Лицар «цивільної відваги»

Чи не тому так відбулося, що сам покійний ні впродовж усього страдницького життя, ні в останні дні на землі не вважав за потрібне привертати увагу до власної персони у суто фізичному вияві – у контексті побутового дискомфорту чи критичного стану здоров’я? Належав бо до тих, хто воліє забувати про себе, коли цього потребує справа. Найпереконливіше тому свідчення – тривале ув’язнення в час «розвинутого соціалізму» за антирадянську діяльність – поширення ідей «українського буржуазного націоналізму». 

А в часи Незалежності ми звикли бачити його виразну постать на всіх патріотичних акціях як обов’язкову складову, як органічний знак їх ідейного акцентування. І не просто бачити, а й чути. Микола Георгійович вважав за потрібне при кожній нагоді спілкуватися на гострі політичні теми не тільки зі знайомими, а й з людьми, яких зустрів уперше, вселяючи віру в національний потенціал. 

У цьому зв’язку в пам’яті зринає епізод зі святкуванням 9 травня у 2012 р. На Меморіалі «Вічна слава» в Луцьку і довкола – повно людей з георгіївськими стрічками на грудях. Позначені ними і очільники влади, що виголошують промови у януковичівському стилі. І генерали, і прокурори… А пан Микола підходить то до одного, то до іншого гурту молодих людей і запитує, навіщо кожному з них той «неукраїнський знак»? Пояснює, що ними, юними, маніпулюють, що не годиться так давати себе використовувати. На нього шикають старші віком жінки, хтось обзиває «недорізаним бандерівцем», а він знову і знову твердо: ви помиляєтесь. 

У тому натовпі його, звісно, підтримати було нікому. Ледве вдалося заступитися, коли два підпилі молодики взялися завертати назад покручені подагрою спрацьовані руки. Втім, постійно наражатися на ризик, коли йдеться про речі принципові, вважав для себе за норму, адже звик жити за законами «цивільної відваги» (вислів національної героїні Олени Теліги).

Притаманна Миколі Георгійовичу відданість патріотичній діяльності до останнього подиху засвідчує і упорядкована ним добірка листів від спільників за життєвим вибором. Назва аж надто зрозуміла – «Митарства політв’язнів на засланнях і після так званого звільнення – виходу на «волю». На жаль, омріяного видання автор так і не дочекався: підготовка до друку завершилася за кілька днів до його прощання з білим світом. За збігом обставин у той же час автору цих рядків довелося вчитуватися у написане в далеких уже 1975-79рр. задля компонування передмови. Так хотілося встигнути вчасно, але…

Читаю-перечитую, і з думки не йде приповідка: 

«Скажи, хто твої друзі, і я скажу хто ти сам». 

Бо ось вони – друзі Миколи Коца, чиї підписи стоять  під листами до нього:  Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Опанас Заливаха, Левко Горохівський, Ярослав Лесів, Микола Горбаль, Ірина Сеник, Михайло Масютко, Павло Кампов (всього більше 50 адресатів!). 

Чи не правда – дуже знакові імена, дуже знакові за ними орієнтири?! 

Здавалося б, немає особливого сенсу у звертанні до відомих політичних біографій: слава Богу, діяльність їх носіїв уже належно оцінена суспільством. Немало з них успішно реалізували свій потужний потенціал служіння народним інтересам уже в новому часі, окремі стали навіть депутатами Верховної Ради. Але – що було до того, якої ціною давалася дорога до мети? Дбайливо збережені Миколою Коцом листи, власне, і проливають світло на ваготу тієї ціни. Тут немає згадок про тортури на допитах чи хід слідства у сфабрикованих справах, бо про це писати суворо заборонялося. Однак вони є джерелом безцінної інформації про секрети патріотичної стійкості, про дивовижну солідарність між адресатами, про потребу підтримувати один одного у безперервних випробуваннях нелюдськими умовами існування і спонукають до відповідних роздумів. На це, вочевидь, і розраховував їхній хранитель, будучи переконаним, що і в часи нинішні треба всіма силами нарощувати оту «цивільну відвагу», таку характерну і для нього самого, і для авторів специфічної кореспонденції.

