Раїса Кучмук: «Я однаково люблю діда Пилипа – комуніста та діда Івана – зв’язкового УПА».
Усіх депутатів обласної ради Раїса Кучмук ділить на … мажорів та мінорів. І мажори в її трактуванні – не заможні діти заможних батьків, а депутати-мажоритарники (до речі, «мажор» із латинської – більший), які обрані більшістю голосів виборців певного округу. А от мінори відповідно – це інша половина зали, які, на думку Раїси Євгенівни, віддалені від земних клопотів, а лишень підливають оливи у політичний вогонь, аби не згаснула партія на обрії українського (чи волинського) політикуму. Саме тому пані Кучмук зізнається, що не сприймає політики. Та попри те, що є позапартійною, на виборах опиралася на підтримку політичної партії «Солідарність жінок України».
Власне, вона не належить до когорти тих жінок, які здатні «і у вогонь, і у воду». Часто її слово діє у сесійній залі як холодний душ на гарячі голови. Жінка-керівник (а Раїса Кучмук 10 літ очолює обласну службу зайнятості) – покликана володіти металом у характері. Свої «сталеві риси» гартувала на різних посадах – від учительки математики до директора школи, голови колгоспу і першого заступника голови райдержадміністрації… Очевидно, саме тому, що все це гартування відбулося на очах і під контролем мешканців Рожищенського р-ну, якому жінка присвятила левову частку своєї трудової діяльності, виборці 25-го округу надали перевагу Раїсі Євгенівні.
– Раїсо Євгенівно, ви втручаєтесь у депутатські дискусії під час сесій тільки тоді, коли маєте конструктивну пропозицію і коли емоції сягають піку. Але втручаєтесь. Які аргументи діють на колег-обранців?
– Не я така, таке життя. Такий стиль. Я завжди з гумором стараюся говорити. В родині у нас так: те, що сказане з мораллю, байкою, приказкою, швидше запам’ятовується. А щодо колег… То це не від того, що я така розумна, а через те, що аудиторія, в якій перебуваю, мудра. Якщо проаналізувати не за політичною, не за мажоритарною, а за професійною ознакою склад депутатів облради, то там домінують лікарі, роботодавці. Я ж – представник служби зайнятості, донедавна В’ячеслав Рубльов працював у нас, а також Віталій Павлов – директор Старовижівського центру зайнятості. І найперші аргументи, які розуміють і лікарі, і роботодавці, це – не нашкодь і що воно дасть для волинян. З мораллю, політикою, думаю, що наші виборці і самі розберуться.
– Бували такі моменти, коли відчували сором за те, що ви – депутат?
– Ні. Соромно не буває. Навпаки, коли ми заходимо в глухий кут, то я починаю розуміти доцільність мого депутатства. І знову пов’язую це із зайнятістю. Обласна рада – це робота на громадських засадах. І кожен із депутатів відривається від своєї основної роботи. А в цей період за нього хтось виконує обов’язки. Чи ти лікар, чи вчитель, чи державний службовець… Після сесії у мене безсонна ніч, бо я мушу інтенсивніше попрацювати. Не соромно, а просто – жаль часу, коли люди, які не особливо зайняті, які побували на звільненій основі у Верховній Раді, починають такі дискусії влаштовувати… У нас у селі це називалося «виденки». Казали: «Пішли баби на виденки». Тобто – поговорити. Сесія – щоб приймати рішення. Ти не готовий приймати рішення? Є комісії, є слухання, є день депутата – можеш консультуватися. Момент прийняття рішення не слід перетворювати у затяжну дискусію.
– Ви – член депгрупи «Нова Волинь», але не належите до жодної з фракцій…
– Я – депутат-мажоритарник. І якщо розбиратися зі значенням слова, то коли є мажоритарник (тобто мажор), то мені здається, що друга половина зали, за логікою, має називатися мінорами. Якщо мажор – це оптимізм, це приземленість, бо ти бачиш виборців, яким маєш донести ці рішення, навіть якщо вони і не зовсім стосуються округу. То мінори – це мінори… Усі розмови їхні – водичка на млин партій, в які я просто не вірю. Колись Ленін казав про одну із тенденцій, що це – опіум для народу, а тепер політика – опіум для народу.
