Миколі Кумановському в останній день серпня 2021 р. виповнилося б 70,
якби… Ці «якби» можна «нанизувати», але є невмолимий факт: земний шлях Митця
завершився 2 серпня 2016 р. А шлях до осягання унікальної його творчості продовжується.
Пригадаймо принагідно й мультимедійну виставу-перформанс «Кострубізми.
Кумановський» театру «Гармидер», і культурно-мистецький проєкт музею сучасного українського
мистецтва Корсаків «Рік Миколи Кумановського» (у просторі
Художньо-меморіального музею митця).
Навряд чи комусь вдасться безпомилково розставити крапки
над «і» у цій долі, спробувати вмісти у свої судження неповторний світ
Миколи Кумановського. Але гріх (сама так
– не провина ж), коли такого Художника
намагаються, у погоні за сенсацією, «вписати» у контекст героя-антигероя
прозового полотна письменниці, життєвий шлях якої розпочався в Луцьку.
Микола Кумановський не вміщається в рамки дефініцій,
комплексів, а найбільше на запитання (мовлені й не висловлені) відповідає
своїми полотнами, де закодована сама сутність буття, де парадоксально
поєднуються мистецтво, філософія та дитино-світла
здатність бачити й відчувати. Його
майстерня, що на горищі, звідки у вікно
струменів привид знищеної П’ятницької церкви, cтавала прихистком
й місцем для дискусій тих, із ким
зріднювався душею, кому треба було допомогти, кого варто було почути. Тут були Кость Шишко, Віктор Лазарук,
Юрій Покальчук, Микола Жулинський, Микола Рябчук, Олег Лишега, Тадей
Карабович, Ігор Павлюк, Олександр
Валента… А відтак у
буквальному розумінні виплекав нову
робітню – на березі стариці Стиру, в
районі Вишкова, на територіальній межі Луцька та Ківерцівського району. Тут
він вслухався у часоплин, гортав
сторінки спогадів і творив своїми полотнами візію прийдешнього.
Микола
Кумановський не втомлювався спілкуватися. Але водночас він все-таки
залишався самітником. Адже у найпотаємнішому звірявся перед мольбертом. Причому
своє покликання він відчув, не блукаючи манівцями (хай і була, як епізод, а
потім хобі, перукарська праця) фактично в дитинстві чи ранній юності. Запропонує,
як доказ, фрагмент інтерв’ю з Митцем, коли той ще готувався зустріти 60-ліття.
– Ким хотів стати Микола Кумановський у
дитинстві?
– Художником. Тільки художником!
– Тож можна назвати вчителів, тих,
завдяки чиєму прикладу, настановам маємо
нині Миколи Кумановського як самобутнього художника.
– Серед найкращих
моїх учителів, тих, про кого завжди говорю з вдячністю, –
Тарас Миколайович Драган, викладач Львівського училища прикладного мистецтва.
Коли я, будучи першокурсником цього навчального закладу, малював на площі, до
мене підійшов якийсь хлопчик. Він заглядав, як я і що малюю. Це дратувало. Я не
витримав і матюкнувся. Оглядаюся – а наді мною вже стоїть Драган. Виразні чорні
очі, лисина. Так на мене глянув – і я зрозумів, що «споров» дурницю. Хоч
тоді він мені зауваження і не зробив. Потім і Тарас Драган, і Петро
Маркович показували мені малюнки. Звертали увагу на роботи сина Марковича: він малює так, що
нога не перехрещує ногу. Йшлося про специфіку малюнків (у тому числі – й
первісних, печерних), ставлення до того, що ти зображуєш. Вони мені давали
капітальні на той час книги про французьких художників. Якось назустріч мені
йшов Петро Олексійович Маркович. «Миколо, –
зупинився він, – Пікассо помер». Чому він так закцентовано сказав?
Тому що я в цей час захоплювався Пікассо. Він мені сказав: усе, крапка, починай
своє. Хоча Пікассо назавжди й залишився для мене ідеалом… Знаєш, сьогодні
слухаю радіопередачу. В хлопця запитують, у кого хотів би вчитися. В Рубенса? –
Так! – У Мікельанджело? – Так! Але не пролунало
запитання про те, чи хотів би навчитися мислити так, як вони. Так, як
Брейгель, як Босх.
– Даруй, але нинішнє наше життя – як
підтвердження думки, яка читається в Брейгелевих сліпцях, які йдуть до ями.
– Не думаю, що світ розвивається за Брейгелем.
Скоріше – за Босхом. Його духовний досвід надзвичайно цінний. У тому числі – й
для тих, хто сповідує католицьку віру. Та й православні колись таки довірили
Врубелю розписати Володимирський собор у Києві. І він зі свого духовного
досвіду створив такі шедеври, якими сьогодні засмічено стільки храмів…
– А ти твориш, адже шукаєш…
– Я в образотворчому мистецтві шукав утраченого
покоління. Босх залишився надзвичайно простим, він не шукав метафори, яка тоді
панувала. Сікейрос, Пікассо і, нарешті, Лорка й Далі. Вони витягли оту
метафору, те підсвідоме, що було та є в нас, у поезії, в мистецтві. Витягли на
поверхню й сказали: думайте, говоріть так, як Біблія говорить.
– І ті наївні, примітивні печерні написи,
малюнки – теж код справжності? Мистецтво майбутнього – це зазвичай повернення
до пракоріння? Твої погляди поділяють учні, ті, хто з вдячністю тебе своїм
учителем?
– Вчилися на моїх полотнах? Такого не може бути!
Ніхто з тих, хто називає себе моїм учнем, не зможе думати так, як я. І я не
можу назвати тих чи інших художників своїми учнями. Так, якщо йдеться про
техніку… Але для мене думання, мислення – це основне.
