У селі на Волині досі зберігають обряд відспівування сиру.
Чим далі від міста – тим більше в тій місцині давніх традицій та вірувань. От і на Ратнівщині, в селі, «де починається Україна», учні та вчителі Залухівської школи зібрали унікальні спомини про те, як наші предки козі поклонялися і навіть виконували «сирний» обряд.
Аби відчути ауру минувшини, директорка школи й наша давня читачка Марія Колос першим ділом веде у музей етнографії. І доки балакаємо про щедрівку, вечорниці, весілля, очі аж розбігаються од розмаїття свит, кожухів, рушників та сорочок, серед яких – не тільки вишиті хрестиком чи гладдю, а й рідкісні барабани – сорочки, що їх ткали-«набивали».
Учитель початкових класів Світлана Тарасюк, чиїми стараннями народився унікальний куточок минувшини, каже: усе, що ми бачимо, – заслуга вихованців етнографічного гуртка «Ягідка», який діє з 1991 року.
– Упродовж 25 літ ми записували від місцевих жителів пісні, обряди, звичаї. Зібране вводили у сценарії шкільних свят. Діти стали приносити від бабусь-прабабусь те, що десятиліттями або й цілий вік вилежувало в скринях. І тепер експонати музею розповідають, які верстви населення мешкали в селі, чим люди гроші заробляли, який побут мали, – провадить Світлана Пилипівна. – Ось бачите, яке грубе та сіре полотно? Такі сорочки носили бідняки. А он це хоч і пролежало майже 80 років, але все ще зберігає ніжність і білизну, бо було в заможної жінки.
– Навіть зимові кожухи – й ті в Залухові особливі, – додає Марія Тимофіївна. – Щоб їм, сірим, додати барвистості, предки прикрашали кожух яскравими, здебільшого – червоними візерунками, окантовками, балабонами.
А ще мої співрозмовниці пригадують, як у Залухові та сусідній Волі-Щитинській жінки на весілля одягали кокуші:
– Брали велику хустку, обмотували її довкола голови і прикрашали пір’ям. Із якої птахи – значення не мало. Та щоб воно було пишне й барвисте, зазвичай скубли хвіст когута (тобто півня), переповідають почуте від місцевих старожилів.
Але що це ми – про музей та про музей. Вам же кортить про козу почути. Бо справді: який же зв’язок між святом обрізання Господнього та рогатою твариною?
Виявляється, на Щедруху залучали цапа ще з дохристиянських часів. Є навіть версія, що козі поклонялися ще прапращури українців – богом обраний народ Аріїв, який існував за тисячі літ до початку нинішньої ери. Вони та пізніші покоління вважали, що в ніч із 13-го на 14-те січня народжується небесне світило Місяць, уособлення якого – якраз біла коза. Аби задобрити Місяць на щедрий урожай, волхви здійснювали ритуал водіння кози. Всім відомий жартівливий танець-сценка вмирання кози та її повернення до життя колись символізував кругообіг усього живого у природі. А приповідки-заклинання волхвів ми повторюємо й дотепер: «Де коза ходить – там жито родить. Де коза рогом – там жито стогом. Де не буває – там вилягає».
Як пошанування цієї тварини, господині з давніх-давен готували на Щедруху страви із сиру. Спершу для того використовували козяче молоко. А коли у скотарстві козу «витіснила» корова, то продукція останньої відтоді й дотепер мусить бути присутня на святковому столі.
– У нас на Ратнівщині водіння кози чомусь не було поширене. А от що збереглося, так це обряд відспівування сиру, – зауважує Марія Колос. – Його здійснювали у перший день весілля (а воно колись займало мінімум три доби). У п’ятницю ввечері свати прямували до молодої, туди ж закликали запорожців (тих, хто потім лишиться за порогом шлюбного застілля), і саме ці запорожці відспівували сир: не простий, а засолений та підсушений, і щоб форму мав таку ж круглу, як Місяць. А саме весілля гуляли вночі – тобто тоді, коли той Місяць світив. Словом, християнська зірка, яка сповіщає народження Ісуса, поєдналася з доязичницькою козою та поклонінням Аріїв перед небесними світилами. Та головне, що всі ці традиції символізували віру в Добро та Благополуччя.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото із сайта cudesa.net:коза – прадавній оберіг.