Молодіжна робота в умовах війни – це серйозні кроки молодих людей у процесах змін, про їхній голос, про розвиток лідерства, довіру і середовище, в якому хочеться залишатися. І хоча, за спостереженням експертів з молполітики, з кожним роком усе більше молоді долучається до громадської активності, досі є величезний розрив: між формальними структурами й реальним впливом, між очікуваннями суспільства і тим, що молодь насправді вже давно впроваджує це на практиці.
Леся Голояд – та, хто не боїться цього розриву. Не один рік її діяльність зустрічала і скепсис, і критику, і навіть активне цькування. Її шлях – це приклад того, як із локальної ініціативи може вирости вплив на національному рівні. Ми поспілкувалися з Лесею про молодь, виклики у роботі, силу співпраці та те, чому іноді варто не чекати змін, а створювати їх самотужки.
Пропоную спочатку познайомитися, хто Ви і чим займаєтеся?
На цьому початковому етапі Леся всміхається, каже, що обовʼязків і посад у неї дуже багато, але справляється успішно, зважаючи на свою мету для чого вона це робить.
— Тяжко починати про себе і про якісь регалії, бо їх дуже багато, але я більше зосереджуся на тих, які торкаються молоді найбільше. Працюю я програмною менеджеркою громадської організації «Молодіжна платформа», і також я є штатною радницею начальника Тернопільської ОВА з питань молодіжної політики.
І перше, і друге несе за собою співпрацю з різними ініціативами, донорами, програмами, молодіжними організаціями, радами та центрами. Крім того, я є чинною депутаткою в Зборівській громаді та співзасновницею Нацобʼєднання радників з питань молоді. Одним словом, усього дуже багато.
Як Ви потрапили в молодіжну політику? Чи був якийсь такий момент, коли Ви подумали: “О, це точно моє, я буду це робити”?
— Якщо згадати підлітковий вік, студентство, то я просто була активною дитиною. Тоді я ще не займалася молоддю, а мала справу з культурними, історичними, політичними ініціативами, трохи працювала в організації «Опора», яка займається виборами.
Історія співпраці з молоддю почалася з того, що я очолила молодіжну раду в громаді, де й згодом зрозуміла як це все працює. На той момент я не знала, що є окрема громадська активність, молодіжна сфера та політика. Ситуативно почала розуміти, що немає якогось осередку в громаді, де є активна молодь, і нема середовища для її розвитку.
У мене ще такий принцип, що якщо цього немає, то значить я це створюю, а не буду чекати, поки воно з’явиться. Таким чином, реалізовуючи якісь свої ініціативи, усе дійшло до того, що я почала сама керувати такими проектами, у які залучала різну молодь. Звісно можна залишатися слухачем чи тим, хто просто є членом організації, але я для себе обрала шлях щось десь змінювати, покращувати і додатково навчати молодих людей.
Які люди найчастіше приходить у молодіжну політику і з якими цінностями?
— Це старшокласники і студентство. Не знаю чому, але останнім часом школярів більше, ніж студентів. Не розумію такої дивної динаміки, бо зазвичай було більше саме студентів.
Якщо ми говоримо про молодь 25+, то вони вже не такі активні, бо думають вже про своє фінансове становище, створення сімʼї і таке інше. Це нормально.
Приємно те, що все більше долучаються і вразливі категорії: ВПО, молодь з інвалідністю та ті, хто перебувають у складних життєвих обставинах. Зокрема, у нас при Міністерстві соцполітики є Молодіжний консультативний дорадчий орган “ДійМо”, у який входять молоді люди, котрі пережили інтернатне виховання та зараз реалізовують проєкти, які власне підтримують таку молодь, як вони. Тому це хороша динаміка і приклад для наслідування.
Що для Вас молодь?
— Насамперед я дуже вірю в нашу молодь, на відміну від багатьох, хто вважає її дуже проблемною і згадує лише в негативному контексті.
Гадаю, що в нас, в принципі, єдине надійне молоде покоління. Але з ним треба багато працювати і давати можливості, щоби воно себе знаходило в громадах, якихось ініціативах. Це не має бути окрема група населення, якою ніхто не займається і не звертає на неї уваги.
Раніше Ви були журналісткою. Чому вирішили залишити цю сферу?
— Дивіться, журналісти включені в те, щоби якісно показати і донести інформацію до суспільства. Це хороша історія, і вона теж мене десь свого часу надихала. Але все-таки особисто я обрала творити зміни, а не просто пропонувати чи розповідати про них.