Тож Микола Кумановський завчай не шкодував свого часу,
аби прокоментувати написані полотна. Він зазвичай наголошував на важливості так
званої вербальної (словесної) сутності як малярства, так і графіки.Ці Миколині судження – своєрідні духовні перлинки, одкровення,
довірливо-дитинна сповідь Майстра. Вони – незабутнє, суцільне словесне полотно Миколи Кумановського, яке дає шанс почути, про що
промовляють його твори: «… а це –
«Заруба»: яблука як рахівниця, подушка – вирубана сокирою зі стовбура…Сумно, що чоловік
зробив собі таку драбину до самого неба. Але він сподівається, що колись
те яблуко впаде на голову і щось там відбудеться.
Це
старі коси, які вже не косять. По них повзає тільки гусінь. Коса прошита
гусінню.
Метелики,
ніж і кров…Як вивітрюється все з нас… Час як ніж, що ріже нашу долю. Коли це
бачимо, стає печально, відчуваємо
трагізм. І все це насправді обумовлено отими метеликами, яким дано жити один
день.
Так
– «Оскома». Жінка, яка на своїх грудях тримає
мольберт, що належить творцеві, тобто – чоловікові. І на грудях цієї мужньої чи
не мужньої, сексуальної жінки тримається Всесвіт, ідеалізований в її портреті.
Хатина з облупленими стінами, де виглядає дранка. Ця картина зі своїм
ідеалізованим світом дає і назву майбутній моїй персональній виставці –
«Оскома».
Тепле
Водохреще 2011 р. Можна було йти босоніж, брати хрещену воду. А дерев’яний
хрестик клали у відро, щоб не розхлюпати воду. Так було в нас, на
Хмельниччині…
Це ж присвячено дружині Вірі Миколаївні. Двоє… Відлітають
боцюни, граблі, якими згрібаються час і простір. А жінка підіймає чарку за
хороше життя. Але воно відлітає. Такий оптимістичний песимізм, крізь який
сприймається все наше життя.
Зображене
дитинча нагадує Миколу Кумановського? Коли я був на Донбасі, туди батько їздив
на заробітки – працювати на шахтах, я знайшов пташину, яка вже помирала. Це був
одуд. Я його поклав під подушку. Але птах все одно не вижив. Але став для мене
якимсь таким символом вільного польоту, придавленого нашими українськими подушками,
що нагадують цицьки.
А
в гнізді з ножів сидить уже інша пташка. Вона не боїться нічого гострого…
Тобі
нагадує ця моя картина «Хроніку механічного птаха» Харукі Муракамі? Можливо, в
якійсь мірі… Це такі солов’ї взимку,
коли їх теж так хочеться почути.
Чоловік, що тримає свою голову в своїх руках, поначіпляв на деревах механічних
пташок. Ці іграшки продаються в магазині. Але серед зими він хоче почути отой
солов’їний спів, який буде тільки навесні.
Стілець,
на який не можна сісти, книга…Це робота,
що присвячена Євгенові Пашковському, це в іншій ситуації –
продовження колізій, означених «Століттям самотності» Маркеса.
Чому
тут чоловік рубає? Він рубає – життя минає, воно – як один день. І метелики
довкола – життя ж таки кольорове.
На
цій картині – маніяк, який вискакує з парку. Він, бажаючи любові, дуже дикий,
страшний. Та, разом із тим, –
надзвичайно веселий.
Дерево-покруч…
Тут і напис: «Початок дерева». В завершенні крони –
початок. Але ж там немає крони.
Бадмінтон…
Жартівлива картина. Тут наяву – злитність двох. Вони собі весело бавляться.
Розквітлий
бузок – це найкраща лампочка. Вона ще пахне і світиться.
Зустріч…Це
батько (на коні) і син із торбиною.
Неподалік – візок-кравчучка.
Коли
мене запитують, чий ти художник – хмельницький чи волинський – все частіше
думаю, що вріс у цю землю, де зараз живу. Якщо я не бачу її квітів, не малюю
їх, коли не бачу плаского пейзажу волинського, значить, не живу цією місциною,
не п’ю ту воду… Тому я вирішив, що в
свої 60 років повернуся до тих символів, які вже люблю у своїй Волині. Я ж уже
зрісся з нею. Тут переважає життєдайна
зелень, тут не було розпеченої пустелі. Тут інший колорит. На Волині по-іншому
сприймається все. І, напевне, й нас по-іншому повинні сприймати та ставитися
по-іншому».
Так, Микола Кумановський, який зріднився, вкоренився
душею своєю у волинське небо, Митець із великої літери. Поза сумнівом – це ім’я
в за загальноукраїнському, європейському контексті. Однак ніколи автор цих
рядків не міг уявити, що давно написаний пасаж стосуватиметься, до певної міри,
й долі Миколи Кумановського, творчість якого має таку світлу, життєдайну,
незнищенну сутність.
Не судім Художника, братове,
Мірками не міряймо земними.
В кожнім слові він живе любов‘ю,
Чує душу променя й травини.
Не картаймо за його злиденність,
І незрозумілість, і дивацтва,
За відсутність в суєті щоденній,
За нерозбазарене багатство.
Не втискаймо у прокруста ложе.
Не нав‘язуймо сумнівних істин.
Не судім за те, що він не може
Посередністю, як ми, прожити.
Знищує художника не горе.
А солодко-праведна облуда.
Порадіймо, доки він ще поряд.
Не вбиваймо, як уже не буде.
Віктор ВЕРБИЧ.
На фото Романа
УСТИМЧУКА: Микола Кумановський у розквіті сил і таланту.