Як «Мусcоліні» і «Цига» підневільно в німецькій армії служили, а потім у лісах на Ковельщині разом із українськими повстанцями червоних окупантів громили…
Неймовірні історії про людські долі періоду Другої
світової війни залишили архівні установи! Перейшовши у спадок Галузевому
державному архіву Служби безпеки України зі спецфондів НКВД-МГГБ-КГБ СССР,
вони, можливо, так би й припадали пилом забуття, якби не сучасна генерація вітчизняних
дослідників, які безпосередньо служать в СБУ. Тож коли директор Галузевого
державного архіву Служби безпеки України Андрій Когут 8 травня ц. р. в інтерв’ю
порталові «Цензор. Нет» розповів, що в складі УПА на Волині в 1944 р.
перебувало як мінімум 2 литовців у сотні «Кубіка» (ур. с. Несухоїже
Ковельського р-ну Тихін Зінчук), то «Волинська газета» звернулася до нього з
проханням надати детальнішу інформацію.
І ось – довгоочікувана відповідь. А до неї –
повністю оцифрована справа на групу «ворогів народу», яких 4 травня 1944 р. заарештував Відділ контррозвідки «СМЕРШ» 47
Армії, справу завершили розслідувати 15 березня 1945 р., а 16 червня того ж
року засудив на 8 років радянських концтаборів ГУЛАГ Військовий Трибунал 47
Армії у складі майора юстиції Мусахаівяна (головуючий), майора юстиції
Уманського, капітана юстиції Колобова (члени) і старшого лейтенанта юстиції
Богдановіча (секретар).
Справі проходять як обвинувачені за ст. 54-1-а
(«Зрада Батьківщини») Кримінального кодексу УРСР – копія аналогічної статті 58 КК РСФСР – та
засуджені на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах із поразкою
в громадянських правах на 5 років і без конфіскації особистого майна через його
відсутність такі волиняни:
Троцюк Віталій Дементійович (псевдо «Яблонко»), 1923
р. н., ур. с. Пузово Устилузького р-ну (нині Зоря Володимир-Волинського р-ну)
Волинської обл. УРСР, безпартійний, малограмотний, не одружений, із селян,
помер у місцях позбавлення волі 18 жовтня 1944 р., місце поховання невідоме;
Сергійчук Михайло Юхимович («Голота»), 1925 р. н.,
ур. с. Почапи Маціївського р-ну (нині Любомльська ОТГ) Волинської обл., безпартійний,
освіта 7 класів, не одружений, із селян, помер 18 травня 1964 р.;
Стрисюк Василь Сергійович (псевдо «Мурашко»), 1923
р. н., ур. с. Осинка Колківського р-ну (нині Маневиччина, приєднана до Луцького
р-ну, згадки про село немає) Волинської обл., безпартійний, малограмотний,
неодружений, із селян, помер у місцях позбавлення волі 7 грудня 1946 р., місце
поховання невідоме.
А також литовці:
Амбультес Болесус Пятрасович (псевдо «Муссоліні»),
1922 р. н., уродженець с. Жиконорес
Семитського р-ну Тракайської обл. Литви, безпартійний, освіта 1 клас,
неодружний, із селян;
Швабас Вітаутас Андрусович («Цига»), 1922 р. н., ур.
м. Ковно (Каунас) Литви, безпартійний, освіта 7 класів, не одружений.
Обом присудили по 8 років позбавлення волі у
виправно-трудових таборах із поразкою в громадянських правах на 5 років і без
конфіскації особистого майна (через відсутність такого на момент арешту).
По справі також проходила та була засуджена за ст.
54-3 КК УРСР («Зносини з іноземною державою з ворожою метою») на 5 років
позбавлення волі з ураженням у громадянських правах на 5 років та без
конфіскації майна через його відсутність Самчинська Віра Григорівна, 1914 р.
н., ур. м. Ковеля, безпартійна, освіта 7 класів, заміжня, яку вже в часи
Незалежності України було реабілітовано Прокуратурою Волинської обл. як жертву
політичних репресій.
У чому ж звинувачували в умовах військово-польових
судів та ще й в обстановці, коли на території області тривали бої не лише між
гітлерівцями і РККА, але й відділами УПА і польської Армії Крайової? За що
покарали неволею (у двох випадках і смертю) цих громадян?
Віталій Троцюк, Михайло Сергійчук і Василь Стрисюк у
серпні-вересні 1943 р. добровільно вступили в боївку УПА і служили в різних
сотнях УПА. Слідство в особі капітана держбезпеки Уборського довело, що вони
«зі зброєю в руках неодноразово брали участь у боях із радянськими
партизанами», а 29 квітня 1944 р. під час облави в Скулинських лісах на
Ковельщині були затримані, хоч і намагалися втекти. В Віталія Троцюка і Василя
Стрисюка були при собі гвинтівки російського зразка з набоями. Вони воювали в
сотні «Верховинця», з наближенням «других совєтів» отримали наказ розходитися
по домівках, щоб коли фронт посунеться далі на Захід, знову зібратися в лавах
УПА.
Там само співробітники КНВД затримали і двох
литовців, в обох також вилучили вогнепальну зброю та патрони до неї…
Як же ж опинилися Болесус Амбультес і Вітаутас
Швабас у лісах на Волині та ще й у лавах УПА?
