Тамара
Волох із с. Поліське Старовижівського р-ну частуватиме гостей із нового посуду,
який виграла у передплатній лотереї.
Свою долю Тамара Степанівна будувала
собі сама. Бо як малою дівчинкою вирішила стати вчителем, так і досі торує
освітянську стезю. Мало того, здобула почесне звання «Відмінник освіти». А 5
березня святкуватиме 30-річчя своєї педагогічної праці.
Щойно
глянеш на Тамару Волох, одразу розумієш: ось такою і має бути справжня
волинська жінка – гарною, розумною, життєрадісною, котра вміє буряки посапати,
їсти наварити, ще й за вишуканий манікюр подбати. І саме так – на порозі школи
кинувши клопоти чи негаразди – має приходити до дітей відмінник освіти.
– Коли
чесно, то кимось іншим я себе в житті ніколи не уявляла! – сміється переможниця
«Волинської газети». – Скільки пам’ятаю
дитинство, завжди гралася з подругами у вчителя та учнів, завжди була за
класного керівника, виставляла оцінки, записувала зауваження. Ввійшовши в роль
педагога, в реальному житті теж не могла допустити в чомусь бути гіршою. І як
результат – тільки хороші оцінки у школі.
Коли
юна Тамара закінчила школу, сумнівів про майбутню професію навіть не виникло:
тільки педінститут. Зібравши необхідні документи, дівчина вирушила в дорогу
сполученням Стара Вижівка – Луцьк. Як і більшість дівчат, мріяла стати
філологом. От тільки охочих на філфак було стільки, що Тамарі не вистачило
всього бал, аби потрапити до когорти щасливчиків. Рік чекань. Друга
спроба. Наступного літа дівчина знову
вирушає до педагогічного інституту ім. Лесі Українки. Але щоб не наступити на
минулорічні граблі, документи подає вже не на менш популярний серед дівчат математичний
профіль.
– Як
вийшло, так вийшло. І зізнатися, ніколи не жалкувала, що стала вчителем точних
наук. Навпаки, математики були тоді в такому дефіциті, що мене забрали на
роботу ще до того, як я отримала диплом про вищу освіту, – продовжує Тамара
Степанівна.
Спершу
молода спеціалістка викладала у с. Яревище Старовижівського р-ну. Потім
звільнилося місце у школі с. Поліське, де 18-річна вчителька познайомилася з
майбутнім чоловіком. І з тих пір жінка засіяла розумне, добре, вічне у серця сотень,
чи, може, й тисяч, своїх вихованців.
Доки
була виключно вчителем, клопотів мала не настільки багато. А от коли їй
довірили керувати цілою школою, зрозуміла, який нелегкий він, хліб директора.
Тут уже маєш думати не лише за навчальну програму, а й за достойне
представлення школи, мусиш помізкувати, звідки взяти гроші на ремонт чи
інвентар. Що вже казати за ситуації, коли старе приміщення стає геть
непридатним до навчання, а на нове треба мільйони й мільйони гривень.
– Ой,
попомучилися ми зі спорудженням школи, – зітхає жінка. – 16 літ вона
будувалася. 16 літ писалися листи, оббивалися пороги начальства районного та
обласного. А скільки кланялося і просилося у депутатів навіть Верховної Ради! Однак
мрію, яка для багатьох здавалася фантастикою, ми все-таки зуміли втілити.
Коли
на Поліське надійшов завершальний транш коштів і вистачало їх тільки на
матеріали, усією громадою село взялося до роботи. Від малого до старого люди
приходили, бралися за інструменти і працювали.
– За
якихось кілька тижнів ми зробили стільки, що бригада професійних будівельників
не могла надивуватися. Мовляв: більше ніде на Волині не бачили, щоб люди
працювали так дружно, як у Поліському! – з гордістю за своїх земляків
переповідає Тамара Степанівна. – Більшість із наших помічників, прийшовши
штукатури, ніколи перед тим навіть шпателя в руках не тримали. Але нічого:
брали, вчилися, не виходило – переробляли. І ось так, дружно, із завзяттям зробили
зі школи справжню ляльку й у грудні 2007-го влаштували урочисте відкриття!
Не
так давно з’явився в навчальному закладі куточок духовності, освячений місцевим
церковнослужителем. І чи то з поведінкою в дитини проблеми, а чи за екзамен
хвилюється – завжди може сам на сам звернутися до Бога.
Ставши
серед найгарніших у районі, мусила школа й за успішністю не пасти задніх. Але,
зауважує пані директорка, стараннями учнів та наполегливістю педагогів Поліська
ЗОШ досягає хороших результатів. Буквально за минулу осінь учні привезли чотири
кубки зі спортивних змагань. Торік здобули перше місце під час огляду художньої
самодіяльності між школами району. А учениця Ярослава Каліщук уже цього року
належно представила школу на обласному конкурсі вокалістів.
Аби
вкотре переконатися, що «діти – наші квіти», педагоги разом із батьками й
учнями перетворили на розарій усе шкільне подвір’я. Як результат – численні
відзнаки відділу освіти за найкраще в районі озеленення.
Слухаючи
про ту силу-силенну роботи, яку доводиться організовувати Тамарі Степанівні, не
втримуюся, щоб не запитати: «А для найрідніших людей часу не бракує?».
– Ой,
ви знаєте, мабуть, така вже учительська доля: що більше часу віддаєш учням, то
менше його лишається для власних дітей, – із усмішкою каже жінка. – Але
дякувати Богу, чоловік завжди був мені і трьом нашим донькам надійною опорою.
Доки діти маленькі були, допомагала також свекруха. Утім, маючи маму-педагога,
мої дівчата – Люда, Юля, Катя – мусили змалечку привчатися до самостійності.
Дякувати Богу, вивчилися, одружилися, п’ятьох онуків уже подарували, і ті тепер
– найбільша наша втіха.
Мабуть,
саме діти й онуки якраз і стануть тими, хто першим оцінить виграний Тамарою
Степанівною посуд.
– Та
звісно! – сміється на таке жінка. – Я, зізнатися, дуже люблю готувати щось добреньке.
Не раз і з «Волинської газети» рецепти
випробовувала (особливо сподобалися пироги на майонезі). А тепер усі ці
смаколики приємно буде подавати гостям на білосніжних тарілках із рожевим
орнаментом, – любуючись призом, каже наша переможниця.
До
речі, Фортуна довго не усміхалася пані Тамарі. Тож укотре надіславши
передплатну квитанцію на адресу «Волинської газети», жінка й призабула про дату
великого розіграшу. Однак колеги нагадали.
– Як
зараз пам’ятаю: їду зі Старої Вижівки з наради. Аж тут дзвонить телефон:
«Степанівно! Вітаємо! – гукає у трубку наша бібліотекарка. – Ви набір посуду
виграли!». Спершу я не зрозуміла що й до чого. Але потім пригадала про
лотерею. І коли вже у школі вітали
колеги, всім нагадала: треба не лише передплачувати «Волинську газету», а й за
її хороші подарунки пам’ятати.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора та зі шкільного архіву.