Тому я зупинилася все-таки громадській сфері, на проектній та політичній діяльностях. Але зазначу, що все-таки комунікаційні навички із часів журналістської карʼєри мені багато дають, бо я дуже легко пишу.
А як суспільство реагує на роботу молодіжного експерта, чи довіряють люди молоді?
Тема молодіжної політики – не лише про розваги, а про майбутнє країни, – каже Леся, зауважуючи на тому, що не всі позитивно сприймають молодь, як ініціаторів змін.
— Є частина людей, які це підтримують, активно включаються в ініціативи. Але, на жаль, у нас усе ще більшість – особливо якщо говорити про маленькі громади – або пасивні, або сприймають активність упереджено. Можливо, це менталітет, можливо, залишки радянського мислення. У багатьох сферах – децентралізація, економіка, культура, молодіжна політика – громадських активістів часто не сприймають серйозно. Їм приписують політичні амбіції, і все зводиться до того.
Але, по-перше, я не вважаю, що політична амбіція – це щось погане. Навпаки. Чим більше буде політичних амбіцій у розумних, адекватних людей – тим кращою буде країна.
На жаль, це в нас сприймається негативно. Особливо, коли мова заходить про молодіжну політику, то її часто зводять до організації дозвілля. Ну, типу, «займіть чимось молодь – і досить». Але ж це зовсім не про це. Молодіжна політика – це комплексне, кроссекторальне питання. Вона присутня в освіті, медицині, культурі, інфраструктурі – скрізь. Бо суть її в тому, щоби молодь була залучена до всіх процесів у країні, щоб її чули, щоб вона мала право голосу.
Але побутує думка, що молодіжна політика – це концерти, кіновечори й квести. Щось розважальне. Навіть молодіжні ради, з якими я безпосередньо працюю, часто сприймаються органами місцевого самоврядування як щось суто декоративне. Їх кличуть на свята, щоб винести коровай, одягнути вишиванки, прочитати віршик – і все. Це величезна проблема.
Але я все ж бачу зрушення. Якщо брати саме молодіжну політику, то за останні 6 років пішла позитивна динаміка. Державні програми, міжнародні ініціативи – вони дають імпульс і створюють розуміння, що це не гурток при школі, а повноцінний напрям державної політики. Це про людський капітал.
Громадянська активність молоді
Якою мірою молодь сьогодні активно долучена до творення змін?
— Це доволі проблемне питання, і навіть якщо подивитись у різні останні дослідження, то в нас коефіцієнт активної молоді, яка бажає долучатися до якихось змін, досі не перетинає навіть 50%. Це приблизно 30-40%. Більше того, ця цифра сформована за останні роки. Давніше ситуація була куди гіршою.
Скажу одне – кількість активної молоді зараз значно більша. Ми можемо це спостерігати особливо в роки повномасштабного вторгнення. Навіть та молодь, яка раніше взагалі нічим не цікавилася, зараз починає долучатися. Коли відбуваються якісь суспільно резонансні події, то принаймні з’являється усвідомлення, що цим треба зацікавитися і зайняти якусь позицію.
Чи має молодіжна активність входити в обовʼязкову норму юнацтва? Як думаєте?
— Я насправді не прихильник того, що всі мають бути активними, оскільки це буде тоді якесь дивне суспільство, де ми навряд чи дійдемо до якогось консенсусу. Не потрібно заставляти ні громадськість, ні окремо молодих людей бути активними. Тут найважливіше донести всім однаково і популяризувати можливості того, що це можна робити, які є механізми і як це робити.
І тут питання велике за державою та її інституціями. Бо в нас все ще залишається непопулярною тема того, які є механізми участі.
У нашому суспільстві – якщо проаналізувати хоча б інформаційне поле – то молода людина має зробити щось прямо надзвичайне, на рівні держави, в культурі чи ще в якійсь великій сфері, щоб про неї заговорили. Але не беруть до уваги кроки, коли молода людина вміє піти до мера й продвокатувати якесь рішення. Не цінуються дії, коли хтось із молоді йде в місцеву раду до депутатів і починає щось змінювати. Ці теми в нас досі не на слуху.
Чому молодіжні ініціативи на місцях так рідко висвітлюють, і що можна зробити, щоб змінити ситуацію?
