Відійшла у Вічність колівчанка Галина Полінкевич, вистраждана непоправною втратою сина безутішна волинська матір…
Ми познайомилися телефоном. Десь із годину балакали. Дві жінки, які ніколи одна одної не бачили. Галина Андріївна дякувала, що «Волинська газета» виявилася єдиною на всю Волині, котра добрим словом згадала тоді її сина.
А я дякувала Галині Андріївні за її сина, Леоніда Полінкевича. За те, що разом із чоловіком виховали Людину. Що не сховали – віддали Україні…
Ми плакали. Одна одну заспокоювали. Дві жінки, які ніколи одна одної бачили. А ще аж фізично тоді відчула, як болить, як розривається у Галини Андріївни серце. Хоча після похорону десь півроку минуло…
«Дякую, що не одна я його пам’ятаю. Дякую, що і вам ця утрата болить», – далі ридала у трубку мати.
Аби якось її заспокоїти, переводжу мову. Про внука запитую, про невістку. Полегшало…
«Бож-ж-же мій! Яке це горе!!! – промовляла я до себе, вже поклавши трубку редакційного телефона. – І як, як! із цим горем жити?..»
…Відболіло. Минулого тижня перестало битися серце Галини Андріївни. Шкода, що її мрія так і не здійнилася. Мрія, якою вона поділилася на похоронах Леоніда: «Нехай смерть мого сина буде останньою…»
Із останнього інтерв’ю:
«Ми з чоловіком готували його до іншого життя, хотіли, щоб він став учителем. Льоня любив музику, грав на акордеоні, тому був несподіванкою його вибір… Уже 20 років їжджу на велосипеді, який він час від часу ремонтував мені. Люди сміються, мовляв, Андріївна не може купити новий, а я відповідаю: «Син казав, що я такого надійного не знайду». Трактор своїми руками фактично з брухту зібрав! А як приїжджав зі служби на день, то руки були чорні, порепані. Вони в нього не відмивалися від мазуту… Ми й зараз не віримо, що його немає. Приїхали з поля і кажемо: «Льоню, ми вже вдома…».
…Вічна пам’ять Мамі Героя!
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
На фото Володимира ДАНИЛЮКА: 22 травня 2016 р., поле біля Волновахи, де 2 роки тому бандити розстріляли групу майора Леоніда Полінкевича…