Ви ще ні разу не були в Європі? Не журіться. Бо не
залишаючи межі Луцька, можна таки відчути себе на якусь мить за кордоном,
зокрема – у Польщі. Для цього лишень треба проїхатися тролейбусами, які міська
рада придбала у своїх партнерів із Любліна. Минуло більше півроку, а в цих
тролейбусів навіть зовнішній вигляд не змінився: продовжують рекламувати
польські товари та послуги – від спа-салонів до люблінських видань.
Усе почалося з того, що влада Любліна, отримавши
фінансову підтримку від Євросоюзу, купила нові тролейбуси. А що робити з тими,
що раніше курсували вулицями цього міста? Віддавати на металобрухт було шкода,
бо перебували ще в доволі доброму технічному стані. Коли ж у влади
міста-побратима Луцька виникла пропозиція купити ці тролейбуси, то ідея
виявилася однаково доброю для обох сторін. І польські тролейбуси, врешті-решт,
вийшли на українські маршрути.
А як почуваються у них водій, кондуктор і пасажири? Чи
комфортно їм? Вирішила перевірити, як живеться всередині цього пасажирського
транспорту тимчасовим «мешканцям єврозони».
Ось і наш герой – 212-й, 1987-го року випуску. Біля
дверей залишилися польські умовні графічні позначення, які зрозумілі всім: на
роликах, із морозивом не заходити. Є можливість зайти з візком. Потрапляю
всередину. Над входом, як і в наших маршрутках, розташовано червону кнопку –
сигнал до водія. Зверху, щоправда, попередження: за викликом не спиняється. Поряд
українською мовою на приклеєному клаптику паперу дописано: «Сигнал не працює».
Вартість квитка в польському тролейбусі –наша. Біля кабіни водія – попередження
польською про заборону палити в салоні. Є малюнки-позначки, що це місця для
інвалідів та дітей. Помітно залишки якихось металевих кутників: напевно,
колись, в іншому (польському) житті, тут розміщували оголошення чи рекламу.
Нині на це ніхто не зважає, бо всюди у салоні, чи то справа, чи то зліва,
розклеєно різноманітні папірці.
Широкі проходи, багато вільного місця. Розумію, що для
візків. Місць для сидіння менше, ніж у наших сучасних. Самі крісла м’які, ще не
зовсім протерті, без дірок. Це за стільки років!.. Але до деяких уже добралися
руки народних «умільців»: порізали, трохи пошматували. Чи не скарб, як Остап
Бендер, шукали?
Чую перші репліки пасажирів:
– Які високі сходи! Це ж перечепитися можна і гепнути чи
ногу підвернути…
Запитую в поважної пані, котра примостилася на задньому
сидінні в кінці салону, чи зручно?
– Ось тут сидиш і відчуваєш людину позаду себе, настільки
вузько, або збоку тисне (невже наші люди повніші за європейців? – авт.).
Зате прохід широкий. Ніхто не нависає над тобою. Всім вистачає простору…
Аби не відволікати водія та кондуктора від роботи,
спілкуюся з ними вже на кінцевій зупинці.
– На 212-му я вже десь півроку, – каже шофер, пан Сергій.
– Зручне, комфортне сидіння, та й сам тролейбус іде плавно, м’яко. Хороший. Але
він ще у Польщі поіржавів: треба вже ремонтувати кузов. Та не в тому річ:
будь-яка техніка поламається на наших дорогах. Тому погано, що до цих
тролейбусів нема обіцяних запасних частин. Щось там шукають… Та й у нас не
вистачає персоналу: слюсарів мало, електриків. Хто на таку малу зарплату хоче
працювати? Одиниці. Тож коли якась поломка, доводиться стояти в черзі.
– Я вже шість років працюю в депо, – долучається до
розмови кондуктор – пані Олена. – Є з чим порівняти. В наших тролейбусах, як на
мене, тепліше. Але тут сидіння м’які. Добре рухатися салоном, місця більше, не
доводиться розштовхувати пасажирів ліктями. А те, що кажуть про високі сходи,
то вони у всіх тролейбусах однакові. Щоб коли дощ – не заливало…
У кінці розмови згадала розповідь знайомої про те, як
одного разу, перебуваючи в Польщі, їй довелося добігати до тролейбуса, що от-от
мав рушати. Водій помітив дівчину, відчинив двері. Захекана, зайшла до салону.
Минуло кілька секунд, і шофер голосно мовив: «Ой яка неладна пані, навіть не
подякувала, що зачекав». Їй стало незручно за таку неввічливість…
Тож мені не хотілося бути «неладною», і я подякувала
своїм новим знайомим за щирість. Напевно, саме культура, котрої нам інколи
бракує, і є одним із показників «європейськості»… В усякому випадку, сидінь за
20 років експлуатації в тролейбусі ніхто з люблінських пасажирів не порізав.
Наталія ГЛАВНІЧЕК.
Фото автора.