Виходячи з попереднього запитання, Леся стримано каже, що в малих громадах зараз катастрофа у підтримці місцевої влади у впровадженні ініціатив для молоді.
— Коли позиція в молоді вже сформована, і вона – продержавницька і патріотична, тоді вже й шукають ці можливості. Але у свою чергу вони мають знати, де їх шукати. Порівнюючи із великими містами, де є різні клуби за інтересами, громадські організації, тренінги, у малих громадах з цим великі проблеми, і місцеве самоврядування не настільки зацікавлене в тому, щоби це підтримувати на якісному рівні. Це все ініціює молодь сама для себе.
Що робити людям, котрі потенційно сформовані, мають на меті розбудовувати громаду, проте бояться осуду жителів цієї ж громади?
Не треба вести свою діяльність тільки заради мотивації, будуть мене хвалити чи ні, – каже Леся.
— Як на мене, це не просто нездорово – взагалі не має сенсу думати, що всі будуть задоволені. Ніколи всі не будуть задоволені вашою роботою.
Навіть тим, що я отримала вчора премію (ред. – 13 серпня 2025 року Лесі Голояд вручили Премію КМУ для молоді за особливі заслуги), не задоволена частина людей, які вважають, що це несправедливо, бо я не військова.
Ще одна ситуація: я відкривала молодіжний центр, і в коментарях у Фейсбуці нам молодіжні раді писали, чому ми не зробили туалет, замість того.
Я виконую свою роботу винятково на основі того, що збираю потреби. У мене є середовище, яке може ці потреби обробити, обговорити зі мною, і саме це середовище, передусім, формує результат. А критика – ну що з нею зробиш? Людей не зміниш, вони завжди будуть різними.
Тут головне – дуже добре володіти кризовими комунікаціями. Бо коли вже починається активний булінг чи “обсирання” в соцмережах, треба вміти на це реагувати. І не відповідати так само емоційно чи неконструктивно, а спокійно, коротко й по суті.
Щоб не робили, завжди розуміти: “Це моя цільова аудиторія, і тільки її думку я буду тут враховувати”.
Як Ви в той час шукали сили та наснаги, коли зіткнулися з булінгом у соцмережах?
Я знаю що я роблю.
— Я думаю, що в принципі і зараз, і тоді я знаю дуже добре, що я роблю, і що воно приносить суспільству.
У такі моменти, коли виникають подібні неприємні ситуації треба собі повторювати: “Я роблю це не для того, щоби цей чи ця були задоволені. Я роблю це для досягнення важливої мети – створення сприятливого середовища для молоді в громаді, що сприятиме її розвитку”.
Не варто ставити собі за мету хороший коментар у фейсбуці.
Що на Вашу думку, наразі найбільше заважає молоді бути на рівних із владою?
— Я з двох сторін завжди це питання розглядаю. Перше – незнання правил комунікації із владою. Хтось думає, що можна приходити до міських голів, вибивати ногами двері і казати – дайте нам гроші на проєкт. Вони не вміють доносити це бюрократичною мовою.
У свою чергу, влада не вміє сприймати ідеї молоді, як ті, які мають право на життя, бо вважають, що це діти, які нічого не знають, але щось тут прийшли нам розказувати і радити.
Тому поки не зміниться історія, коли молодь розуміє, що владі треба все доносити “правильними словами” – бюрократичною, серйозною мовою, з аргументацією – так воно і буде далі.
А зі свого боку влада має усвідомити, що насправді вже є органи місцевого самоврядування, які це розуміють: що активна молодь дає громаді більше, ніж громада спочатку вкладає в цю активність.
Тому, як на мене, є два ключові фактори — по обидві сторони. І третій — це стереотипи щодо співпраці з владою. Бо навіть молодіжні ради досі часто сприймаються як ледь не якісь “молодіжні партії” при міських головах. Хоча насправді це взагалі не про те.
Чи доводилося Вам працювати з молоддю, наприклад, з інших країн, зарубіжною молоддю?
У нас, насправді, є чого повчитися.
— Я багато співпрацюю з нашою молоддю, яка виїхала за кордон. Вони продовжують бути активними: беруть участь в акціях, адвокації, допомагають знаходити партнерів за кордоном.
Один із цінних досвідів – спільний проєкт із Польщею, де молодіжні ради з обох країн працювали в парах над ініціативами. Це показало, що нам теж є чим ділитися. Наприклад, у Польщі ради працюють переважно формально – раз на квартал. А наші є більш динамічні, самостійні, ініціативні, та й збираються куди частіше.
