Примари минулого досі не дозволяють
України адекватно оцінювати власне історичне минуле, а тому під загрозою – і
благополучне минуле. Історія з монументом радянському генералові Ніколаєві
Ватутін це підтверджує. Він стоїть буквально поруч із Верховною Радою
України…
Отже,
росіянин Ніколай Ватутін народився в
1901 р. у с. Чепухїіно Воронезької губернії Російської імперії. Як зазначає «Вікіпедія»,
на початку 1920-их рр. він брав участь у встановленні радянської окупації на
території України:
«Після вступу у 1920 році добровольцем до лав Червоної Армії, у вересні 1920 р.
брав участь у боротьбі проти Революційної повстанської армії Нестора Махна біля
українських м. Старобільськ і Луганськ. До речі, саме тут навесні 2014 р.,
майже через 100 років після окупаційної війни Ніколая Ватутіна, знову відбулися важкі бої українського війська та
російських агресорів…
Але цим
військові злочини майбутнього генерала армії та Героя Радянського Союзу проти
незалежності України не обмежилися:
«В 1920-21
роках, будучи курсантом Полтавської піхотної школи, він брав участь у боях
проти загонів українських повстанців на Полтавщині, зокрема брав активну участь
у війні проти армії Української Народної
Республіки ьа повстанців Холодного Яру )зараз одна з мехбригад Збройних Сил
України названа на честь холодноярців, – авт.).
Починаючи з
другої половини 1943 р. під час гітлерівсько-сталінськоого періоду протиборства
в Другій світовій війні Ніколай Ватутін
на чолі одного з фронтів знову наступав на Україну. Щоправда, на відміну від
інших окупантів, йому не поталанило: 29 лютого 1944 р. під час інспекційної
поїздки на фронт комфронту потрапив у засідку відділу УПА біля с. Милятин
Острозького р-ну сусідньої Рівненської обл. Внаслідок скоротічного бою Ніколай Ватутін отримав поранення в
стегно та негайно був евакуйований у м. Київ, де після зараження крові помер 15
квітня 1944 р.
До речі, «визволителі»,
зіткнувшись із малочисельним відділом УПА, так швидко втікали, що залишили
повстанцям навіть автомобіль Ніколая
Ватутіна з цінними документами, зброєю та обмундируванням. Зокрема, в 1945
р. на Волині органи НКВД судили одного з
учасників того бою, дізнавшись про всі деталі. Наприклад, що саме цей
повстанець забрав собі трофейну генеральську шинелю і ходив у ній, аж доки не
потрапив у полон до більшовиків.
Чому
монумент Ніколаєві Ватутіну, який в листопаді 1944 р. пролив ріки крові
мобілізованих в РККА солдатів різних національностей (серед них були й сотні
тисяч українців) під час штурму м. Києва, не потрапив під декомунізацію і досі
стоїть у парку біля споруди парламенту?
Це – питання
до вітчизняних політиків, бо практично в усіх країнах колишнього СССР (крім,
звичайно, Росії) вже давно вирішили цю проблему. Зокрема, в Вірменії зберегли
старі монументи радянським
воєначальникам, але за умови, що ті були вірменами. В іншому випадку їх
демонтували. Аналогічна ситуація і в Грузії.
Ще в 2014 р.
Український інститут національної пам’яті включив Ніколая Ватутіна до списку осіб, причетних до боротьби проти
Незалежності України, організації Голодоморів та політичних репресій. Але в
жовтні 2015 р. в оновлений «Список осіб, які підпадають під декомунізацію» Ніколай Ватутін уже не потрапив.
Відтак,
монумент російському червоному окупантові в серці столиці України продовжує
бовваніти, а під час урочистостей із нагоди «звільнення» Києва 6 листопада 2019 р. може
використовуватися як один із символів тоталітарного компартійного минулого.
Роман УСТИМЧУК.
На фото автора: пам’ятник Ніколаю
Ватутіну в м. Києві.