Волинські дороги Вільгельма, який залишився Василем
Під час допиту в міністерстві держбезпеки на Володимирській, 33 на ламані російськомовні запитання
слідчого Колюбаби, він, представник австрійської монаршої
родини Габсбургів, відповідав українською. Викрадений 26 серпня 1947-го радянськими карателями з Відня, завершить свій
земний шлях у Києві – у камері №17 Лук’янівської в’язниці. Тут, 18 серпня 1948 року, у
53-літньому віці, востаннє побачить (крізь загратоване віконце) небесний
проблиск. Тож і прах Василя Вишиваного (літературний псевдонім Вільгельма фон
Габсбурга) покоїться в одному із чисельних безіменних поховань на цвинтарі біля
Лук’янівської в’язниці. А останні життєві місяці, тижні, миттєвості наче були
спрогнозовані його поетичними візіями: «Минають дні великого страждання, важкої боротьби»;
«минає в житті лиха доля, і кожний покине ярмо; всміхнеться нещасному воля,
цілуючи смертю його».
На всі складові запитання, чому ця людина зробила такий проукраїнський
життєвий вибір, достеменно відповісти неможливо. Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотаринзький
(нім. Wilhelm Franz von Habsburg-Lothringen)
народився 10 лютого 1895 року. Якби в Австрії
збереглася монархія, він міг би претендувати на цісарську корону. Та ерцгерцог
(архікнязь) Вільгельм став Українцем Василем Виш́иваним. «До зброї! До зброї,
стрільці! Товаришів рідних згадайте». Так українською закликав він у своїй
поетичній збірці «Минають дні». Коли в однойменному вірші Тарас Шевченко просив
Усевишнього: «Дай жити, серцем жити, і людей любити», то Василь Вишиваний,
вслід за генієм, власними діяннями довів вірність принципу: «Свою Україну
любіть. Любіть її. Во время люте, в остатню тяжкую минуту за неї Господа
моліть». І за це поплатився. А з іншого боку – назавше залишився вписаним
золотими літерами в історію України.
Українство ж Вільгельма формально започатковане цифрою
13. Саме у полк під цим номером він, випускник Терезіанської військової
академії, отримав призначення 1915-го, у
розпалі Першої світової війни. Ця частина на 80-85% була укомплектована українцями.
«Читати по-українськи навчився я взимі 1915 року, – констатуватиме фон Габсбург
в автобіографії, написаній
9 жовтня 1919 року. – Вчив мене жовнір з моєї сотні Примак (дехто з текстологів
це прізвище, написане ерцгерцогом від руки, читає як Пришляк. До речі, цей же
чоловік подарував Вільгельмові вишиванку, – В.В.). Перша
моя книжка в українській мові, яку я прочитав за допомогою Примака, була «Мала
історія» Грушевського. Крім того, читав я багато Франка… Дуже сподобався мені Федькович і мініатюри
Стефаника».
Відтоді при кожній слушній нагоді він вдягатиме українські
вишиті сорочки. Тож і для «січового» військового товариства стане називати
Василем Вишиваним.
Зрештою, навіть іспити боями «підштовхували» його до
українськості. Вільгельм
Габсбург писав також, що «український жовнір дуже
витривалий на голод і нужду, на труди і невигоди… В наступі нема кращих
жовнірів, як Українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук
команди». Зізнаючись, що дуже любив українські пісні («Не пора», «Ще не вмерла
Україна», «Верховино» і «Над Прутом у лузі»), Вільгельм Габсбург (Василь
Вишиваний) констатував: «Почуваю себе Українцем і інтереси України для мене на
першім місці». Саме цього нікому не прощає імперія зла у будь-якому своєму
вияві.
Однак є Вища Справедливість. І візія Василя Вишиваного
«Велика Вкраїна повстане» починає, незважаючи на потуги російських окупантів,
матеріалізовуватися. Тому й вдячні
українці починають вшановувати його ім’я назвами вулиць (як у столиці,
Івано-Франківську, Одесі, Первомайську), осмислювати цю унікальну долю у книгах
(як Іван Немченко у циклі «Король українських сердець: пам’яті поета і вояка
Василя Вишиваного»).
По-своєму невипадково, що 2019-й, який став Роком української культури в
Австрії, розпочався з імпрези «Король України: таємне життя і трагічна доля
ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга». Посол ОлександрЩерба написав на своїй
сторінці у Facebook: «Вільгельм фон Габсбург, Червоний Принц, Василь Вишиваний,
Король України – ця людина увійшла в історію під різними іменами. Племінник
кайзера, який, за планами Франца Йосипа, мав після Першої світової війни
очолити «Князівство Україна». Габсбург, який з молодих років захопився
українцями – народом без держави, народом без рабів і господарів. Воїн, який
пліч-о-пліч із рядовими січовими стрільцями воював за Україну. Герой-коханець і
ексцентрик. Мученик, що закінчив своє життя в безіменній могилі чи то в
Лук’янівській, чи то в Новоград-Волинській в’язниці НКВД – як «англійський
шпигун».
Очевидно, варто було б і
волинянам вшанувати пам’ять Василя Вишиваного (Вільгельма фон Габсбурга). Тим
паче, що у своїй автобіографії він
згадував, що під час Першої світової війни як полковник Українських Січових
Стрільців брав участь і в багатьох боях на теренах нашого краю, зокрема
(цитуємо, не вносячи орфографічних коректив) «коло Кожар на Волині, коло Ковеля,
Голоб, Луцька, Олики, Чумана над Гориню, Сільна, Рожиця (де всі мої річи з
обозом захопили Москалі), коло м. Кольки над Стиром, коло с. Черниша і Берестян
над Кормином, коло Берестечка і Свинюх».
Віктор ВЕРБИЧ.