Як
тільки режим дає слабинку, одразу на перших посадах більшає жіночих облич. Це
очевидно навіть на прикладі невеликої Волині. Та є в нас один такий район, де і
виконавча, і представницька влада у жіночих руках… На Маневиччині у тісному
тандемі працюють голова районної ради Людмила Веремчук та голова
райдержадміністрації Людмила Кирда. Ми запропонували їм обом одночасно відповісти
на запитання «ВГ».
Зустрілися
у кабінеті голови райдержадміністрації. Зауважила: за спиною у Людмили Кирди у
рамці на синьо-жовтому фоні зображення булави та напис: «Завжди так не буде».
То, з’ясувалося, промовистий подарунок із нагоди призначення місцевого патріота
– сільського голови.
Час
від часу мої співрозмовниці відволікалися на гарячі дзвінки. Практично усі вони
стосувалися одного: пошуків бронежилетів для земляків на Сході. Помітила: вони
достеменно розуміються в деталях цієї теми, дорожать часом, а коли говорять про
війну… ховають мокрі очі.
Людмила
Кирда очолила Маневицьку райдержадміністрацію прогнозовано. Вірний боєць
«Батьківщини», двічі депутат обласної ради, завжди активно відстоює інтереси
жителів Маневиччини. Родом із с. Лишнівка. З бібліотекарської ниви успішно
проторувала стежку в бізнес, ставши до керма підприємства «Климтранс», яке
займається міжнародними перевезеннями.
Людмила
Веремчук обрана головою Маневицької райради 22 лютого, відразу після страшних
подій на Майдані у столиці, коли і в райцентрі було неспокійно. До цього вже
друге скликання поспіль працювала заступником голови райради, тому добре знає
самоврядну кухню зсередини. Родом із села Куликовичі цього району. У лавах
депутатів районної ради представляє інтереси «Батьківщини».
–
Чи відчуваєте, що земляки звертають увагу на те, що на головних посадах в
районі – саме жінки? Зрештою, як вважаєте: мають ці посади якісь гендерні
особливості?
– Людмила
Веремчук: Безумовно, що так, бо у нашому районі це вперше так, щоби і
голова ради, і голова адміністрації – то були жінки. І помічають. І
придивляються. І відстежують кожен наш крок. Чи повчають нас чоловіки? Я не
перший рік тут працюю, уже друге скликання заступником, тому не помічаю чогось
такого. Ми й, зрештою, самі запитуємо поради. В першу чергу – у фахівців.
– Людмила
Кирда: Я скажу, що на цій посаді жінці важче. Мабуть, так у нашій державі
було передбачено: там, де чоловік може зробити крок, жінка має зробити два. Призначення
на цю посаду жінки, мені здалося, в районі сприйняли з певною пересторогою. Та
й чоловіки уважно спостерігали: що буду робити? Які перші кроки? Особливо два
мої заступники, які працювали на ту пору. Однак складніше швидше із жінками
(усміхається, – авт.). Хоча… людина має бути професіоналом. Ви, мабуть,
знаєте, які баталії розгортаються в районі під час призначення керівників. Я це
розумію, бо люди небайдужі до тих, хто прийде керувати зараз. Чи це головний
лікар, чи це начальник відділу освіти… Ми дуже скрупульозно вивчаємо
кандидатів. Бо це хабарництво вже дістало народ.
–
Але вам довелося одразу після обрання чи призначення братися до нетипових
проблем: бронежилети, армія, війна. Не заважає жіноче серце в таких питаннях?
– Л.
К. Як жінка, мабуть, більше розумію матерів, дружин, котрі сьогодні
випровадили чоловіків на війну. Переживаю і молю Бога, аби до них повернулися
ті діти. Довелося, крім того, з цими хлопцями ще й зустрічатися там, на
Донеччині (як відомо, керівники Маневиччини відвідали земляків із 51-ї ОМБР,
котрі проявили силу духу і після Волновахи залишилися стояти на блокпостах
Донеччини, – авт.). Неймовірними зусиллями я себе стримувала, щоб не
виявляти слабкостей. Адже, не доведи Господи, якась біда, ніхто ж не знайде
слів, щоб ту матір розрадити. Та ми сьогодні не маємо права стояти осторонь
армії. Нас не зрозуміють, зрештою. Це головна проблема в державі, районі,
області, селі… Була сесія селищної ради, розглядали земельні питання. Я
виступила перед сесією. Мовляв, не хочу, аби це сприймали як тиск із боку
влади, але прошу депутатів в першу чергу задовольнити заяви людей, чиї рідні
зараз – на війні.
– Л.
В. Не заважає, бо обирати не доводиться. Усі нагальні питання знаємо і мусимо
вирішувати. Тут справді спрацьовує такий материнський інстинкт захисту. Це ж не
тільки ми підключаємося до цих проблем. Хоча чоловіки-керівники у нас миттєво
мобілізують сили на допомогу армії, та перші дзвінки – із сільських рад, від
голів-жінок: Четвертня, Цміни, Череваха… Але всі на це працюємо: і лісгоспи, і
школи. Та й стан справ нормальний. Бюджет виконуємо, от зараз збираємо надходження
з лісових ресурсів, ягід та грибів.
–
Разом із тим ви, Людмило Федорівно, колись працювали у місцевій бібліотечній
системі, а ви, Людмило Володимирівно, теж маєте за спиною інститут культури.
