Владислав Скрипчук із Рудки-Козинської воює з 18 років. За майже десятиліття служби він був розвідником, кулеметником і командиром відділення. А між бойовими ротаціями почав будувати власну справу – організовує виробництво меблів у стилі лофт.
Про життєвий шлях воїна розповідають на сайті Рожищенської міськради, – інформує Волинська газета.
Про війну Владислав говорить стримано – без пафосу і гучних слів. Короткими фразами, ніби про звичайну роботу. Але за цією стриманістю – роки фронту і вибір, зроблений ще підлітком.
Уперше відчуття, що не може стояти осторонь, з’явилося в хлопця у п’ятнадцять років – під час Революції Гідності. Тоді він навчався у школі, жив звичайним життям і мріяв стати архітектором.
Події в країні змусили його переглянути свої плани. Владислав вирішив, що має бути корисним, і відразу після школи долучився до місцевої самооборони. Ніхто й не здогадувався, що хлопцеві на той час ще не було вісімнадцяти.
Згодом Владислав долучився до УНА-УНСО на Волині, де провів близько двох років. Саме там почалася його серйозна підготовка. Тренування проходили переважно в Луцьку та на виїздах: польові навчання, тактичні заняття, робота зі зброєю, відпрацювання дій у різних бойових ситуаціях.
Це була не просто формальна підготовка. Багато учасників тих занять уже тоді розуміли: країну чекають складні часи, а війна, яка починалася на сході, може затягнутися надовго. Тому до навчань ставилися максимально серйозно – як до необхідної основи майбутньої служби.
Саме в цей період Владислав отримав перший досвід військової дисципліни, командної роботи та польового життя – навички, які згодом стали фундаментом його служби у війську.
Перший контракт і перший фронт
Щойно Владиславу виповнилося вісімнадцять, він почав оформляти контракт. Після підписання документів – полігон, а звідти одразу до підрозділу. Так почалася його військова дорога.
Перші три роки служби Владислав провів у розвідці. За цей час побував у різних місцях, брав участь у бойових виходах і навчаннях. Саме там, каже, навчився головного – працювати в команді, довіряти побратимам і не втрачати контроль у найскладніших ситуаціях.
Згодом перевівся у Волинську бригаду, де служили його друзі. Хлопець не шукав спокійнішої служби – навпаки, прагнув бути ближче до передової. Тож перейшов у піхоту. Там став кулеметником, а згодом – командиром відділення. Це служба, що потребує витривалості, уважності та холодного розуму. Тут немає місця поспіху – кожне рішення може коштувати життя.
Після одного з контрактів Владислав повернувся додому. Однак цивільне життя тривало недовго – вже за рік до повномасштабного вторгнення він знову повернувся до війська. Тоді долучився до Яворівської бригади. Разом із цим підрозділом він і зустрів початок повномасштабної війни. У перші місяці бойових дій Владислав опинився на Луганщині – у районі міста Попасна, де точилися одні з найважчих боїв і де його підрозділ виконував бойові завдання в надзвичайно складних умовах фронту.
Сьогодні волинянин воює на Донецькому напрямку. За роки служби, каже він, війна помітно змінилася. З’являється нова техніка, змінюється тактика, а те, що ще вчора було основою бою, сьогодні часто втрачає ефективність. Особливо відчутними ці зміни стали з появою дронів.
«Сучасна війна вимагає не лише витривалості, а й постійного навчання. Треба швидко пристосовуватися до нових умов. Але одне залишається незмінним – вирішальне значення має підготовка: вміння читати карти, орієнтуватися на місцевості, планувати маршрути та правильно обирати позиції. Саме ці навички часто визначають, чи повернеться військовий із завдання», – говорить Владислав Скрипчук.
Минулого року Владислав отримав поранення під час артилерійського обстрілу. Осколок зайшов у руку і вийшов через спину. Попри це, він зміг продовжувати бій разом із побратимами. Про такі речі Владислав говорить спокійно і без подробиць – як про звичайні епізоди війни. Каже, що найважче на фронті – не поранення. Найбільше запам’ятовуються втрати.
За роки служби він втратив багатьох із тих, з ким починав свій шлях. Пам’ять про побратимів змушує рухатися далі і виконувати свою роботу. Бо для нього ця війна – не лише про позиції, завдання чи накази. Передусім, вона про людей, які стоять поруч. І про тих, кого вже немає, але хто назавжди залишився в строю.
