Спілкування з позафракційним депутатом, членом групи «Рідне місто» Миколою Яручиком, котрого у Луцьку знають іще за діяльністю однойменного благодійного фонду, вийшло невимушеним. Микола Олександрович чекав у директорському кабінеті ТзОВ «Апельсин», де й зазвичай спілкується зі своїми виборцями: на дверях – табличка, котра красномовно розповіла, що тут – громадська приймальня депутата.
Бізнесові розмови для Миколи Олександровича більш звичні: це помітно й очевидно. Та й сам він не приховує: мовляв, не надто любить не те що балакати на політичні теми, а й голосувати за такі питання.
– Усі, хто прийшов у владу з бізнесу, згодом зізнаються: поки просто працював, займався благодійністю, робив людям добро, це сприймалося позитивно. Як тільки став депутатом, так одразу перейшов у категорію негідників, котрі наживаються на інших. Ви відчули таке на собі?
– Не сказав би, що прийшов із такого вже бізнесу. Я маю маленьку справу.
– Та це не важливо, великий чи малий.
– Ну, так, бізнес він і є бізнес. У нас завжди у намірах представників влади шукають якісь особисті інтереси. А знаєте чому?
– Чому?
– Наші люди надивилися, як себе поводять депутати Верховної Ради – от і вважають, що й на місцях так само. Дійсно, у міській раді є далеко не порядні люди – не стану вдаватися у прізвища. Думаю, ви з цього приводу також маєте власну думку. Іноді ми бачимо неозброєним оком, що відбувається, для цього не треба проводити й журналістських розслідувань. Чи говорили мені якісь такі речі? Та були усілякі закиди, але неконструктивні. А щоб серйозне, то ні… Та й хіба депутат не має права займатися підприємницькою діяльністю, якимись іншими справами – в межах законодавства, звісно? Та й добре, коли я щось роблю, хіба краще, якби сидів без діла?
– Тож покинути все думка не виникала…
– Ні. Я зрозумів, що весь той негатив – робота опонентів, і зараз мені абсолютно байдуже. Знаєте, я вже таке про себе начитався, що під час розмов із друзями сам жартую, пригадуючи.
– Цікаво почути…
– От, наприклад, коментарі в Інтернеті. Всі – анонімні, звісно. Як мене вже тільки не характеризували!
– То все ж зізнаєтеся, як саме?
– От, наприклад, погана чи змарнована, вже й не пригадаю точно, цукерка в хорошій обгортці, писали, що піарщик, зміюка, хтивий павіан. А ще – гулящий.
– То це для чоловіка взагалі комплімент! А якби лайливу лексику в коментарях не видаляли, то, думаю, не все було би так «солодко».
– Так, мабуть. Часто навіть пишуть щось погане про продукцію, яку продаю. Мовляв, неякісна. Але ніхто відкрито в очі не сказав жодного разу! Словом, усілякі є люди – і всілякі треба. Натякали, до речі, що я часто в нічних клубах гуляю.
– А гуляєте?
– Так, чому б ні? Зараз, чесно кажучи, дуже рідко. А раніше, до цієї ситуації в країні, так, і не бачу в цьому проблеми. Хіба якщо я депутат, то не такий, як інші люди? Хіба погано іноді випити сто грамів і поїхати на шашлики? Та я навіть заспівати можу.
– Скажіть іще, що в супроводі гітари…
– Ні. Я люблю виконувати українські народні пісні. Тому не розумію, коли перешіптуються: мовляв, дивіться, то депутат. Я виріс у сім’ї робітників: мама працювала прибиральницею в школі, тато – кочегаром у котельні, зараз – оператор котельні, вже на пенсії. Я – звичайна людина.
– Не мажор тобто.
– Абсолютно. Просто з 21 року працюю. Дивився, як працює мій старший брат, із нього брав приклад (йдеться про голову Боратинської сільської ради Луцького району Сергія Яручика, – авт.). Знаю, що таке гроші і як їх заробляти та берегти.
– Виборці до вас часто звертаються із проблемами?
– Так, от на вашому місці сидять і щось розповідають.
– А що чуєте частіше: скарги на погані двори, каналізацію й усілякі інші проблеми, від котрих у нашому місті поки немає спасу, чи, може, здивуєте і скажете, що слова вдячності несуть до вас люди?
– Чому ж ні – дякують. І проскурки приносять, іконки, розповідають про те, як добре, що допоміг…
Зараз важкі часи, ми багато працюємо для наших хлопців, які в АТО: купуємо і дрібні речі, і от джипа недавно передали на Схід – то вже телефонував командир, дякував, казав, що вже не одного та машина врятувала. Перед тим на 60 тисяч гривень разом із депутатами подарували солдатам бронежилетів. Але про все не варто розповідати.
– А що депутат Яручик зробив для Луцька загалом?