Думаю, працівники галузі в районі це добре знають і очікують від вас певного поштовху
в розвитку…
– Л.
К. Ще за радянських часів культуру згадували тоді, коли треба концерт
зробити. Вона фінансувалася за залишковим принципом. Але очевидною є на
сьогодні прогалина в організації дозвілля молоді. Точніше, її «перехопили»
заклади громадського харчування. Молодь переважно йде в бари. Очікувати змін
від нас на районному рівні навряд чи результативно. Бо ті зміни не від нас
залежать. Те, що можемо, робимо. Преференцій, зрештою, не можемо собі
дозволити, бо ж відповідальні не перед галуззю, а перед усім районом.
– Л.
В. Ми знаємо проблеми культури, але ми знаємо, як хто працює. Скривити
душею тут їм буде важче. Але після обрання мене головою серед тих, хто
пропонував допомогу і висловлював підтримку, були й працівники культури, мої
колишні колеги. А те, що фахівці цієї сфери – на хорошому рахунку,
підтвердилося на недавніх проміжних виборах у Старочорторийській сільській
раді, де з чотирьох поважних претендентів обрали депутатом райради директора Будинку
культури.
–
Змінилося в районі ще одне: тепер із вікон сесійної зали не видно Леніна. Перед
нашою розмовою ви зустрічалися з поляками, які приїхали потаборувати в
Костюхнівку. Чи запитували у вас іноземці, де подівся монумент вождеві?
– Л.
В. Помічають, та й волиняни звертають увагу. Різні думки люди висловлюють.
Є такі, котрі кажуть: «Хай би був…» Маневиччина відрізнялася якраз тим, що ми
мали той монумент… Щодо поляків, то справді доводилося чути від наших
партнерів: «Ось нарешті ви вже позбулися Леніна, який тут був недоречним». Як
іноземцям було сприймати: величезний монумент червоного вождя, рука вперед, а
позаду на будівлі – синьо-жовтий стяг?
– Л.
К. …Того ідола треба було забрати! Цей пам’ятник просто гнітив маневичан.
Тому його мусили знести, щоб дати такий моральний поштовх – почати життя з
нової сторінки. 21-го увечері його збили з п’єдесталу, 22-го відбулася сесія
райради, де ми провели перезавантаження влади. Хоча, зрештою, система влади
залишилася такою ж. Змінилися тільки керівники. Але вони мають змінити ставлення
до людей. Воно не повинне бути формальним. У кожну проблему треба вникнути і за
можливості допомогти. Людина звертається не просто ради забаганки.
Поляки
традиційно звертають увагу на політичне життя тут. Нам колеги з Лодзького
воєводства допомагали зробити якісну діагностику, організували відпочинок учасникам подій на Майдані. Саме з
ними сьогодні ми мали зустріч. Бесідували й про ситуацію в державі. Розказали
їм і про сім’ю з Донеччини, яка приїхала жити у селі Боровичі. Господар тієї
родини – громадянин Польщі, дружина – українка. Двоє діток на руках, найменшому
– 1,5 року. Зайшли в стареньку хату, без умов. Просили конкретної допомоги для
них.
–
Хто із жінок – ефективних державних менеджерів світу чи України – для вас є
прикладом?
– Л.
К. Навіть мови немає – Юлія Тимошенко! Ще мені імпонує позиція Олександри
Кужель та Лесі Оробець.
– Л.
В. Солідарна з цією думкою. Але до цих імен я ще додала б Ірину Геращенко.
–
Ми з вами, здається, за кілька кроків від адміністративної реформи. Може
статися так, що в певний момент вам доведеться поступитися повноваженнями одна
одній. Що тоді?
– Л.
К. Як воно буде – побачимо. З того, що знаємо, то на місці районних та
обласних адміністрацій мають залишитися державні представництва з дуже
обмеженими контролюючими функціями. Те, що створять виконкоми при районних
радах та обласних радах, – правильно. Бо ці комітети будуть чітко виконувати ті
рішення, які прийматимуть депутати. А ніякі інші. Сьогодні у функціях голови
ради та райдержадміністрації багато що переплітається. Ми не перетягуємо
ковдри. Я навпаки – навіть рада, коли Людмила Володимирівна підставляє плече,
бере на себе якісь клопоти. Але функції дублюються. І якщо в органах влади нема
порозуміння між різними гілками, виникають конфлікти.
– Л.
В. За 15 років роботи в органах самоврядування ми вже стільки наговорили
про реформу, що страшно не заговорити її знову. Вона назріла, і якщо її
реалізовувати, то – нині. Ми вже спізнюємося. Бо першим кроком мають бути зміни
до Конституції, щоби там чітко звучав рядок про районні, області ради та їхні
виконавчі органи. Поки цих змін нема, решту кроків неможливо здійснити. Але
принаймні те, що напрацьовується, – виглядає нормально. Голів районних рад
запрошували на нараду в Міністерство регіонального розвитку, яку проводив віце-прем’єр
Володимир Гройсман, там усі ці моменти розписали. Було б дуже добре, якби
голову виконкому обирали люди, прямими виборами. А повірте: повноважень
вистачить усім!
Розмовляла
Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото
автора.
P.S. А те, що на Маневиччині жінки здавна відігравали знакову роль, засвідчує факт: на початку століття лідер польської держави Юзеф Пілсудські врятувався від смерті, заховавшись під спідницю жінки із с. Старосілля.