Роками розвалювали, за кілька
місяців – воскресили. Але не все…
Як в Україні десятиліттями
втілювався сценарій знесилення армії, можна простежити і за долею Маневицько-Любешівського
об’єднаного військового комісаріату. На початок бойових дій на Сході тут
трудилося лише 4 людини. Тепер – 32. У надкороткі строки довелося відроджувати
те, що цілеспрямовано знищували роками.
Розмаїття представників
мирних професій, які нині взяли на свої плечі відповідальність за мобілізацію
(порою – дуже невдячну справу), вражає. Серед фахівців у погонах, наприклад, –
лікар-фтизіатр місцевої ЦРЛ Роман Юрчик, головний спеціаліст управління
соцзахисту Віктор Музика, майстер лісу Поліського лісгоспу Олександр Данилюк…
Найдовше у військкоматі –Оксана Янчишина – з 1985 р. От саме їй і довелося
навчати колег усіх премудростей професії.
Атмосфера хоч і робоча, але
відчутно напружена. На порозі нас зустрічає давній знайомий – Володимир Лисковець
із Маневиччини. Він серед тих, хто був призваний у першу чергу. За плечима –
військова освіта. Ще вчора був звичайнісіньким чиновником, майстерно затягував
у район різні проекти та інвестиційні гранти (один із найбільш відомих –
залучення допомоги посольства Японії на потреби Маневицької ЦРЛ). А сьогодні –
майор, заступник військового комісара об’єднаного військкомату Маневицького та
Любешівського р-нів.
Життя головного спеціаліста
відділу економіки та інфраструктури райдержадміністрації круто змінилося 2
березня. А він уже й не думав, що колись знадобиться пройдений у юності
військовий вишкіл. Увечері зателефонували, і вже на шосту ранку був у
військкоматі. Хоча Володимир знав, що в резерві, все ж не чекав такої швидкої мобілізації…
Та й хто чекав? Перша освіта – військова, закінчував Горьковське (тепер місто
має назву Нижній Новгород, – авт.) військове училище 1990-го. Сам місцевий, але
вступив до російського навчального закладу в надії на те, що здобуде престижну
роботу.
«Я 1994-го звільнився з лав
Збройних сил старшим лейтенантом. Що застав у 2014-му? Хтось планомірно
розвалював українську армію! До березня у військкоматі трудилося чотири людини
на два райони. Документація велася слабенько. Очевидно, діло йшло до згортання
роботи з призовниками. Нині ж найважче працювати із сім’ями. Родичі йдуть щодня…
Обдзвонюємо сім’ї випускників, пропонуємо навчання у військових вузах, зараз є
потреба у студентах, бо збільшили замовлення. Сьогодні відправляємо шість
контрактників. Стараємося, щоб то були чоловіки років 40, більш свідомі. На 70%
ними рухає патріотизм. Але буває по-різному. От недавно на полігоні на
Рівненщині зустрічаю хлопчину з Любешівського району. Такий слабенький
призивався, горілочку любив випити… Аж то біжить до мене: «Товаришу капітане, я
вирішив, що залишаюся в армії!». Ще вчора шукав, кому на селі дров нарубати, а
сьогодні вже зарплата, режим – інше життя. І це теж непогано», – каже Володимир.
За кілька місяців напруженої
роботи на посаді заступника військового комісара Володимир Лисковець із
капітана став майором. Та й зарплата тут, каже, більша, як на державній службі.
Тому від майора Лисковця я не почула жодного нарікання на роботу. Однак за ним
зберігається місце у райдержадміністрації:
«До честі наших роботодавців
району («Волиньторфу», районної системи електричних мереж, дрібних підприємців
тощо), всі відновили на робочих місцях тих хлопців, що були призвані раніше до
офіційно прийнятого рішення про збереження робочого місця. Є в нас люди і з Пенсійного
фонду, управління статистики, соцзахисту…»
У військкоматі заклопотані й пошуками
бронежилетів. Чи не щогодини до військових звертаються рідні з проханням дати інформацію
про структури чи людей, які допоможуть їх купити. Тут намагаються цю роботу
координувати і визнають: нещирих людей навіть у такій святій справі, як
збереження життя, вистачає з лишком.
…Разом із Володимиром ідемо
на призовну дільницю. У Маневичах вона розташувалася в будівлі 1938 (!) року.
Тут колись була місцева управа. А в совєтські часи – обитель Компартії. Тепер
старезні стіни «відправляють на війну». Попри те, що споруда «дихає історією»,
всередині – хоч і без розкоші, та – порядок. По-військовому скромно й чисто.
Майор Лисковець проводить мене «дорогою призовника» – від столу до столу. А на
завершення демонструє комп’ютерну техніку, яку для потреб військових надало ТзОВ
«Агрофрукт», чим неабияк потішило працівників, бо полегшило їм робочі будні.
Тим часом, доки ми оглядали
побут військових, шістьох добровольців уже відправили до Луцька. Звідти,
ймовірно, згодом й у пекло Сходу. На плечі працівників військкомату разом із
тим впала відповідальність ще за шість людських життів. Не та, що прописана чи
не прописана на папері, а та, яка осідає на совісті… У Маневичах знають, що
таке пережити біль утрати, хоронити побратима і шукати слова розради для
рідних. Поки лише на одному гіркому прикладі. Але цю історію кожен тримає в
серці, коли починає робочий ранок у військкоматі.
Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.
До теми
Воювати чи судитися?
У кого саме із державних
мужів визріла ідея вигнати з будинку по вул. Словацького Луцький об’єднаний
міськрайонний військкомат, зараз уже ніхто не скаже. Але факт залишається
фактом: офіцерів та службовців переселили на один із поверхів обласного
військкомату в Теремному, а двері спорожнілого приміщення зачинили на замок.
Тепер у споруди, що має
історичну цінність (одні вхідні двері чого вартують!), інший власник. І,
вочевидь, інша доля: не призовників на строкову службу чи мобілізованих в армію
відправляти, а стати майданчиком для розгортання судових тяжб, адже будівлю
передано для потреб Волинського окружного адміністративного суду. Цій структурі
судової гілки влади, створеної кілька років тому, напевно, забракло місця в
нещодавно відремонтованому приміщенні, а тому апарат тепер розширюватиме свої
володіння. Для чого – сказати важко, бо навіть графік роботи у ВОАС доволі
поблажливий: чотири дні на тиждень тут трудяться з 9 ранку до 18 год. 15 хв.
вечора (з годинною перервою на обід), а в п’ятницю робочий день закінчується о
17.00. Звісно, субота та неділя – вихідні. Ну а щоб простолюдини не заважали
адміністративним суддям у рідкі години робочого часу думати про законність
рішень та не псували пейзажу з вікон, то й зупинку громадського транспорту, яка
десятиріччями була біля облмуздрамтеатру, перенесли подалі від очей служителів
Феміди…
Що ж, якщо Україна збирається
свою долю відстоювати не на кордонах держави зі зброєю в руках, а в безкінечних
судових баталіях адміністративно-чиновницьких справ, то, звичайно, Луцький
МРОВК у центрі майже 250-тисячного міста й не потрібен. Але якщо
обороноздатність та боєготовність – на першому плані, то і для цих суддів, і
для їхніх колег із інших судів потрібно шукати та знаходити інші приміщення. Бо
говорили-балакали про створення Будинку правосуддя, тільки на тому все й
закінчилося.
Роман УСТИМЧУК.