Ця історія може бути цікава багатьом, адже мобілізація не збавляє обертів, і люди вікової категорії 50+ усе частіше стають до лав Сил оборони України.
Я не відношуся до людей війни і тих добровольців, які пішли воювати з перших днів повномасштабного вторгнення збройних сил рф в Україну.
Кожному своє: хтось відчував у собі сили й бажання боротися зі зброєю в руках, як тільки виникла в цьому потреба. Хтось розумів, що принесе більше користі в тилу. А хтось не міг воювати в силу фізичного стану чи життєвих проблем.
«Косити» від армії я не збирався. Як обмежено-придатний, вирішив, що держава мобілізує мене тоді, коли буде потрібно.
І це сталося на початку 2025 року, коли я пішов до ТЦК та СП пройти ВЛК із приводу обмеженої придатності до військової служби. На той час цього вимагав закон: до 5 лютого.
Направили мене одразу у Державну прикордонну службу України. За якими критеріями – чесно, не знаю. Це зараз сюди ТЦК та СП направляє більшість обмежено-придатних і старших 45-ти. А на початку минулого року у Волинському прикордонному загоні людей віком 50 і більше років я бачив одиниці. З групи в пів-сотні новобранців таких нас було тільки двоє.
Далі мова піде не про мене, а про загальні тенденції, з якими стикаються мобілізовані, які старші років 45-ти. Зазначу одразу, що чітко вікову категорію виділити важко.
В Силах оборони України умовно виділяють вікову категорію 50+. Тут ніби враховуються певні фізичні обмеження таких вояків. Чи у всіх родах військ вони враховуються – питання відкрите.
Скажу про те, що знаю: у ДПСУ вікові особливості беруться до уваги, і люди 50+ в більшості служать на заставах, де навантаження менші, ніж, наприклад, у бойових підрозділах.
Щодо віку, то важливий ще один момент: кожен у 45, 50, 55 літ відчуває себе по-різному, має різні фізичні кондиції і психологічний настрій. Одні мають ряд хронічних хвороб, другі «печать великої мудрості», коли, типу, все бачили, все знають, а треті доволі непогано зберегли фізичний стан, психологічно є стійкими і витримують навантаження на рівні багатьох 30-тилітніх.
І що ще характерно: в армії майже у всіх відкривається «друге дихання», приховані можливості, котрі в звичайних умовах не проявилися б. Коли по-справжньому ставиться вимога «треба» – лінь і апатія зникають.
Вікові особливості більше відчуваються, коли навколо тебе майже всі значно молодші. В моїй службі так було в «учебці». Це тема окремої розповіді, як там збирали в одних групах людей від 25 до 55 років і намагалися їх разом уніфіковано чомусь навчити.
Коли ж у військовому колективі переважно люди твого покоління (у нашому випадку це приблизно 45-55 років) – вікові особливості майже не відчутні.
Перший місяць, звісно, важко звикати: кому до чого. Більшість призвичаїлися до певного побутового комфорту. Все ж, у ХХІ столітті живемо! Про розкіш не йдеться, просто майже кожен вже має вдома душ, туалет та й спить не на тапчані.
А тут хоч не окопи під обстрілами, а, все ж, комфорт спартанський: бліндажі, будки в лісах, полиці з дошок, тапчани, сон повністю одягненим, а деколи і взутим. Патрулі й спостереження – в будь-яку погоду. Загалом кордон ретельно охороняється постійно, кожну мить. І цю роботу треба комусь робити.
Сили оборони України змушені поповнюватися мобілізованими. Час добровольців минув. У кожного народу є пасіонарна, ідейна його частина, готова пожертвувати власними інтересами, а, деколи, самим життям заради збереження цього народу й відстоювання його інтересів.
Який відсоток таких ідейних людей серед українців – належить ще вирахувати соціологам. Але практика свідчить, що він точно більший, ніж у інших європейських народів, глибоко вражених хворобою ліберального пацифізму.
Ідейні й небайдужі громадяни складають у нашому народі більшість. І це не пафосні слова, бо більшість чоловіків, усе ж, від армії не «косить». Просто не всі пішли добровольцями у перший рік війни, хтось був мобілізований пізніше.
І ось тепер про мотивацію. Кожен її пояснить по-своєму. Та загалом треба розуміти, що Україна подібна до корабля, в якому ми всі пливемо. На нас напали рашистські пірати. Коли вони розграбують і потоплять наш корабель – на дно підемо усі, разом зі своїми рідними та близькими.
Тому треба брати до рук зброю і на визначеній посаді захищати державу. Війна триває!
Сергій КІЧИЙ,
військовослужбовець ДПСУ.
На фото пресслужби 6 прикордонного Волинського загону ДПСУ: під час складання військової присяги; солдат Сергій Кічий; благословення військового капелана.
