«Вони помруть, а я справлятиму нужду на їх могилі»…
Добротний будинок у «царському» селі під Луцьком. Колись тут раділи життю, мріяли, в достатках купалися. І не один, мабуть, перехожий по-доброму заздрив господарям обійстя. Адже Олена та Віктор лише власними силами будували сімейне щастя. Після розвалу Союзу почали маленький бізнес. Тяжкою працею зуміли «розкрутитися» й відкрити в Луцьку мережу магазинів. І за кілька годин усе обірвалося.
Сьогодні друзі та сусіди згадують про Олену й Віталія тільки найкраще: «Порядні, інтелігентні, щирі. Завжди підтримуючи один одного, були дійсно подружжям. Люди до них тягнулися».
Проте найдорожчим своїм скарбом Олена та Віталій вважали трьох синів, невісток, онуків. Жити, працювати, чогось досягати хотіли в першу чергу для них, найрідніших. Проте одного дня подружжя не стало!…
Першою, хто забив на сполох, стала внучка Даринка. Дівчинка була донькою одного з трьох синів. Попри те, що її тато розлучився з мамою, дитина підтримувала теплі стосунки з бабусею та дідусем, щодня телефонувала, ділилася новинами. А того дня бабуся ніяк чомусь не відповідала на дзвінки. Коли дитина набрала номер стаціонарного телефону, на тому кінці дроту прозвучало: «Алло». Та замість зрадіти, Даринка злякалася й миттю кинула трубку. Чоловічий голос, який щойно відповідав, належав її… батькові . Тому самому, котрий заборонив доньці називати його татом, і дівчинка зверталася до чоловіка «Ігор». Тому самому, якому рідні навіть не дозволяли перебувати в батьківському домі «без нагляду» інших членів сім’ї.
Трохи оговтавшись від несподіванки, дитина знову передзвонила й запитала: «А де бабуся з дідусем?». Та замість відповісти, Ігор став «аллокати», ніби погано чує, і поклав трубку.
Ці події так налякали членів сім’ї, що один із синів терміново повернувся з-за кордону та всі разом вони підняли міліцію, знайомих, сусідів – усіх, хто допоміг би внести бодай якусь ясність.
Лише Ігор поводився підо-зріло спокійно: дивився телевізора, готував їсти, а про свої червоні очі та відмову брати участь у з’ясуванні обставин пояснював просто: цілу ніч їздив, шукав батьків і втомився.
В якийсь момент брати запитали в Ігоря: «А як ти потрапив до будинку? Де взяв ключі? Коли востаннє бачив тата з мамою? З яких це пір вони залишили тебе самого?».
Щоразу плутаючись у деталях, Ігор розповідав рідним, нібито до Луцька приїхав, аби забрати борг у свого квартиранта, виселити його і самому перебратися жити у звільнене помешкання. А до батьків завітав, аби забрати свої речі і попросити тата допомогти «врозумити» квартиранта.
Одначе факти не клеїлися в логічний ланцюжок, маса дрібних деталей прямо суперечила сказаному, а озлобленість Ігоря та його небажання давати покази міліціонерам усе більше переконували: чоловік знає щось про зникнення батьків, проте мовчить!
А потім… Потім сталося неймовірне. Ігор назвав слідчому міліції приблизне місце, де можна було знайти зниклих. Це був… рів над приміською дорогою. В тому рові – насип свіжої землі. А під землею, понівеченими, лежали… Віталій та Олена!
Згодом судмедексперти нарахували на тілі загиблої 18 (!) колото-різаних ран. Їх дослідження показало: всі удари наносилися тоді, коли жінка була жива. Видно було, що матір намагалася відхилитися, уникнути, втекти од рук сина, які тримали ножа. Проте вбивця жорстоко завдавав смертельних ран. І за хвилин десять матері не стало…
Що думав нелюд у ту мить? Як дивився на свої закривавлені руки? За що так жорстоко розправився з людиною, яка його під серцем носила, ночами недосипала, годувала і голубила? «Бо мені не вистачало її уваги», – вже потім, після страшної знахідки, відповів своєму братові. І – заплакав.
Цікаво, кого він у ту мить шкодував: маму чи себе-коханого? Бо якби маму, то навіщо тоді приховав її тіло і… наготував сокиру!?
…Востаннє Віталія бачили живим, коли він закупляв продукти, які попросила привезти Олена. В годині першій дня під’їхав до будинку, взяв пакети з харчами й попрямував до кухні. Чи гукнув він Олені, що вже вдома, а чи не встиг? Однак якоїсь миті ззаду на нього кинувся син. Удари сокирою по голові були такої сили, що серце батька перестало битися за лічені секунди. І так убивця розправився з чоловіком, котрий дав життя, виростив, вивів у люди…
…Коли потім лікарі досліджували психологічний стан злочинця, жодних відхилень не виявили. Що ж підштовхнуло нелюда вбити двох найрідніших людей, потім їхньою ж машиною вивезти тіла на узбіччя автошляху й закопати, а всю вину перекласти на квартиранта, який нібито не хотів повертати боргів?
«В Ігоря давно вже склалися напружені стосунки з батьками, – згодом записував міліціонер свідчення родичів. – Віталій і Олена були працелюбні, не могли спокійно дивитися, як син не хоче працювати, але прагне легкого життя».
«Так, батьки постійно просили, аби Ігор влаштувався на роботу. Тим паче, що і вищу освіту йому дали, і з житлом допомогли. Але замість дослухатися до порад, Ігор лише гроші вимагав, навіть змусив продати квартиру, аби отримати належну йому частку. Бувало, найменше зауваження з боку рідних роздував у скандали. Навіть, – пригадував один із братів, – кричав: «…вони помруть, а я справлятиму нужду на їх могилі!»
Дружина, з якою Ігор розлучився, розповіла про ще один випадок: «Мама Олена прийшла до нас додому. Ми знову стали просити Ігоря, аби зайнявся якоюсь роботою. Та його це так роздратувало, що схопив табуретку й хотів ударити маму і мене. Ми тоді встигли вибігти з кухні й зачинити двері. Він декілька разів лупонув табуреткою по дверях і лише потому заспокоївся».
А ще одна з родичок, підтвердивши неприязні стосунки Ігоря з батьками та постійні суперечки через гроші, зізналася: «Сама чула, як Ігор погрожував убити маму з татом».
Словесні свідчення були під час розслідування підкріплені й численними фактами: слідами коліс, маршрутом автівки, якою Ігор відвозив тіла й нібито шукав зниклих батьків, роздруківкою дзвінків із мобільного, які вказали точне місце перебування Ігоря під час телефонних розмов.
Та попри залізні аргументи і власні показання у мить каяття, Ігор за два дні після скоєного раптово змінив позицію, став наполягати, що ні в чому не винен. Коли перебував у СІЗО, правоохоронці виявили в його камері «Чистосердечне каяття у вбивстві батьків». Злочинець сказав: це підробка. Провели почеркознавчу експертизу та сказали: написана Ігорем. Він знову апелював: «Мене били, катували і змусили її написати».
Під час судового слухання, яке нещодавно відбулося в Луцькому міськрайонному суді, 34-річний чоловік продовжував наполягати на своїй невинуватості.
Тож цілком може статися, що вирок (а нелюду призначили довічне ув’язнення й виплату братам по 500 тис. грн моральних збитків) жорстокий убивця захоче оскаржувати в апеляційній інстанції.
Якщо, звісно, совість не прокинеться…
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
На фото прес-служби КМВС в області: за мить до страшної знахідки.