– По-перше, підтримував проекти рішення на сесіях міської ради, за які тепер не соромно. От брав участь у залученні та реалізації коштів, які спрямовував на свій округ. Було багато перемовин, емоцій, але сьогодні маємо конкретні результати. Тож ми спільно з колегою Євгеном Ткачуком, котрого ви також знаєте, бо ми дуже схожі – зачісками…
– Так, зачісками особливо…
– Повернуся до серйозного. Ми поставили перед собою основне завдання – відбудувати дворові території та дороги на вулиці Гнідавській, Станіславського – і вони вже зроблені. На міст півмільйона вже виділено. Це було непросто. Крім того, на моєму окрузі є сумнозвісний будинок на вулиці Даньшина, 52А – він в аварійному стані. На нього вже також виділи мільйон гривень. Потім ми з людьми на окрузі стали працювати спільно – 50/50, тобто половину коштів на дитячі майданчики надаю я, а інше – від громади. Так вдалося зробити у дворі на Даньшина, 52А, Дружби Народів,10 (також на Дружби Народів, 8). Сьогодні цей двір навіть став показовим, бо залучилося надто багато людей, він дуже яскравий. Ще – на вулиці Станіславського, 50. На моєму окрузі була найгірша із усіх поганих 14 у Луцьку прибудинкових територій – це на вулиці Дружби Народів. Ми її відремонтували. Також – на Потебні, 58. Окрім того, у співпраці 50/50 із громадою ми зробили два під’їзди, потім – дах у тому будинку, до справи долучилися і комунальники.
Крім того, ми запланували кошти на ремонт прибудинкових територій на Станіславського, 50, 11. Ще у черзі – кілька дворів. Якщо буду депутатом, то й надалі працюватиму над цим. А ні, то досягатиму мети іншими способами – допомагатиму людям однозначно. Звісно, ситуація в державі нині вдарила по господарській діяльності, і це треба відновлювати. Зараз, здається, все стає на свої місця.
– Вірите, що децентралізація змінить життя в Луцьку на краще?
– Не скажу, що аж надто, але хочеться вірити. І взагалі реформа – це добре, але коли вона продумана до кожного кроку.
У нас загалом одна проблема – багато крадуть. А країна – як велика фірма. І там повинен бути директор, який дбає про заробітки і те, як ті гроші витратити. Якщо вкладати в розвиток, то все працюватиме і всім вистачатиме.
Та повернімося до округу. Виконаних справ було багато, вони дрібні, стосувалися господарки. Але це моє, я вмію вирішувати такі ситуації. Чесно кажучи, не люблю політичних тем, хоча й розумію, що іноді доводиться голосувати за такі питання. Але коли в міській раді зачіпають політику, то багато хто забуває, навіщо ми взагалі зібралися, і починають аж надто довго і ретельно дискутувати.
– Опоненти кажуть, причому відверто на сесії, що на потреби вашого округу виділяються кошти з бюджету міста, бо ви – серед улюбленців голови?
– Ну й нехай кажуть, говорити ж не заборонено. Але я, звісно, буду в першу чергу дбати про свій округ, бо мені люди довірили ту територію, я не можу їх обманути. Звісно, знову піду на вибори – не стану приховувати. Мені це подобається, мені прикольно бути депутатом! Мені від цього…
– Отримуєте кайф…
– Так.
– Можна я використаю цей сленг?
– Та звісно. Знаєте, я завжди займався благодійністю, часто допомагав хворим людям. То раніше до мене приходили з недугами організму, а тепер от – із хворобами будинку. Постійно спілкуємося з людьми, якщо можна допомогти, то чому б і ні. Хочеться продовжити цю справу. Та й міському голові не даємо про нас забувати – він уже не надто й радіє, коли я чи Євген (депутат Євген Ткачук, – авт.) приходимо або телефонуємо, бо постійно докидаємо йому справ. І я й сам не знаю, як би я вирішував усе, не маючи бізнесу.
– Тобто депутат без гарних заробітків ефективним бути не може…
– Ні, не зовсім, але є таке. І у нас держава має якось владнати це у законодавстві. Бо ж на міському рівні це ще не так відчутно, а от, наприклад, як би я не хотів стати депутатом Верховної Ради, не вийде, бо в мене нема 5 мільйонів доларів. Там лише одиниці можуть пройти випадково – ті, хто вміють поговорити. А гарно говорити – одне, зовсім інше – взяти старе колесо, пофарбувати його і поставити на дитячий майданчик. Мене ж батьки виховали, що вдома має бути порядок: тобто вранці встав – маєш застелити ліжко, а тоді чистим та охайним піти на роботу. Тож у мене вдома – всюди порядок, трава має бути покошена, й роблю я це сам. Так само й на окрузі має бути. Маю повний набір інструментів. Мені не соромно виконувати будь-яку роботу. Був випадок, коли я в домашньому одязі кошу траву, а приходять перевіряти газ і контролер запитує: мовляв, чи Микола вдома, щоб зняти показники. Я кажу: «Є. Ось я». А та контролер: «Ой! Це ви? А я думала, ви такий увесь інтелігентний».
Тож повторюю: всюди має бути лад, і на окрузі в мене повинен бути порядок.
Спілкувалася Світлана ДУМСЬКА.