– Але свого часу ви працювали в одній упряжці з нашоукраїнцем – народним депутатом Сергієм Бондарчуком. Були його помічником.
– Він був мажор. Я обрала для рекомендацій поблажливу партію «Солідарність жінок України». Хоча були пропозиції від інших.
– А від яких, не скажете?
– Радше скажу, які партії не хотіли б зі мною мати справу…
– То все-таки, як ви прийшли до партії «Солідарність жінок України»?
– По-перше, я – жінка. По-друге, тема жіноцтва, яку внутрішньо розумію і яка мене, управлінця, дуже тривожить після бурхливих 90-х, коли наші жіночки стали емігрувати в Італію, Грецію, Польщу і, на жаль, повертатися не поспішають. Заклик «На Україну повернись!» ми ще можемо сказати, але ще не можемо запропонувати їм аналогічних заробітків. Чим більш зрілими стають емігранти, тим більше їх непокоїть ця рана. Тут я солідарна з цими жінками. Я – голова організації «Жіноча рада» у Рожищенському районі, гуртую впливових жінок, які розуміють проблеми сьогодення. Подивіться на жінку в органах влади. Вона там – самотня. Бо настільки мудра, що й не дуже хоче йти у владу. Порахуйте, скільки жінок в обласній раді, скільки їх серед голів райдержадміністрацій, заступників голови облради чи облдержадміністрації і скільки в установах соціального захисту. Це ж – «перекос»! Думаю, що керівники і області, і держави теж мають розуміти, що без жіночого бачення їхні рішення викривлені.
– Та все ж є у політиці жінки, що для вас слугують кумиром?
– Біблія забороняє створювати собі кумира. Захоплююся тими людьми, які вже сьогодні беруть реальну відповідальність на себе. Таких жінок зустрічала багато: Мотря Мефодіївна Журавська, Ніна Василівна Яцюк, Людмила Михайлівна Клімішина, Марія Василівна Власюк. Я не знайома ні з Маргарет Тетчер, ні з Ангелою Меркель. Але навіть їхній стиль одягу, зачіски мені б хотілося, щоб українські жінки-чиновниці перейняли. Має бути в міру прикрас. Хай буде плаття, але має бути піджачок. Бо в кабінеті буває спекотно, і тебе раптово можуть викликати на публіку.
– У центрі зайнятості є дрес-код?
– І мені, і кадровику довелося перечитати стандарти. Ними й передбачено отой піджачок. Звичайно, якщо надворі спека, а ти працюєш в кабінеті з комп’ютером, то мені не треба, щоб людина втрачала працездатність. Одягнися, як буде зручно. Або як у цілому світі: п’ятниця – це вже підготовка до вихідного. Ти можеш більш вільно вдягнутися. І цього дня офіційні заходи не передбачаються. Це можна розглядати, як мою пропозицію чи зауваження до роботи обласної ради. П’ятниця – той день, коли хочеш чи ні, біоритми людини не налаштовані відповідним чином. Якої продуктивності чекати від депутатів на сесії, які у нас зазвичай відбуваються в п’ятницю та тривають до 19-ї години? Це вам каже жінка. Для чоловіка, можливо, це й не має значення: який колір чи в який час.
– Як ви ставитеся до Юлії Тимошенко? Жінка-політик, котра сьогодні за ґратами…
– Перш за все, вона – громадянин України. Я працюю в такій службі, де знають: любити треба кожного. До нас звертаються люди з місць позбавлення волі. Для жінки така ситуація – непроста ноша у будь-якому випадку. Чи ти сама це собі зробила чи тобі зробили… Це – її хрест. Хай несе його достойно.
– Коли востаннє обговорювали кандидатури на посаду голови Рожищенської райдержадміністрації, у переліку претендентів називали і ваше ім’я. Ви дійсно претендували на цей пост?
– Була на півщабля нижчому – першим заступником голови райдержадміністрації. Згідно з «державним етикетом», перебувала в кадровому резерві. Розуміючи, яка це відповідальність, завжди казала (і голові теж), що якщо треба написати заяву про згоду бути в резерві, дам згоду, але лише для формальності. Не візьму на себе таку ношу, бо до цього треба дорости. Але, пригадую, був момент, коли в голови накопичилося багато відпусток. Тоді я виконувала обов’язки керівника району.
