Валентина Здрилюк – відома волинянам як
незмінний керівник одного з провідних сільгосппідприємств краю – СГПП «Дружба»,
що у Воютині Луцького р-ну. Нині господарство обробляє 4 тисячі гектарів землі
на території Луцького та Горохівського р-нів. «Ми сіємо хліб… І вже тим надаємо
велику допомогу державі. Бо і президенти, і звичайні люди у час війни чи без
неї хочуть мати хліб і до хліба на своєму столі. Це є наша місія», – так просто
і всеосяжно Валентина Степанівна означує все, чим займається її господарство. Українські
реалії внесли корективи в мирну місію «Дружби». З початком тривог на Сході керівництво підприємства, які фактично кожен із
нас, тепер не тільки сіє хліб і до хліба, а й … проводжає вояків в АТО, споряджає,
годує, стрічає їх на рідній землі.
«Першим
нашим хлопцям (а «своїми хлопцями» вона називає жителів усіх населених пунктів,
де орендує землі СГПП «Дружба», яким довелося пройти крізь АТО, – авт.) ми фактично купували все самі:
бронежилети, каски, різне спорядження, продукти… Треба було знати: що і де
продається, скільки це коштує… Це справжній хаос, повірте. Й так не має бути. І
тоді, і нині до мене як до керівника звертається чимало людей із різними
потребами. Але я тепер рада, що можу допомогти цивілізовано», – зазначає Валентина Здрилюк у відповідь на
запитання, як і чому вона долучилася до діяльності Благодійного фонду
«Волинь-2014».
А
запропонував керівникові «Дружби» стати в ряди благодійного фонду один із його
засновників – Євген Дудка: «…І я із задоволенням приєдналася, – каже Валентина
Здрилюк. – Щоб мати змогу надавати саме
ту підтримку, яка вкрай необхідна. Звичайно, сама щоразу стараюся відгукуватися
на прохання односельчан чи волонтерів. Але бувають випадки, коли ти не знаєш,
як правильніше використати свої кошти, щоби вони справді зарадили біді. Роль
судді на себе брати не будеш… У фонді ж працюють люди, які достеменно знають
потреби і проблеми наших військовослужбовців. Я дуже задоволена роботою фонду.
Буваю на засіданнях, бачу, як він працює, чую звіти – і, чесно кажучи, радію,
що наша допомога – така цільова. Автомобіль, підтримка родин, одяг, продукти.
Вважаю, що то – серйозна робота, та й виконують її серйозні люди, з якими мені
раніше доводилося співпрацювати у мирних справах. Тепер-от – війна».
Як
жінка, як мама, зрештою – як учитель за першою своєю професією, Валентина
Степанівна емоційно й крізь серце сприймає все, що нині відбувається в країні.
Насправді, то дуже мужня жінка. Хоча б тому, що стала до керма господарства
«Дружба» тоді, коли його директор (а їй – люблячий чоловік) несподівано пішов
із життя. І не просто стала, а втримала підприємство в непрості роки, тепер же
– поставила «Дружбу» на сучасні рейки агросправи.
Чимало
чоловіків із тих територій, де нині господарює «Дружба» свої мирні професії
мусили змінити на військові. Частина з них уже повернулася додому – після
Іловайська чи Дебальцевого. Частина – захищає нас нині на Сході. Хтось узагалі став
кадровим військовим! Тим часом мобілізація, що хвиля за хвилею триває в державі,
боляче «озивається» на роботі підприємства.
«Ми
роками виховували, можна сказати, своїх працівників, ми плекали собі кадри.
Купували сучасну техніку і вчили конкретних людей із нею працювати:
механізаторів, працівників ферм… Сьогодні від нас забирають спеціалістів, які
є по суті безцінними. Бо замінити їх, насправді, не так уже й просто. Тому я
нині переймаюся тим, щоб не вийшло, як у тій приказці: за деревами й лісу не видно.
Коли люди, які хочуть служити, лишаться поза мобілізаційними планами, а ті, хто
працює й постійно на виду, змушені будуть залишати робочі місця», – ділиться
турботами Валентина Степанівна.
«Спорядили
на війну» й дві одиниці техніки цього сільгосппідприємства – КамАЗ та легковий
автомобіль. Теж – питання для агровиробників непросте, бо в гарячу пору (чи це
посівна, чи жнива) кожен транспортний засіб – на вагу золота. Наразі ж «Дружба»
«мобілізувалася» на виконання звичних завдань. Пам’ятаємо – «щоб був хліб і до
хліба». А поміж тим, серце кожного працівника б’ється у ритмі щоденних новин із
фронту.
«І
здається, що якби можна було – ми усі стали б живим щитом!.. Щоб припинити те
кровопролиття, яке, по-моєму, не вирішує проблем у цій країні, – каже Валентина
Здрилюк. – Емоційно це дуже важко: бачити, як жахіття із фільмів про війну
стали реаліями. Всіма силами душі хочу, щоб війна закінчилася. Тому ми готові
допомагати військовим, підтримувати країну в скруті (а в рамках фонду
«Волинь-2014» це – і просто, і приємно) – до перемоги, яка буде обов’язково!»
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото В’ячеслава БЄЛОВА: Валентина
Здрилюк.