Водночас через досить дисципліновані за змістом (зі зрозумілих причин) рядки вимальовується непересічність особистості самого Миколи Георгійовича. Серед його кореспонденції – десятки вітань із Днем Ангела, Різдвяними та Великодніми святами, у яких не тільки традиційні побажання, а й вдячність за безкомпромісну позицію. 

Все це, звісно, сприяло певною мірою душевній рівновазі, бо ж на поселенні в робітничому гуртожитку вродженого інтелектуала неабияк мучив і духовний голод. В оточенні моральних покручів з їх хронічними п’яними розгулами суголосної душі бути не могло. А то – з неймовірним трудом зібрана в тюрмі «бібліотека» із газет, брошур, журналів (мішок вагою понад 100 кг), яку приволік з собою по етапу, потребувала поповнення. Отож друзі у листах намагалися інформувати про новини у культурному житті, розділити тривоги за моральний занепад серед молоді, на яку так багато надій покладала після хрущовської відлиги прогресивна громадськість. Характерною тут є реакція Михайла Гориня, який шкодує, що у просторі побратима «мало місця для книг, журналів, творчих дискусій». При тім усе ж радить не гризти надмірно душу сумними реаліями, відсутністю в «його величності робітничого класу» «позитивної системи цінностей, ідеалів, жадоби пошуків знань, справедливості і т. п. …Ваші колеги по роботі мають, очевидно, свою систему цінностей, яка торує їм дорогу у витверезник» (лист від 19. 03. 75 р. з Ходорова Львівської обл., де М. Г. дозволено було жити у батьків після звільнення). «Дивитися згори» на властиві часові неподобства задля збереження нервів і здоров’я радить непоступливому і в найменших деталях українському Донкіхоту Михайло Масютка. «Невже ви, пишучи телеграму українською мовою, не знали про те, що її на пошті не приймуть?.. А якби була у кожній республіці державна мова своя і все так, як там хочеться, то яка була б потреба нам поневірятися по мордовських таборах та Володимирському централі… Мені не хотілося б, щоб ви такими діями, своїм українством стали об’єктом глузування. Ви ж подумайте, серед кого ви знаходитесь, і згори, і знизу. Відносно тих вурків, то з ними теж треба вміти поводитися. Не треба по-їхньому жити, але й заїдатися з ними також не треба, бо це народ злопам’ятний і підлий» (з листа М. Масютка від 18.12. 76 р. – на той час політв’язня зі стажем). 

Втім, як виявилося згодом, на максималізм волинського дисидента подібні поради вплинули не особливо. І після виходу на волю він умів стояти на своєму, не дозволяв зневажати власну людську і національну гідність. Фантастичними зусиллями, перебуваючи в ролі безхатченка аж півроку, домігся поселення біля рідні в Луцьку. Досягти подібного колишнім політв’язням вдавалося украй рідко – особливо тим, хто не спокусився на обіцяне сприяння у влаштуванні добробуту та інші блага завдяки співпраці з КГБ. 

А Микола Георгійович у цьому плані зазнав неабиякого тиску (звісно ж, було чим шантажувати!). Не похитнувся. За це мусив розплачуватися. Як згадував згодом, до такого відчаю, як пошуку роботи і прописки після звільнення, не доходило навіть у часи неволі. І родичі, й давні друзі теж відверталися, бо не хотіли наражати своїх дітей на небезпеку. Він їх розумів і не засуджував… 

Отож, після звільнення душевного болю у Миколи Коца таки побільшало – через нове випробування самотністю. Довелося викинути заповітну мрію про одруження, бо не в його правилах було обтяжувати собою інших. У відомому інтерв’ю Василю Овсієнкові він особливо наголошував, що виготовлені ним україноцентричні листівки розповсюджував сам, доручати цього своїм студентам не міг, бо то означало б зламати чиюсь юну долю. Так, він тільки на перше враження здавався грубуватим, а насправді по сутності своїй був послідовним аристократом. Хай же таким і залишиться у пам’яті всіх, хто його знав і розумів. І тих, хто за його життя не зміг зрозуміти до кінця.