– А хто тоді був головою?
– Літвінчук Володимир Арсентійович. Мені з ними добре було працювати. Я є настільки свідомою і відповідальною, що колеги і родичі називають мене трудоголіком. Навіть працюючи тут вже майже 10 років, щодня думаю, чи доросла я до цієї посади. Формально, «для понту», називатися начальником, щоб тебе возили і в тебе був секретар… Я цим не хворію.
– У нинішньому розвитку Рожищенського р-ну які прогалини і які здобутки вам очевидні?
– Упевнено упродовж 10-ти літ район перетворюється у спальний район Луцька. Це реальність. Як здешевити транспортний доступ до місця праці – важливе питання. Пора будувати нові житлові масиви. Зупинка сирзаводу – трагедія для бюджету, для працівників , яких колись там було 800, потім 300… Але для 14-ти тисяч людей, які проживають поруч і нюхають сморід цього заводу, – ой-ой-ой…Був хороший консервний завод. Шкода, що він не діє. І не тільки тому, що там могло би бути до сотні людей зайнятих. А тому, що селяни не мають збуту продукції. Ставку робили на птахофабрику. З тієї ставки теж залишився тільки сморід. В чому соціально-економічні перспективи? Все-таки в – державно-приватному партнерстві. Не тільки в Рожищенському районі, а будь-де я нині не бачу роботодавця на сесії (а колись їх кликали, щоб вони чули, розуміли, впливали, росли ). Дуже добре, що Борис Клімчук, звітуючи про виконання делегованих повноважень, аби не говорити багато про економічний блок, запросив до вручення відзнак кращих платників податків. Це поважні люди, перед ними треба, щоб кожен схиляв голову. Роботодавець – останній сучок, на якому сидимо. Не вчимо роботодавця. Натомість відволікаємо його перевірками, лякаємо штрафами.
– Волинська трагедія… Яке ваше особисте ставлення до цих подій? Адже серед населених пунктів області, де цьогоріч відбувалися офіційні заходи із вшанування річниці, є наприклад, село Малинівка Рожищенського району…
– Історію не перепишеш. Той, хто її починає з дзвіниці сьогодення переглядати, бере великий гріх на душу. Може, ви й не знали: Малинівка – це моя мала батьківщина. Моя мама, мій дід та баба з того села. В 1943-му моїй мамі було шість років. Тобто вона була дівчинкою, яка запам’ятала, як їх ховали в очерет, як закопували в гній зимою… Якщо мене запросять на ці заходи, то я постараюся згадати розповіді. Це був жах для українців, поляків, євреїв. Ці події не додали мамі ні віку, ні здоров’я, бо вона розказувала, як їх вивозили на замерзлий Стохід, на заплаву, де всі на льоду цілу ніч пересиджували в очереті. Цей жах люди зробили людям. Якої вони національності? Їх Господь, чи польський, чи німецький, чи український, створив на двох ногах, із головою та серцем. Створив людьми. А політики зробили їх звірами. Імена цих політиків відомі. Бог їм суддя, а не ми. Є люди, а є людиська. Політики пограли у свої «войнушки», через життя і здоров’я моєї мами… Трагедія Волині, що вона потрапила в епіцентр політики. Я однаково люблю діда Пилипа – комуніста та діда Івана – зв’язкового УПА. Моїх сусідок бабусь, які мене формували, звали Франя, Мариська, Льодзя.
– Пам’ятник Бандері потрібен на Волині? Ви голосували б «за»?
– Та не тільки Бандері. Отут на вулиці Лесі Українки в Луцьку поставили скульптуру Швейка. До нього частіше підходять, як до пам’ятника Лесі Українки. А тому, якщо є громада, яка вважає, що це треба, то нехай 200 тисяч прихильників здадуть організаторам по гривні – і ніяких проблем. І якщо це зробить громада, то потім буде кому дбати, щоб біля цього пам’ятника був порядок.
– Безробіття нині – актуальне для волинян?
