Вранці 22 січня Олександр Владиславович прокинуться в абсолютно піднесеному настрої. І не тому, що святкуватиме цього дня 60-річчя: досягне віку, коли припиняться розмови, чому мобілізаційного віку офіцер запасу навіть після звільнення з посади міністра не пішов захищати Україну в лавах ЗСУ. І коли отримає право безперешкодно виїхати за кордон…
Олександр Ткаченко у велику журналістику і політику прийшов не випадково, адже мав впливового батька. Після середньої школи англомовний хлопчина вступив на факультет журналістики на той час Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка, де конкурс складав понад 10 людей на одне місце.
Щоправда, після першому курсу Олександрові Ткаченку, як і більшості його однолітків по курсу, довелося поміняти аудиторію на казарму. Незважаючи на присутність військової кафедри, котра готувала офіцерів запасу, всіх забрали в армію на строкову службу. Але на відміну від усіх інших, воїн Олександр Ткаченко опинився не в Афганістані, Далекому Сході чи Казахстані, а… в рідному Києві, де й два роки «тягнув солдатську лямку».
Повернувшись до навчання, обрав спеціалізацію телевізійника, на той час перспективний і новий напрямок. Керувала групою Тамара Щербатюк, одночасно – секретар партбюро факультету.
Та на порозі були горбачавські «Перебудова» і «Нове мислення». Тож замість одного зомбоящика влада дозволила нові проєкти. Так Олександр Ткаченко потрапив на молодіжну студію «Гарт» УТ-1, потім трудився в кількох інших медіа, а з 1996 року – заступник гендиректора Телеканалу «1+1», де в 2008 році отримав призначення на посаду гендиректора групи каналів «1+1 Медіа». Подейкували, що цей ресурс фактично контролював олігарх Ігор Коломойський. Так чи інакше, Олександр Ткаченко за час роботи примудрився отримати квартиру… в центрі Лондона.
А потім були президентські вибори. І люди, яких об’єднувала з Олександром Владиславовичем спільна мета, зробили ставку на Володимира Зеленського. Серіал «Слуга народу» мав грандіозний успіх, а коли за вказівкою Олександра Ткаченко на «плюсах» вітання Володимира Зеленського з Новим роком пустили в ефір раніше, ніж аналогічне звернення на той час чинного Президента Петра Порошенка, стало зрозуміло: гра вдовгу і всерйоз.
Після перемоги Володимира Олександровича Олександр Владиславович отримав явно прохідне місце в списку партії «Слуга народу», благополучно став народним депутатом і навіть очолив Комітет Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики. І мав би недоторканість, статус і статки й досі, якби не пристав на пропозицію очолити Міністерство культури та інформаційної політики України, де ознаменувався синонімом багатьох гучних скандалів. Наприклад, тільки зараз київський костел нарешті передали законному власникові – київській римо-католицькій громаді. І «Єдиний телемарафон» – також його «інформаційне дітище». І сумнозівсний Закон «Про медіа» – також його дітище. І провал ініційованого ним «Інформаційного Рамштайну» (скільки то довелося поїздити по європейських столицях у відрядженнях, щоб його народити!) – також підсумок міністра-Ткаченка. Як і фактичний занепад місцевих українських медіа в час російсько-української війни – «заслуга» кадрового журналіста…
Та 27 липня 2023 року сталася особиста драма для Олександра Ткаченка: його звільнили з посади. Хоча буквально за 8 годин до цього в інтерв’ю «Радіо Свобода» га пряме запитання відповів однозначно: у відставку не збирається… Ну, не збирався, так хтось допоміг зібратися…
На той час йому було 57 років… І хоча літніх людей в ЗСУ мобілізують неохоче, офіцер запасу Олександр Ткаченко цілком міг посилити якийсь структурний підрозділ Сил оборони України.
Але… Олександр Владиславович, хоч і втратив бронювання як міністр, навіть у статусі безробітного у військо не потрапив. Яка причина? Трьох неповнолітніх дітей у нього на утриманні точно немає (тільки двоє від другого шлюбу). Значить, або хтось із близьких родичів із інвалідністю потребував його опіки, або здоров’я Олександра Владиславовича за час роботи в парламенті та Мінкульті похитнулося настільки сильно, що його ВЛК визнала непридатним до військової служби навіть під час військового стану.
Тому 22 січня для Олександр Ткаченка справді щасливий день. Бо буквально цього ж дня має право навіть за кордон без будь-якого дозволу поїхати. А за лондонською квартирою так зіскучився, хоч і власна в Шевченківському районі столиці – далеко не халупа…
Бо що тут робити? Запасний варіант у вигляді посади Голови правління «Суспільного» провалився: Наглядова рада підтримала іншу кандидатуру.
…Олександр Ткаченко – далеко не єдиний представників владної верхівки (і теперішньої, і колишньої), який після відставки не пішов служити в ЗСУ. Складається враження, що для так званої «еліти» інстинкт самозбереження сильніший від будь-яких інших людських почуттів.
Інші будуть іншими?
Сергій ШРАМЧУК.
На фото з відкритих джерел, порталів «Рубрика», «Аргумент»: Олександр Ткаченко в різних іпостасях і в різні періоди життя.