Війна і тил
Владислав переконаний, що перемога залежить не лише від тих, хто на передовій, а й від готовності суспільства працювати для неї в тилу.
Він згадує перші дні повномасштабного вторгнення, коли українці масово об’єдналися: виготовляли протитанкові їжаки, допомагали армії, збирали кошти й працювали разом заради спільної мети. Тоді відчувалася єдність і готовність чинити опір. Сьогодні ж, каже військовий, такої мобілізації суспільства вже не видно.
Особливо важливим він вважає розвиток нових напрямків, зокрема підготовку операторів FPV-дронів.
«Якщо підготувати велику кількість фахівців і забезпечити їх необхідним обладнанням, Україна могла б створити потужний резерв, який стримував би ворога навіть у разі проривів на фронті. Тоді, російські війська розуміли б, що просування вглиб країни не принесе їм успіху, бо попереду їх чекає новий і добре підготовлений спротив», – каже Владислав.
Окремо боєць говорить про інформаційну війну та вплив суспільних настроїв на ворога.
«Росіяни дивляться, як поводиться українське суспільство, на ролики з ТЦК, на те, як люди ведуться на інформаційні вкиди. Це підживлює їхню впевненість у тому, що вони можуть нас перемогти», – переконаний військовий.
Владислав закликає тих, хто у тилу, не жити ілюзією, що війна може закінчитися сама собою – без їхньої участі. За його словами, реальність значно жорсткіша: якщо ворог прийде в українські міста та села, наслідки можуть бути катастрофічними.
«Дуже хочеться, щоб люди не забували про війну. Бо там, на передовій, одні віддають життя – а тут гуляють. І от боєць, який кілька тижнів не виходив із позиції, змучений і брудний, заходить у соцмережі й бачить розваги своїх знайомих. І в нього виникає питання: а для чого я тут?, – каже воїн. – Хочете нормального життя? Давайте разом закінчимо війну – і все це буде. Має бути мотивація: хочемо жити нормально, значить кожен робить щось для перемоги».
Думки про майбутнє
Попри війну і постійну службу на фронті, Владислав намагається думати про майбутнє. Каже, що навіть у найскладніших умовах важливо мати плани на мирне життя. Саме тому він вирішив повернутися до мрії дитинства – творчості та роботи з формою. Колись Владислав мріяв стати архітектором, а сьогодні реалізує себе через створення меблів у стилі лофт.
«Ідея займатися меблями з’явилася ще в період, коли я був в УНА-УНСО. Ми тоді багато обговорювали, якою має бути країна після війни, як вона може розвиватися економічно. І одна з таких ідей стосувалася саме меблевого виробництва. Логіка була проста: це галузь, яка дозволяє при менших витратах деревини отримувати значно більший дохід, особливо якщо працювати на експорт. Коли ми формували цю думку, то орієнтувалися на досвід Фінляндії – країни, яка змогла ефективно розвинути деревообробку і виробництво меблів, створивши сильний експортний продукт», – розповідає Владислав.
Тепер ці розмови переросли у реальні плани. Навіть перебуваючи на фронті, Владислав почав поступово втілювати ідею в життя. Виробництво він організував дистанційно – фактично керує процесом просто з передової. Підбирає майстрів, продумує дизайн, розробляє конструкції та обирає матеріали.
Основою його виробів є металеві каркаси, які забезпечують міцність і довговічність конструкції, тоді як дерево виконує декоративну функцію. Така комбінація, пояснює він, дозволяє створювати практичні й надійні меблі, які можуть служити роками. Саме в цьому, на його думку, і полягає головна ідея – поєднати функціональність, простоту і довговічність.
«Поки що меблі виготовляємо невеликими партіями – переважно для знайомих. Це дозволяє набратися досвіду, відпрацювати технології і зрозуміти можливості виробництва. Поступово формується каталог виробів – столи, лавки, грилі та інші елементи інтер’єру. Деякі роботи можна побачити на виставці у Центрі культурних послуг в Рожищі», – розповів військовий.
Владислав продовжує службу на передовій. На запитання, чи хотів би залишити армію і зайнятися лише меблями, відповідає коротко: я там до перемоги.
Наш кор.
Фото міськради.