– Воно суперактуальне. Відгук кризи на ринок праці інертніший, ніж сама криза. Безробіття – природне явище. Якщо 4-5 відсотків населення є безробітними – це нормально. Якщо вище – то треба втручатися державним регуляторам у цей процес. 1 січня вступив у дію новий закон про зайнятість. Його норми перебувають у стані усвідомлення. Їх треба довести до людей. Відходимо від споживацьких настроїв. Суттєво змінено дотування роботодавців за працевлаштування. Більша відповідальність особи за профнавчання, перекваліфікацію, особливо, коли тобі за 45 років. Конкуренція на ринку значна, робоча сила з її підготовкою не завжди відповідає очікуванням. На обліку – тисячі безробітних, які в стані активного пошуку роботи. Традиційна для нас цифра – в межах 11-13 тисяч.
– Доводилося чути такий жарт: коли бачиш у райцентрі розкішне нове приміщення, то це – служба зайнятості. Ви як сприймаєте такі жарти?
– Фінансується центр зайнятості за рахунок загальнообов’язкових платежів, які платить роботодавець і найманий працівник. Це в середньому два відсотки від загальнообов’язкових платежів. Ми – одна з тих структур (а може, і біла ворона на фоні інших установ), яка показує, що навіть за ці два відсотки можна багато зробити! Виплачувати допомогу, дотацію, зарплату фахівцям, будувати центри зайнятості, навчати, мати папір, кнопки і комп’ютери… Багатьом це не подобається. А взагалі – переконуємо всіх і кажемо це роботодавцеві, що все зроблено вашим коштом. Персонал служби, офісні меблі і кабінети – більш ніж скромні, не приватизовані. Все – для людей, щоб їм було зручно шукати роботу і працівників. А ті, хто заздрять, хай себе уявлять клієнтами служби зайнятості.
– Процеси реорганізації вашу службу не обходять стороною?
– Так, не обходять. Назва залишиться, але підпорядкування стане ближчим до Кабміну. Ну, і модно ж пробувати робити оптимізацію. Наприклад, вважають, що в Шацькому районі не потрібен центр зайнятості. Але всі знають, що більша половину району – Національний парк. Там ніхто не дасть можливість побудувати завод. Ми маємо пристосовуватися до статусу території і вчити людей займатися організацією туризму. Справа дуже важка. І навряд чи одному поколінню службовців вистачить часу, щоб зробити Шацькі озера – улюбленим місцем відпочинку європейців. Зараз ми тільки починаємо ціни виставляти… Я тільки боюся, щоб жадібність не згубила… Маючи трохи життєвого досвіду, володіючи статистикою ринку праці, розумію, що Президент України Віктор Янукович, міністр соціальної політики Наталія Королевська, голова Державної служби зайнятості Марія Лазебна – праві, називаючи накопичені проблеми зайнятості невідкладними завданнями для вирішення вже сьогодні. Тому що завтра вже буде пізно. Демографічна ситуація, відкритість кордонів, а відтак відтік робочої сили закордон, застарілість у наданні послуг професійної освіти, високі вимоги сучасного виробництва, відсутність досвіду ведення власної справи, бюрократичні перекоси контролю за діяльністю, низький рівень менеджменту логічно створюють умови для незадоволення та махінацій на ринку праці, є серйозні вимивання робочої сили. Керівництвом держави запропонована нова ідеологія зайнятості. Це перш за все підтримка молоді на ринку праці, увага до соціально відповідального роботодавця, створення умов для професійного навчання упродовж всього життя. Мене тішить, що в урядових дискусіях про зайнятість – не критика попередніх 20 років: чому так сталося, а конструктивний підхід: що робити. Тому і реорганізація – необхідність.
– Позаяк згадали про туризм… Якщо не секрет, де ви відпочиваєте?
–Запитання надважливе. Переконана, що навчитися працювати набагато легше, як навчитися відійти на певну мить «від почину». Це необхідно людині, щоб бути продуктивною надалі: зупинитись, оглянутись, оцінити. Для мене це відбувається найкраще, коли побуду в церкві, на природі, сходжу на виставу, прочитаю казку або вислови філософів, визнаних поетів. Поспілкуюсь із друзями, внуками. Приємно спостерігати, як живуть люди у Європі. Люблю санаторій «Пролісок», бо Шацькі озера – задороге для мене задоволення, а територія відпочинку ще не наповнена змістом.
– Дякую за розмову.
– І я дякую за можливість проревізувати свої установки.
Спілкувалася Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото Світлани ГОЛОВАЧУК.