Історія – варта детективного роману.
Болесус Амбультес пояснював слідчим «СМЕРШу» свою
так:
«Я потрапив у німецьку армію в грудні 1941 р. під
час мобілізації… 6 місяців проходив навчання в м. Вільно (Вільнюс, – ред.), а потім був направлений на
Україну – Донбас… Коли наш батальйон був перкинутий у м. Ковель, то він
називався шуцбатальйон, тобто поліцейський. Коли нам видали повне
обмундирування і сказали, що відправлять на фронт, ми в кількості 11 чоловік вирішили
не їхати на фронт і потрапили в банду «бульбівців»… Гвинтівку, 30 патронів до
неї і гранати я приніс із собою, яку потім забрав один із повстанців… 29 квітня
1944 р. один із них крикнув, що нас оточує Червона Армія, всі кинулися втікати.
І я також, але був затриманий…».
Зрозуміло, що перебуваючи в руках радянських
чекістів, усі заарештовані, і литовці в тому числі, намагалися всіляко себе
вигородити.
У Вітаутаса Швабаса були такі пояснення:
«У 1942 р. я був мобілізований і німецьку армію і ешелоном відправлений у м.
Коростень (Житомирська обл. України, – ред.),
де ми перебували 3-4 місяці, потім нам перекинули в м. Козятин (Житомирська
обл. України, – ред.), далі знову в
м. Коростень. Згодом – у м. Кривий Ріг, а потім у м. Миколаїв, де я проходив службу
в 8 німецькому батальйоні. Коли цей батальйон був розбитий (військами РККА, – ред.), мене перевели в 4 німецький
батальйон, який дислокувався в м. Ковелі. Звідти ми виїхали в с. Купичів
(раніше Турійський, нині Ковельський р-н Волині, – ред.), де нам видали обмундирування і зброю та сказали, що скоро
відправлять на Східний фронт. Це було в
грудні 1943 р. Із нас далеко не всі хотіли йти на фронт, тому одного разу ми в
кількості 11 литовців дезертирували в тил. В одному з сіл нас затримали
повстанці УПА, керівники яких нам сказали, що допоможуть переправитися в Литву,
а поки деякий час ми побудемо в них. Але нас у Литву не відправили, і ми в них
знаходилися доти, доки не були затримані бійцями Червоної Армії… Вже
перебуваючи в УПА, ми дізналися, що вони воюють проти Червоної Армії і
Радянської влади, за Самостійну Україну без Совєтського Союзу… Під час служби в
німецький армії наш підрозділ називався 11 литовський шуцбатальйон (допоміжна
поліція, – ред.), ми несли охоронну
службу».
На настрої представників Литви серйозно вплинули
листівки, які розповсюджувала Українська Повстанська Армія. В багатьох із них
були заклики залишити службу в німецьких окупантів та разом із іншими
поневоленими народами СССР боротися за свободу.
Із 11 литовських утікачів із німецького охоронного
поліцейського батальйону, як встановило слідство, 2 були вбиті гітлерівцями під
час втечі, ще 1 литовець втопився в річці, а двоє пішли в партизани. Болесус
Амбультес і Вітаутас Швабас потрапили в радянський полон, тож виходить, що ще
четверо литовців із числа учасників УПА зуміли уникнути пастки? Але хто вони –
невідомо…
Символічно, що в 1994 р. справа №68234 переглядалася
Прокуратурою Волинської області. Однак, 15 червня 1994 р. за підписом першого
заступника облпрокурора Євгена Шамринського
було ухвалено висновок, за яким волинські правоохоронці (начальник відділу К.
Е. Руденко, виконавець В. П. Кирикилиця) не знайшли підстав для реабілітації і
2 литовців, і 3 українців:
«Вважати Віталія Троцюка, Михайла Сергійчука, Василя
Стрисюка, Болесуса Амбультеса і Вітаутаса Швабаса обґрунтовано засудженими по
цій кримінальній справі і не підлягаючих реабілітації, про що повідомити
заінтересованих осіб».
І з припискою:
«Повідомлення про прийняте рішення не розіслане у зв’язку з тим, що невідомі
адреси заінтересованих осіб».
Дискутувати з цього приводу – марна справа. В
усякому випадку, ні українці, ні литовці, які перебували в лавах УПА, в травні
1944 р. не могли бути «зрадниками Батьківщини» як мінімум із 2 обставин.
По-перше, Західну Україну і Литву в 1939 і 1940 рр. СССР фактично окупував і
видав усім громадянам серпасто-молоткасті паспорти без їхньої на те згоди, тож
їхнє громадянство СССР – сумнівне та умовне. По-друге, до 20 липня 1944 р. на
Волині точилися бої з гітлерівськими окупантами, і всі 5 засуджених ніколи не
служили в РККА, відтак, не могли бути її зрадниками.
В усякому випадку, журналісти України та Литви
спробують встановити долі цих литовських громадян, які в 1944 р. опинилися в
лавах УПА на Волині. Щодо того, з ким, як і скільки разів вони воювали, цього
вже жоден архів не розповість…
Володимир
ДАНИЛЮК.
На
фото з архіву: титульний аркуш архівно-кримінальної справи литовських та українських учасників УПА на Волині.