Депутат Луцької міської ради від ВО «Свобода» Андрій Калахан зізнається: найбільший недолік нашої влади у тому, що чимало її представників під тиском певних обставин змінюють власну позицію і ламають свої життєві принципи. Крім того, Андрій Сергійович переконаний, що кожен громадянин: і депутат, і виборець повинен лише собі задавати запитання: «А чому так?» – і у разі невдачі шукати інший вихід.
– Андрію Сергійовичу, ви, крім того, що депутат від виборчого округу №5 та заступник керівника фракції ВО «Свобода» у Луцькій міській раді, ще й журналіст. Тож, очевидно, приміряли на себе роль як інтерв’юера, так і респондента. Цікаво, що більше імпонує Андрієві Калахану?
– Кожна сфера діяльності по-своєму цікава. Правда, особисто мені більше до душі творча праця, тож, власне, журналістика мені ближча.
А загалом це все похідне від самої людини, тож не можна так різко розривати її амплуа. Одночасно можна бути і журналістом, і політиком, і філософом, і просто мати певні якості, що виділяють тебе серед інших.
– Знаю також, що ви ні на мить не переставали бути журналістом.
– Так, я періодично видаю газету «Волинський кореспондент». Іноді пишу статті. Роблю це тоді, коли маю натхнення, оскільки не прив’язаний до жодної редакції.
– Називаєте себе, як це зараз модно, незалежним журналістом?
– Ні, навпаки вважаю, що такого поняття, як «незалежний журналіст», взагалі не існує, бо всі ми від чогось чи когось певною мірою залежні. Це абсолютно нормально.
– Цікаво дізнатися, від кого чи від чого залежить Андрій Калахан?
– Насамперед – від своїх поглядів та життєвих принципів. Я глибоко переконаний, що журналістика має бути суб’єктивною. Інакше вона виконує функції магнітофона. Коли ж лише так триватиме, то рано чи пізно дійдемо до того, що ця форма роботи стане непотрібною. Журналістам треба насамперед дбати про аналітичні здібності, творчі навики, мати власну позицію і вміти її висловлювати.
– Давайте повернемося до видання, яке ви назвали. Чому цікаво? Бо у вашій біографії зазначено, що маєте статус безробітного.
– Щоб видавати газету, я на початку 2012-го зареєструвався як приватний підприємець. Такий крок – просто необхідна формальність. Поки вийшло лише три номери, поширюється видання на території нашого краю. Останній номер побачив світ у лютому 2013-го. Там друкуюся переважно я та автори, близькі за духом чи поглядами.
– Про журналістику, звісно, можемо говорити довго, але розумію, що час переходити до розмови про справи депутатські. Андрію Сергійовичу, нині ви займаєте керівну посаду у фракції.
– Так, ви знаєте, що коли наш попередній керівник Святослав Боруцький став депутатом обласної ради, фракцію у міській очолив Юрій Вега, а мою кандидатуру одноголосно затвердили на посаду заступника. З Юрієм Васильовичем нам працюється досить комфортно. Якщо можна так сказати, утворився певний тандем: Юрій Васильович переважно займається господарськими питаннями, де має значно більший досвід, я ж – гуманітарними, куди належать політичні та соціальні, а також проблеми історичної пам’яті, медицини. Вважаю, що від такого формату роботи фракція тільки виграє.
– Андрію Сергійовичу, зізнайтеся, чи багато свободи у представників фракції ВО «Свобода» у Луцькій міській раді?
– Одразу можу запевнити, що в середині фракції атмосфера досить сприятлива, бо працюємо ми монолітно. Щодо роботи у міській раді загалом… Теж не стану приховувати, що буває складно, адже багато наших ініціатив, які стосуються господарських питань, не знаходять підтримки у колег-депутатів. Подекуди несприйняття виявляється і щодо політичних питань…
Стосовно Луцького міського голови Миколи Романюка… Скажу так: ми або підтримуємо його ініціативи, якщо дійсно вважаємо їх корисними для громади, або аргументовано критикуємо. Наше першочергове завдання у міськраді – контролювати її виконавчі органи. Якщо їх представники своїми діями шкодять інтересам лучан, наше завдання чинити цьому опір.
Впевнений, що з такою функцією ми справляємося гідно.
– Очевидно, одна з ваших останніх заяв якраз про це. Тож цитую: «більшість депутатів Луцької міської ради відвернулися від інтересів лучан, відмовившись скасувати зростання комунальних тарифів».
