Тут смертю дихає усе довкола… Живуть лише чагарники… Холодом і смутком
оповите те, що колись прагнуло, раділо, мріяло.
Замість дитячого сміху – зламки іграшок.
Замість сподівань – пил та іржа.
Усе змінила одна мить. Один натиск однієї кнопки. А далі й назавжди –
страшне пояснення: Чорнобиль.
Багато років стояли німими вулиці Славутича. Лише коли-не-коли озивалися
життям. Мародери, туристи, журналісти – кожного кликало своє…
Втім останніми роками Славутич, який помер у 16-літньому віці, у мініатюрі
з’явився й на Волині. У Луцьку, на вулиці Зацепи, що з гіркотою іменують
комплекс «Рідний дім», де є взагалі «будинки-викидні». Усюди – житло без
жильців, зруйнована загорожа, розібрані вантажівки, заржавілий баштовий кран зі
стрілою, щось ось-ось рухне.
Різниця тільки в тому, що там, у Чорнобилі, людські життя забрав «мирний»
атом, а в Луцьку сотні доль покалічено грішми й байдужістю, Славутич – місто
мертве, а «Рідний дім» – поки що тільки в комі. І щоб повернути його до життя, ось
уже сім літ воюють люди. Та й як інакше, коли вони у ці будинки вклали 60
зароблених слізьми й здоров’ям мільйонів.
Рятували здоров’я – нажили головний біль
Ось тут, де розкидані шприци із кров’ю, мала бути оселя Ірини та Миколи
Кушніруків (імена змінено). Разом із донькою вони аж зі Сходу приїхали до
Луцька. Просто там через промислові викиди дитина із болячок не вилазила. Навіть Микола
весь час від алергії потерпав. Тож аби вирватися з кіптяви й диму, люди багато
років в усьому собі відмовляли, копійку
до копійки збирали. А оскільки Ірина була із Волині, в Луцьку й надумали
оселитися.
Саме тоді на очі натрапило оголошення: «Фірма «Глорія-Буд-Плюс» пропонує
житло». Великогабаритне, у новобудові, дешевше, ніж в інших фірмах. «Беремо», –
вирішили. А що будинок тільки зводився – не біда. Зате сплачувати можна
поетапно. Адже на момент укладання угоди з «Глорією-Буд-Плюс» Кушніруки ще не
мали 50 тис. дол. (приблизно стільки вартувала 2-кімнатна квартира).
Отож, родина продала квартиру на Сході України, доклала заощаджене і
проплатила забудовнику 70% від повної ціни помешкання. Чому аж 70? Бо таким
чином отримувала гарантію, що на момент здачі житла вартість квартири для них не
зросте.
Оскільки новосілля родина мала справляти через рік (так запевнили у «Глорії-Буд-Плюс»),
то на цей період мала пожити в орендованій квартирі…
…Оглядаючи так і не заселене помешкання Кушніруків, бачу заштукатурені
стіни, стяжку на підлозі: це людям не терпілося швидше заїхати. А тому й почали
ремонт іще до моменту здачі будинку в офіційну експлуатацію.
Щоб стати повноправними господарями, вони за позичені й кредитні гроші
сплатили всю вартість квартири і ледь не щодня приходили подивитися: коли ж то
вже нарешті…
Відтоді минуло сім років. За цей час оселя, в яку ось-ось, здавалося,
прийде життя, перетворилася на руїну. І справа не лише у викрадених батареях,
поцуплених лічильниках, розбитих вікнах. Руїною стали всі райдужні плани, якими
жили Кушніруки.
Щоб не опинитися з дитиною на вулиці, пара винаймала житло та з ранку до
ночі трудилася. Куди підуть ті гроші – на ремонт майже їхньої квартири чи купівлю
бодай кімнатки у гуртожитку – люди тепер і не знали…
Щоб не вигнали на вулицю
…Минаючи купи сміття й переступаючи через цеглу, йду далі. Пляшки з-під
пива і горілки. Вирване все, що називається «кольоровий метал».
А от іще одне житло: однокімнатне. Люди, які за нього заплатили, – це
подружжя пенсіонерів. Марина і Михайло не розкошів шукали на старості літ:
синові помогти хотіли. Адже він у них – єдиний, розумний, вихований,
перспективним лікарем вважається. Та із зарплатою в тисячу двісті син тільки й
міг заробити, щоби дружину з донькою прогодувати. «Давай, Андрійку, ми собі
однокімнатну в кредит купимо. А ви вже в нашій двокімнатній залишитеся, – після
довгих роздумів запропонували батьки. – У нас із татом пенсія, хай невеличка
зарплата. Щось ти із Оксаною поможеш. Якось витягнемо».
Цю родину також привабила низька ціна житла, яку пропонувала «Глорія-Буд-Плюс».
Тож узявши всі довідки про свої доходи, невістки, сина, пішло подружжя в банк.
«Пенсіонерам ми кредит не видаємо. На сина вашого оформимо. Ви ж будете його
поручителями. Тобто в разі чого – замість сина позику платитимете. А ми для
підстраховки візьмемо з вас заставу: двокімнатну квартиру, в якій проживаєте».
– «Хай буде так», – згодилося подружжя. Однак перепитало: «А чи не можна кредит
не в доларах, а в гривнях узяти? Зарплату й пенсію нам же не валютою платять» –
«Навіщо? Долар буде падати. Ви ще на тому виграєте», – заспокоїли фінансисти.
Невдовзі до подружжя завітали банківські спеціалісти, описали все майно,
будинкову книгу, що на квартиру видається, забрали та й пішли.
