіді. Жінка мене трохи пожурила. Та й помирилися. І тільки сусідці було
невтямки, що вона так старалася, а не змогла нас розлучити.
– Ой, скільки тих пліток було!.. Він же в мене часто по
командіровках їздив. Люди по селу казали, нібито якась чужа жінка його шукала,
що в них там якісь шури-мури. Брехня то все була. А в подружжя довіра має бути.
Довіра та підтримка. Навіть у звичайному – хатній роботі, – повчально каже
Любов Яківна. – В нас, до прикладу, нема такого: то бабська робота, а то
мужська. Кому що виходить, те й робить. Тільки до каструль його не підпускаю.
Про те, чи бували сварки, Хомюки сміються.
– А як же без них! Посварилися – помирилися – полюбилися, –
підморгує Володимир Семенович.
– Але щоб менше їх було, треба вміти терпіти, коли-не-коли
змовчати. От мій чоловік: крепко балакати любить. Мене це завжди нервувало. То
я, щоб не сваритися, робила вигляд, ніби слухаю, а насправді про своє думала, –
зізнається пані Люба. – Але то як молоді були (тоді боялася, щоб не обідився).
А вже як на пенсію пішли, я більше
сваритися стала (все одно ж дід нікуди не дінеться). Часом крикну: «Затихни!».
А як не доходить, розвертаюся і йду собі.
– Але я все одно її люблю. За те, що хороша, що трьох дітей
виховала, що завжди прибрано й наварено, – обіймає чоловік свою Любов.
– А я ціную, бо він у мене не курить і не п’є, по
господарству помагає, в мирі та злагоді поставили дітей на ноги, шістьох внуків
дочекалися і п’ятьма правнуками тішимося, – хвалить дружина свого Володю.
– Шкода тільки, молодьож нині не про те мріє. Квартири-машини
їй подавай! – зауважує Володимир Семенович.
– За 80 літ ми, повірте, бачили, як мали сім’ї купу грошей,
медом помазаних, та не мали щастя, – підтримує чоловіка Любов Яківна. – А хтось
пісну картоплину на двох ділив і з вірою та любов’ю діамантове весілля зустрів.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.