– Так. Розумієте, як усе було: за рішення щодо скасування підвищення комунальних тарифів проголосували тільки 12 депутатів міської ради із 50. Абсолютна більшість із цієї кількості – представники фракції ВО «Свобода».
Чому ми виступили з такою ініціативою? По-перше, за підсумками перших місяців цього року, у Луцьку зафіксовані цифри, що показують суттєвий економічний спад. Це відображено насамперед у надходженнях із податку на доходи фізичних осіб. Простіше кажучи –реальні зарплати простих мешканців явно зменшуються. В цій ситуації піднімати тарифи так різко – справжній злочин. По-друге, у Луцьку вже можна простежити тенденцію зростання заборгованості серед населення за комунальні послуги. Комунальні підприємства стягують ці борги неефективно, тож відповідні суми лише зростатимуть. А це ще більше вдарить по самих жеках.
Наша позиція така: ми не проти підвищення комунальних тарифів, якщо є реальна потреба. Але ми за те, аби мінімізувати їхній ріст. Як? Ми за те, щоб лучанам не нав’язувалися якісь примарні послуги, які надаються лише на папері. Мешканці кожної багатоповерхівки повинні зібратися на громадські слухання і там вирішувати, що саме в структурі квартплати їм потрібно, а що ні.
Після розгляду цього питання навіть ті депутати, які спочатку критикували проект рішення, підходили і говорили нам, що це дійсно правильно.
– Усна підтримка, звісно, добре, але ж вийшло так, що реалії інші…
– Можливо, не було достатньо інформації і питання досконало не вивчалося. Ймовірна навіть та причина, що немає достатнього тиску з боку простих людей – лучани здебільшого не прагнуть відстоювати власні права, не звертаються до депутатів від свого округу і лише зрідка вносять якісь пропозиції.
– І як у цій ситуації людям відстояти свої права? Маєте якісь поради?
– Лучани повинні контролювати обраних ними ж депутатів, зустрічатися, писати звернення. Це, відповідно, дисциплінує і стимулює нас до кращої роботи. Стосовно підвищення тарифів раджу готувати колективні звернення, зустрічатися зі своїми депутатами-мажоритарниками, аргументувати невідповідність ціни і якості. Адже реально ситуація така: вартість послуг невпинно зростає, а якість їх надання, м’яко кажучи, бажає бути кращою.
Наголошую: конституційне право кожного – платити лише за те, що отримує.
Варто наголосити: люди мусять самі стати більш активними і відповідальними за те, що відбувається у місті. Позитивна практика, коли мешканці будинків гуртуються, спільно обговорюють проблеми і приймають якісь рішення, щоб потім донести це до відома депутатів.
– То ви зараз активно пропагуєте створення ОСББ?
– «Свобода» у своїй програмі підтримує різні форми самоорганізації населення. У комунальній сфері ОСББ – це краще, ніж жеки. Проте, на жаль, у Луцьку процес їх створення йде дуже мляво. Є й інші форми самоорганізації. Наприклад, будинкові комітети. У кожному будинку в ідеалі має бути людина, яка відповідає за його стан і те, що там відбувається.
– Думаю, усім цікаво почути, що саме як депутат робить Андрій Калахан. Чим ви пишаєтеся найбільше?
–… Думаю, останній рік найбільше запам’ятався боротьбою за поліклініку №3 у Луцьку. Навіть вважаю це найкращим досягненням за каденцію, адже медична реформа, що активно впроваджується, не призводить до таких шалених позитивних результатів, як намагається запевняти влада. Реально вона поки веде назад і позбавляє громадян навіть тих послуг і можливостей, які вони мали досі. Адже будь-яка реформа має підкріплюватися матеріально і мати достатнє обґрунтування. Цього ми не бачимо зараз і навряд чи скоро побачимо.
Словом, коли розглядали питання реформування цієї поліклініки, нам, депутатам, створювали різноманітні перешкоди, не пускали на засідання, посилаючись на лікарську таємницю та інші надумані причини. Там були реальні підстави для побоювань, що значна кількість лікарів вузьких спеціальностей після реорганізації поліклініки №3 втратять свої робочі місця.
– А вам колись було соромно за колег?
– Особисто я вважаю, що найгірше для депутата, та й кожної людини, – безпринципність. Нерідко буває, на жаль, що колеги щодо певного принципового питання мають одну позицію, а через певний час і залежно від обставин змінюють її на абсолютно протилежну.