Ще поки долар вартував п’ять гривень, кредит подружжя повертало без
проблем. Аж раптом криза! Тепер щомісяця пенсіонери мали вносити не три з
половиною тисячі, а на дві більше.
Ще страшніше зробилося, як прийшли в банк та новину почули. «Ми підняли
відсотки. Тепер із вас щомісяця – 750 доларів. У разі затримки щодня до суми
заборгованого буде пеня нараховуватися». – «Як це підняли?! Яке маєте право?
Без нашої згоди!» – не вірили пенсіонери. «Цей пункт передбачено угодою, яку ви
з банком самі ж підписали», – сухо відповіла дівчинина в зеленому галстуку.
Це означало, що подружжя разом із сином, невісткою, внучкою не
сьогодні-завтра могло опинитися на вулиці.
– Скільки я не ходила до «Глорії-Буд-Плюс», скільки не плакала перед
банківським начальством, скільки ледь на коліна не падала, показуючи довідки
про доходи і пояснюючи: хоч би 50 дорахованих доларів із нас не беріть – нічого
не помогло, – плачучи, пригадує жінка.
Аби впродовж семи років у їхній 1-кімнатній «ширялися» наркомани, Марина та
Михайло у 70 років ходять на роботу. Вона – медсестрою. А оскільки пенсійного
віку, то на півставки працює і керівникові дякує. Бо таких, як вона, вже давно
«списали». Михайло, котрий був викладачем в інституті, – тепер чорноробочим. «Візьміть
хоч ким-небудь», – просила у свого директора Марина. І той пошкодував: узяв
Михайла робітником. Хоча теж – на півставки…
Ветеран праці й інвалід тепер безхатченко
…Ідемо далі. Де-не-де – розкидані речі. Ось тут хтось ночував, доки морозів
не було. Хоча житло придбали дві сестри, які тепер поневіряються по заробітках.
А он хтось щось палив у квартирі, яку аферисти-забудовники продали двічі, й
тепер обидва власники шукають правди у суді.
Кожна нова квартира – то ще одне зламане життя. А іноді – й смерть. Бо
наступні двері вже ніколи не відчинить власниця оселі. Серце похилої жінки не
витримало брехні та зневаги. Тепер мамину справу у боротьбі за справедливість
продовжує донька.
А Валентини Григорівни, яка купила однокімнатну квартиру поверхом нижче, серце
хоча і краялося, але не здалося. Дізнавшись, що «Глорія-Буд-Плюс» щезла із
людськими грішми, пані Валентина опинилася з інсультом у лікарні. Бо
переймалася не тільки тим, що довірилася аферистам.
Аби купити ось ці, зараз пописані стіни й загажену підлогу, медик за
освітою продала 4-кімнатну квартиру.
– Після смерті чоловіка мені одній стільки не було потрібно. «Краще куплю
однокімнатну, а решту грошей між сином і донькою розділю», – подумала я тоді. Тим
паче, що донька аж у Болгарію перебиралася жити, а син робив ремонт у хатині,
яку невістка у спадок отримала.
Півтора року (за стільки «Глорія-Буд-Плюс пообіцяла здати дім) Валентина
Григорівна думала перебути на дачі у приміському селі. Будиночок маленький, без
газу та води, навіть без пічки. «Але нічого, одну зиму перебуду біля
електрообігрівача», – подумала пенсіонерка.
Утім одна зима змінилася на другу, третю, сьому. За цей час де тільки не жила
пані Валентина. Доки тепло – на дачі. А холоди – починає проситися: то до
сестри на Горохівщині, то до племінниці. Коли син до Києва на заробітки їде (і
його «ліжко-місце» звільняється), невістка до себе забирає. Бо інакше на 20
метрах квадратних шоста людина в хатині ну ніяк не поміщається.
– У мене навіть реєстрації нема. Тобто, ні голосувати, ні в поліклініку
звернутися не маю права, – каже 72-річна жінка, яка має статус дитини війни, є
інвалідом ІІ групи, ветераном праці. – Дочка мене в Болгарію кличе. Але ж там
іноземцям треба ПМЖ платити, що на наші гроші 25 тисяч виходить. Та й медичної страховки їхньої в
мене нема. Не дай Бог, знову інсульт чи ще яка біда вчепиться – де дочка грошей
візьме мене полікувати?
Від пережитого у жінки – не лише інсульт, але й рубець на серці від
інфаркту. Крововилив призвів до того, що лівий бік у пані Валентини ледь не
паралізувало, а на ліву ногу вона тепер постійно накульгує. Від того ж інсульту
зір дуже впав. А гіпертонічний криз щодня повторюється. Тому торбинку з ліками
жінка постійно при собі тримає.
– Сім років я ходжу по родичах та по начальству. Перші шкодують, приймають,
помагають. Другі – «завтраками» годують та до іншого начальника піти
рекомендують. Щоби менше хвилюватися, в квартиру на Зацепи стараюся не ходити.
Хоча був період, що прийшла до директорки «Глорії-Буд-Плюс» і кажу: «Буду в
голі стіни заселятися, бо більше немає куди», – ледь не плачучи, пригадує
жінка. – Словом, не сім років, а сім кіл пекла.
…Хто ж вони, котрі поламали стільки доль? Чому ніхто не реанімує «Рідний
дім», який уже почав руйнуватися? І чи можливо вдихнути життя у цей маленький
Славутич? Про це – у наступних публікаціях.
Від редакції. Скандал довкола київської фірми-аферистки «Еліта-Центр»
підняв на ноги всю країну і стимулював владу знайти можливість допомогти
обдуреним забудовникам. А хто врятує жертв «Глорії-Буд-Плюс»? І куди дивляться
наші доблесні прокурори та міліціонери?