Нас навіть запитували, звідки ми беремо сили ще й в умовах війни. Тому я завжди наголошую: не варто думати, що європейський досвід завжди кращий. У нас є приклади, які щиро дивують партнерів.
Цей досвід потрібно популяризувати, перекладати на інші мови, і як тільки безпекова ситуація дозволить – запрошувати інших переймати наші підходи вже на території України.
Проєкти
Який із проєктів, реалізованих разом із молоддю, Вам запам’ятався найбільше, як найбільш вдалий?
Це як обирати улюблену дитину, – говорить Леся.
— Я часто повертаюся подумки до проєктів, які реалізовувала без грантової підтримки – вони були найскладніші, але й найцінніші. Один із таких – триденне навчання у 2021 році для дітей 10-14 років у моїй громаді. Ми навчали їх основ проєктного менеджменту, комунікації та волонтерства.
Чесно кажучи, не очікували великих результатів, але діти приємно здивували: за три дні вони створили якісні ініціативи, враховуючи їхній вік. Багато з них згодом стали активними в учнівському самоврядуванні та навіть комунікували в певних питаннях із владою.
А невдалі проєкти? Можливо памʼятаєте й таке з досвіду?
— У нас була така історія з організацією форуму в парку. Я надихалася досвідом інших міст, де подібні заходи справді збирали людей, і думала, що це «зайде» і в нас. Ми продумали окремі блоки – для освітян, духовенства, бізнесу, представників влади. Ідея була в тому, щоб люди могли в неформальній атмосфері, просто в парку, відверто поспілкуватися з кожною з цих груп.
Але на превеликий жаль, прийшло не так багато людей. Хоч він і відбувся, але той масштаб, який ми планували, не виправдав очікувань. І я зрозуміла: можливо, варто було не йти на такий розмах, а зосередитись на тій цільовій аудиторії, якій справді це цікаво.
Це точно не розчарування проєктом чи ідеєю, а в тому, що не передбачили ризики в конкретній ініціативі.
Скажіть, як ви все встигаєте?
Леся зауважує тут, що десь-колись її рятує те, що вона не одна така, хто присвятив життя справам на благо суспільства.
— Насправді я не використовую термінологію “встигаю” чи “не встигаю”. У мене є чітко все прописано по кожному дню чи тижню, і я це роблю. От наступні 3 дні в мене відрядження, хоча вчора я тільки приїхала. І це вже такий ритм, до якого ти звикаєш, і коли беру довготривалі відпустки, то вже на день 3-4 це мене починає вганяти в депресію.
Я сприймаю молодіжну роботу зараз, як вклад у безпеку країни. Як би ми не вигравали на полі бою чи полі дипломатичному, без людей, без нації, без молоді, яка на цій землі залишиться – ми програємо.
Крім того, знаю людей з такою ж метою як і в мене. Це може десь мене надихає, що я не одна така. Але насправді нас таких багато, які поставили своє життя на таку роботу й активності, і найважливіше, що ми отримуємо від цього задоволення.
Яке Ваше життєве кредо?
— Він виник у мене ще дуже давно, напевно ще на першому році молодіжної ради. Тоді ми створили фільм про молодіжну раду. Памʼятаю він у нас називався “Якщо немає крил, беріться за весла”. Це і стало моїм девізом по життю. Я вважаю, якщо немає обставин і якихось можливостей – ти маєш сам їх створити.
Якось так і в моєму житті сталося. Я є людиною з інвалідністю, я не ходила 5 років. І памʼятаю, як у випускному класі мені на мозок капали вчителі, які говорили: “Не обирай якусь активну професію, піди краще попрацюй бібліотекарем і не висовуйся”. Для розуміння, я їздила на Революцію Гідності і тікала з уроків на Майдан.
Мені це завжди казали, я не звертала уваги.
Не треба чекати змін чи особливих обставин. Іх можна створити, адаптувати і рухатись далі. Дуже символічна цитати про весла. Завтра я організовую сплав на байдарках, потім на галявинах проведемо воркшоп з екології та арттерапію.
Щось у мене все про воду, і кредо і захід, якось так, – жартує Леся під кінець.
Нагадаємо, про що говорила влада із юнацтвом на День молоді в Окольному замку.
Автор: Ростислав ШВАНИК.
Фото з архіву Лесі Голояд.