…Насамкінець, як то при поминанні прийнято, погортаймо сторінки життя дорогої для України людини у хронологічній сув’язі.

Адреса появи на світ Миколи Коца – с. Гуща у Любомльському р-ні, дата – 10 грудня 1930 р. Звичайна і, все ж, незвичайна для того часу поліська селянська родина: тим, що батьки, почавши господарювання з півгектара землі, за 10 років стали заможними і шанованими у своїй окрузі людьми. Завдяки невтомній праці і винахідливому розуму глави сім’ї, його нечуваній на тоді підприємницькій діяльності постав двоповерховий дім, нажили 10 га орної землі, мали свої сіножаті та ліс. Однак у круговерті відомих подій 1939–1945 рр. було зруйновано все нажите, і мрії на майбутнє. У 1940 р. родина якийсь час жила в польському с. Острувки, де малий Микола ходив до школи. У 1942-1944 рр. село цілком перебувало під контролем УПА, але не раз проривалися і червоні партизани, нищівно грабуючи людські припаси з хати в хату. Шастали по селу, німці засікали і бомбили. А потім – насильницька колективізація, вивезення в Сибір, якого Коци уникли дивом, хоч від радянської тюрми батько таки не врятувався. Після п’ятирічної неволі рахунків із «продажниками» не зводив, не хотів, щоб шкодили дітям у здобуванні освіти, на що покладав великі надії, бачив у цьому запоруку їхнього майбутнього. 

Із 1950 р. – Микола Коц – на строковій службі в армії на Далекому Сході. Захворів, комісували. Повернувся – і у вечірню школу. Там вражав усіх вчителів швидкістю і якістю опанування навчальних програм. 

А далі було навчання на економічному факультеті, та після другого курсу паралельно – на мехматі в університеті. З 1962 р. – на викладацькій роботі у сільськогосподарському технікумі, що функціонував у містечку Копиченці (Тернопілля). У час навчання, як міг, чинив «опір русифікації вузів», наполягаючи на викладанні українською мовою. Нажив солідний «хвіст» від КГБ і вже, не здогадуючись про це, перебував під пильним оком при роботі в технікумі. Саме в цей час активно працює над своєю гуманітарною освітою, вишукує і студіює заборонені в СССР історичні дослідження, слухає «Голос Америки», записує все нові повстанські історії з вуст оточення. 

Органи фіксують «нездорові» зацікавлення свого «підопічного», професійно моделюють провокаційні ситуації. Його затримують із виготовленими для поширення листівками в кишені. На них – тризуб і дещо перефразований вірш Василя Симоненка «Курдському братові» (у редакції Миколи Коца – «Українському братові»). Відтак – арешт 26 жовтня 1967 р., слідство, суд і ув’язнення з 11 квітня 1968 р. (засуджено до 7 років тюрми і 5 років заслання). 

На волі, зачепившсь із горем навпіл у Луцьку (про що писалося вже), працював на будівництві чорноробом, хоча навіть на засланні знайшов посаду викладача ПТУ. Так помстили за те, що не розрахувався за «довіру» сексотством.

Став одним із засновників Гельсінської спілки, Товариства політв’язнів і репресованих, а згодом – і УРП. При Незалежності дуже важко сприймав лукавство і чвари між нібито своїми і зарікся бути членом будь-якої партії. Про свою незгоду казав імітаторам прямо у вічі. Напрацьоване власним розумом і хистом уклав у книги: «Волинь у лещатах смерті» (у співавторстві з Леонідом Осауленком), «У лабетах червоних вампірів» (2015 р.), «Розстріл в’язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року» (2010 р., у співавторстві з Володимиром Засєкіним), «Схрони (бункери) Волині (2010 р.).

Отак і зустрів свою смерть – у статусі переможця та лицаря цивільної відваги.