«Я буду на візку. Одразу побачите. Чекатиму», – говорила у телефонну
слухавку Ольга Дубінська. Це було в Горохові, де вже сім літ поспіль активно живе
реабілітаційний центр – благодійна місія «Сонце любові». Ольга Дубінська – її
президент.
Обоє піднімаємося вгору, від будь-якої допомоги жінка категорично
відмовляється, мовляв, тож не вперше – у Горохові таких горбистих місць багато.
В приміщенні центру нас зустріли радо. Знайомлюся, оглядаю чималу колекцію
різноманітних робіт, розпитую. Непомітно спливає година. Коли востаннє мала
таку емоційну зустріч, годі й пригадати…
Коли сім років тому кілька мешканців Горохова, не байдужих до проблем людей
із фізичними вадами, надумали заснувати таку громадську організацію, то планували,
що вона опікуватиметься одинокими людьми похилого віку й інвалідами. Тим більше
й гадки не мали, що мине сім літ – і кількість активістів зросте від 12 до 70.
І то лише офіційно, бо, за словами президента благодійної місії, таких близько
150. Словом, своїм крилом «Сонце любові» огорнуло чи не всіх неповносправних
мешканців міста і ближніх сіл району.
– Намагаємося бути активними, – розповідає Ольга Дубінська. – Збираємося
двічі на тиждень, на новорічні свята влаштовуємо зустрічі. Часто буваємо на
природі, подорожуємо. Нерідко, коли погода не сприяє виїздам, робимо свято прямісінько
у дворі. От недавно смажили там картоплю.
Вона дякує обласній владі за надане приміщення та районній, яка сприяє
їхній роботі, каже, що тепер у них всі умови. І вони стараються: боргів не
мають. Потроху роблять ремонт.
– Мені легше, ніж багатьом тим, хто сюди приходить, – каже Ольга Дубінська.
– Бог дав мені сім’ю, є донька, вже маю зятя. А довелося навчитися всього:
спілкуватися, купувати щось у магазині. Ми ж особливі, на нас весь час
дивляться.
Тут кожен має свою роботу: займаються рукоділлям, малюють, співають, декламують
поезію, беруть участь в усіляких конкурсах, організували власний спортивний
фестиваль.
– От минулоріч уже був 5-й, ювілейний, – каже Ольга Володимирівна. –Приїхали
до нас з усієї області. Все відбулося на місцевому стадіоні. Нам дуже допомагає
Тетяна Янюк (начальник відділу у справах сім’ї та молоді та спорту Горохівської
райдержадміністрації, – авт.). То надзвичайно хороша людина: до неї
можна звертатися у вихідні, в обід. Нерідко, якщо я чи хтось із нас із якихось
причин не може піти, куди треба, вона робить усе сама.
Такі змагання для цих особливих людей – то не просто конкурси. Це в першу
чергу – зустрічі. Президент зізнається, що вони вже планують розширити
географію – хочеться, аби приїздили й з інших областей.
Знайомимося далі. Марія Яриченко вишиває, плете бісером, бере участь у змаганнях,
гарно декламує. Валентина Органіста – в’яже гачком ляльки. Олег Осіпович та
Віталій Марчук прекрасно плетуть бісером.
Віталій каже, що всього навчився тут, у центрі. А коли тільки прийшли сюди,
то нічого особливо не вмів, як, у принципі, й інші.
Розглядаю роботи цих майстрів – щиро дивуюся. Вони особливі не через те, що
зроблені руками особливих, а своєю витонченістю, ідеальністю виготовлених
деталей.
Наталія Бартко – надзвичайно мила дівчина. Друзі зізнаються: коли нема її,
то дуже скучають. Наталка дуже позитивна. Постійно зазирає у зошит, цікавиться,
що пишу і навіщо. Коли ж дізнається, що фотографую її для газети, не може
стримати радості. Вона сюди з мамою приходить. Каже: от недавно юшку варила. Добре
їй тут, зізнається. Та це й так помітно… Дівчині лише 22.
Вони часто подорожують: минулого року чималою компанією їздили у «Лісову
пісню», були у замку Любарта.
– Завжди збираємося, п’ємо час, розмовляємо, гуртом святкуємо дні
народження, – посміхається Ольга Дубінська. – Знаєте, люди часто дивуються, що
ми постійно усміхнені, зізнаються, що біля нас можна зарядитися позитивною
енергією.
Тут про хвороби не говорять. Навіщо? Ольга Володимирівна на моє дивне для
неї запитання щиро каже:
– Хвороба моя важка. Тож поспішаю, аби встигнути зробити більше. Мені
сидіти не можна, але ну що ж я – ляжу й лежатиму. Тоді навіщо взагалі таке
потрібно?
Про себе Ольга Дубінська все ж розповіла, хоч і зовсім мало. Вона
захворіла, коли було лише півроку. Очевидно, то був поліомієліт, недуга дала
ускладнення. Згодом батьки побачили, що донька не може ходити. Можливо, цього й
не сталося б, якби… Словом, тоді лікарі не говорили про справжні причини і
можливі наслідки хвороби, бо ж у Радянському Союзі поліомієліт побороли. Начебто.
Насправді ж перемагала хвороба…
– Я ходила у звичайну школу, – розповідає. – Спочатку батьки носили, потім
навчилася сама. Тато й мама весь час мене лікували. З дитинства любила
малювати. Правда, чималу частину свого життя провела у лікарні. Там зустріла
долю – познайомилася з майбутнім чоловіком. Він відвідував у лікарні брата.
Згодом одружилися.
Чоловік Ольги Володимирівни здоровий. Дружині дуже допомагає, в усьому
підтримує, часто привозить у центр. Роботою жінка це місце не називає. Бо яка
то робота?! То – життя.
– Ми всі тут змінилися, – каже співрозмовниця. – Живемо – як один організм.
Кращими стали, дівчата навіть одягатися почали по-іншому: зважають на колір,
фасон, думають, чи пасують їм речі.
А найбільше тут щастить Сергіям – уже 2-х вдалося одружити. Радіють.
Вони мають безліч нагород – ними пишаються: за кожним із тих дипломів – чиясь
маленька перемога.
– Хвороба – то таке. Дає Бог життя – треба жити, – каже на прощання
президент благодійної місії із сонячною назвою.
Світлана ДУМСЬКА.
На фото автора: Ольга Дубінська та Наталка Бартко; тут працюютьі веселяться таким і більшим гуртом;вироби та нагороди – найцінніше.