Страшно, коли людина не має власної думки і чіткої позиції, тоді важко вирішувати стратегічні для життя міста питання.
– Очевидно, саме через принциповість свободівці вже стільки часу відстоюють питання зведення пам’ятника Степанові Бандері перед палацом урочистих подій, незважаючи на те, що чимала частина лучан переконана, що йому там не місце...
– Не поділяю такої думки, а навпаки – впевнений, що величі цієї постаті повинно відповідати і місце встановлення, і масштаби пам’ятника. А це якраз одне з найбільш людних місць Луцька, де можна було би проводити зібрання та урочисті заходи. Ми маємо пишатися своїми героями.
Варто пам’ятати, що Степан Бандера – приклад зразкового сім’янина, багатодітного батька. Подібне для багатьох історичних діячів рідкість. Тому варто пропагувати сімейні цінності і таким чином.
– Ви активний блогер. Пишете на різноманітну тематику, але з-поміж усього виділяється критика депутатів-мажоритарників Верховної Ради України від Волині – представників бізнесу.
– Як громадянин, волинянин, обурююся їхньою позицією. Варто пам’ятати, що більшість нардепів-мажоритарників від нашого краю – олігархи. А великому бізнесу потрібна стабільність. Тож заради цієї стабільності люди, про яких говоримо, – Ігор Палиця, Степан Івахів, Ігор Єремеєв, Сергій Мартиняк – готові поступитися власними принципами. Це в народі називається «тушкуванням». Окрім їхніх синхронних голосувань у парламенті із Партією регіонів, промовистий і такий факт. У народного депутата Мартиняка діє так званий «інститут представників» у сільрадах. І принаймні донедавна на моїй рідній Горохівщині цю функцію часто виконували депутати районної ради чи сільські голови, обрані від Партії регіонів. Коментарі, як-то кажуть, зайві.
Як не парадоксально звучить, але така поведінка олігархів у Раді дає їм лише короткочасні вигоди, а в стратегічній перспективі вони «копають собі ж яму». Бо нинішня державна система явно хвора, і, прислужуючи їй, великий бізнес ставить себе під удар мільйонів українців, у яких терпець вже починає уриватися…
– В одному зі записів у блогах, посилаючись на документальний фільм, ви йдете «Стежками малої батьківщини Степана Івахіва». Там поміж текстом – світлини, які не з кращого боку демонструють дороги до села, де народився нинішній мільйонер, його інфраструктуру, стан якої депутат обіцяв покращити. У вашій же передвиборчій програмі серед усього чітко виділяється пункт, де теж обіцяєте зробити все, аби покращити стан доріг частини Луцька. Спробую, хоча, може, й не надто вдало, провести аналогію: що побачимо, пройшовшись рідними для Андрія Калахана вулицями?
– Власне, я не обіцяв щось робити власним коштом. Моя передвиборча програма базується не на благодійництві, а саме на депутатській діяльності. Завдання депутата не роздавати гроші, а лобіювати інтереси округу в міськраді та її органах. Це нормальна європейська практика. Звісно, в умовах обмеженості міського бюджету не можу виконати всього із запланованого, але постійно над цим працюю.
Тож із зробленого за мого сприяння можна назвати ремонт вулиць Тополевої, Гірної, Городецької, Баранова, Олени Кульчицької. На жаль, поки у поганому стані залишається вулиця Степова, Гастелло, Лисенка, багато дрібніших. То ж роботи вистачає…
Якщо відійти від питання доріг, то можу також сказати, що цього року домігся, аби виділили 60 тисяч гривень на ремонт фасаду школи №2. Вона є однією з найстаріших у Луцьку.
– У Верховній Раді маєте свого представника від Волині. Які у вас стосунки з Анатолієм Вітівим?
– Ми давно знайомі, і стосунки нормальні. Поважаю Анатолія Миколайовича. Вважаю, що його депутатський мандат – заслужений результат наполегливої та впертої роботи протягом кількох десятиліть.
Я теж пройшов свій шлях від найнижчих щаблів. Спочатку клеїв партійні плакати на стовпах. Тепер став заступником голови свободівської фракції у міській раді. Можу впевнено сказати: пишаюся тим, що ніколи не змінював націоналістичних поглядів і завжди маю власну думку стосовно будь-якого питання.
Спілкувалася Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.