Незважаючи на холод, дощ
і вітер, у Маневичах урочисто зустріли одне з найвеличніших християнських свят.
Воскресіння
Господнє, під час якого люди вітають один одного з унікальним дивом – постанням
із мертвих Ісуса Христа, це – Пасха. Але починається підготовка до Великодня
зазвичай раніше…
Останні
передпасхальні дні – найметушливіші для всіх господарів. Кожен християнин
намагається зробити свою оселю найзатишнішою, двір – наймиловиднішим, а паску –
найсмачнішою. Навіть для людей, далеких від релігії, це свято асоціюється з писанками,
солодким і запашним пасхальним хлібом, великодніми дзвонами та нічною службою.
Щоб
не змерзнути в цей холодний квітень, люди дістають свою зимовий одяг, беруть
великодню корзину та йдуть до церкви, костьолу чи в молитовний будинок. Але в
2017-ому найпередбачливіші чоловіки та жінки взяли з собою ще й парасолі. І
виявився передбачливим: до поривчастого дощу додався й сильний вітер, через
який не можливо було запалити свічки. Тому хтось, махнувши рукою, покидав свої
марні старання, а хтось робив «фортецю» з парасоль чи інших підручних
матеріалів. Узагалі, гріх не в тому, що несприятлива погода гасила свічки біля
храмів. Гріх, коли свіча віри не горить у душі вірянина, яких, переконана, цієї
світлої та урочистої ночі серед учасників Великоднього богослужіння не могло
бути, бо тут зібралися справді сповнені віри християни.
Після
закінчення служби священик храму ікони
Божої Матері «Живоносне Джерело» отець Тарас Огородник освячує їжу
прихожан. І люди поспішають додому…
До
речі, деякі церкви мають ще й таку добру традицію: кожен охочий може привітати
вірян не лише словами «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!», а ще й биттям у
дзвони, досвідченіші ж виграють цілі мелодії. А ті, в кого такої традиції
немає, просто вітають один одного та йдуть додому «розговітися».
Проте
так відкрито святкувати Великдень можна було не завжди. Ігор Івасів, житель смт
Маневичі, пам’ятає своє дитинство і те, як «за совєтів» проходила Пасха.
«Коли
я ходив до школи, то вчителі намагались нам «прищепити» атеїзм. Церкви тоді
були закриті, і на таке велике свято, як Пасха, священикам доводилось правити
службу так, щоб мало хто знав. І святі отці, і люди, які збирались для
освячення їжі, дуже ризикували. До речі, ті безбожники костьол у нас зрівняли з
землею, а з церкви зробили музей атеїзму. Моя сусідка, тітка Марія, ходила
вночі посвятити паску, яйця та хрін. Потім приходила і пригощала нас. Як зараз
пам’ятаю, потертий хрін поверх яйця, а потім ще й паскою давали посмакувати.
Мама завжди мені наказувала, щоб я в школі нікому не казав, що їв свячене. Могли
ж вигнати з комсомолу, бо така поведінка не була гідною звання «надійного резерву»
партії. Всі боялися цього виключення, адже про університет чи інститут тоді можна
було б забути назавжди. Тобто, всі знали, що Пасха – це свято, але один одному
ніхто нічого не розказував. Боялися. Один мій однокласник вирішив похизуватись,
що їв свячене. Сильно його не карали – поставили незадовільну поведінку та
перевели в інший клас. А в Великодню неділю зранку всі учні мали бути в школі.
Там завжди робили якісь змагання, потім фільми «крутили» в кінотеатрі. Тобто,
нас намагалися всіляко завантажити, аби ніхто не святкував Пасхи».
І
таких історій із минулого волиняни можуть пригадати тисячі…
Вважається,
що на Великдень всі мають веселитися, бо хто сумуватиме в цей день, із тугою
проживе весь рік. За віруваннями, у Великодню ніч відкриваються всі земні
скарби, які світяться на землі чарівними вогниками, проте побачити їх може лише
найменша дитина у сім’ї, та й то – якщо її помисли чисті. А той, хто помре на
Великдень, вважається дуже щасливим, бо саме цього дня ворота раю відкриті, і
душа без всякого суду потрапляє туди.
Та
сьогодні ми говорив не про сумне, а про радісне. І навіть зараз, коли
повернувшись із дому в Луцьк, я пишу цей матеріал, в душі ще жива атмосфера
свята.
Іванна СОЛОМАНЧУК.
На фото автора: віряни
намагаються запалити свічки.